Роман

Частина перша

Багнети і серця

1916 рік
1.
Серпневої ночі 1916-го року на хутір Гулак темрява впала крадькома: так буває, коли довкруж височенний ліс. Принишклі обійстя злилися з осиковим і грабовим окулом, а єдина дорога, що пролягла сюди лісом, начебто розсунула буйне гілля і впіймала небесний просвіт, гаптований зорями, ще надто блідими, аби хоч що-небудь освітити внизу. З суцільної темряви назустріч зорям вирвався вогник гасової лампи, і тепер земне та небесні мерехтіння повели про щось розмову: те, з долівки, здавалось жагучішим — можливо, відображало мовлене в хаті. Емоційний господар не давав спокою гостеві, а той, як міг, товкмачив.
— Ну, — не терпілось господарю, — і як ти вчинив, Семене, коли москалі забрали Літятин?
— Слава Богу, почув стріли, не доїжджаючи до Літятина! — перехрестився Семен. — Слава Богу... Але стрільців наших жаль. Так жаль! Ади, три рої полягли чи ж у полон потрапили.
— Отож на Потутори попруть москалі?
— Поперли. За фірою моєю услід одразу й метнулись! Якби у ліс не звернув, наздогнали б кулі!
— А кінні, кінні не гнались за тобою?
— Ні, далебі... Москальське військо вздовж Ценівки* потягнулось і далі — понад Золотою Липою.
— З гарматами, Семене?
— З ними, клятими.
— Ну?
— Що ну, Василю? — гість покосився на чарку, наповнену господарем, але так і не запропоновану йому.
— Ну, потім що ж?
— Випріг я з фіри коней й верхи у Потутори — галопом. Гостре поготівлє! — кричу стрілецькій варті, а в них, хлопчиків наших, воно уже й заряжено, те поготівлє.
— О, наші лучбою* славляться! — аж підкрутив пишний вус господар. — Не одну сотню рятує вчасна лучба.
Очі гостя все частіше ковзали по чарці, але знову продовжив розважливо.
— Ніч у Потуторах, уклін святим, не збентежила. Лишень на світанку москалі вдарили з гармат попід ліс: знали, сучі діти, де наші рови копають.
— В юрнета уздріли чи як?
— Та біс їх знає! Видно, їхня лучба нічим не гірша. Стрільчиків наших четверо під лісом полягло!
— Прийми, Господи, душі героїв, — перехрестився господар.
— А ранених! — хитав головою гість. — Два десятки набереться, Василю. Власноруч заносив безногих і безруких у хату шпитальну години за дві... А тут ще загроза оточення...
— Кого зім'яли?
— Заскочили зненацька мадярський батальйон на березі Ценівки. Наче з-під землі узявся москаль та й заскочив більшою силою. Мадяри, що уціліли, на той бік убрід та уплав. На щастя, сяк-так за резервну позицію зачепилися.
— То ж є надія, Семене...
— Не знаю, чи є... Коло першої по полудни закишіло москалями на залізничній колії з Козови і звідти по наших посипалось зі скорострілів і крісів. Цілому стрілецькому становищу — пекло!
— А кров свою рідну побачив? — господар, врешті, згадав про старшого сина оповідача на передовій.
— Сплюнь, Василю! — той на власний лад зрозумів співбесідника. — Мій Тимко — живий!
— Звісно, живий, — зніяковів допитливий. — То мовиться так про дітей...
— Тимко — десятник, роєм командує! Відрахували, було, з австрійської армії через поранення важке, думали — помре, а підійшли до нашого терену січові стрільці, то він, оклигавши, — до них добровольцем у перший курінь. На доброму становищі перший тепер, кажуть. На доброму...
— Чим тоді занепокоєний, Семене, — голос кам'яніє...
— Москалів навпроти становища першого достобіса. У Жонівці отаборилися. Терен у них пригожий для наступу, бо ж наших і мадярів розділяє поперечний ярок, а се шкодить маневру оборонців.
— Звідки відомості такі? — господар навіть позаздрив оповідачеві.
— Не криються стрільчики від мене, все ж бо харчів хутірських фірою доставляю їм. За свого мають. Щоправда, відправили під вечір додому, аби мадярське начальство у шпигуни не зарахувало. Повертав на Гулак, а перед очима Тимко — так і стоїть, так і стоїть...
Двоє у хаті помовчали, поки господарю не спало на гадку заспокоїти гостя бесідою про приємне.
— Чув я, Семене, одружуєш Тимка?
— Так, засватав йому Марію Гайдукевич з Рудник.
— Сам пригледів невістку?
— Якби ж то. Хіба не знаєш мого старшого? Що задумає, те і вчинить. Не копошіться, тату, каже, все одно буду жити з тою, котру сам оберу.
— Батьківська воля йому не теє...
— Не теє, Василю. А я й не ображаюся: дуже вже файна та Марія і з господарської родини. Одне, може, зле — шістнадцять літ їй від роду.
— Ну, се у нашій місцевости звичне. Вийде дівка заміж, а до двадцяти руки в мозолях і діточок купка.
— Тимко свою берегтиме. Майстер на всі руки! Чого тільки не утне — і воза, і діжу, і терлицю, і маслянку. Та що там сі дрібниці, якщо й хату знизу доверху змайструє людині. За таким чоловіком жінка не бідуватиме.
Рука господаря врешті-решт присунула до гостя чарку.
— Випий, Семене, аби примножилося тобі в родині та усякі чутки пощезли...
— Які чутки? — насторожився гість.
— Ну, буцімто сини твої посварилися через поле та ліс, що старшому вділяєш.
— Правду кажуть — вділяю, бо добрим господарем буде. І, власне, як іще чинити батькові, як не поділити синів порівно.
— Чому ж тоді молодший...
— А тому, — перебив гість, — що молодшому, бач, ріжуть око гроші, зароблені Тимком у війську.
— І багато тих грошей?
— У тому й справа, що назбиралося, бо старший у війську до війни майстрував, а не крісом орудував. Ех, якби москалі не посунули...
На столі яскравіше зблиснула гасова лампа, впіймавши потік повітря з прочинених дверей. Чоловіки оглянулися: у дверному проході стояла дочка господаря, підвінцевого віку вродливиця з тугою косою й тендітним станом.
— Чого тобі, дочко? — запитав господар.
— На вулицю хочу, тату. Пустіть! — м'який голос дівчини вельми пасував її вроді.
— Глупої ночі на вулицю?
— Ще не зовсім ніч, тату!
— Побазікай мені! — здоровеча рука потягнулася за ціпком, що лежав поряд.
Гість осудливо похитав головою.
— Одурів, Василю?
— Мусить слухатись! — відрізав господар. — Поки на моєму хлібі сидить — мусить!
— Хіба я не слухаюсь? — не здавалась прохальниця. — Але ж усі дівчата над потічком зійдуться! Чим я гірша?
— Спати, Касю!
Переконувати батька знову Кася з остраху не наважилась чи, далебі, знала, що батьківський наказ не розвіяти — ні словом, ні слізьми. Тому й вийшла мовчки у кімнату з одежною скринею, великим п'єцом, на якому спала, маленьким приземкуватим вікном, так спокусливо відчиненим... Поки розмовляють за чарками тато і вуйко, поки у родичів мати за версти три звідси, — міркувала, — можна до подруг випурхнути. Трішки погомонить із ними — і гайда додому. Бо ж скільки того гомоніння їй зосталося? Засватає Микола під зиму і буде наказувати, як батько: роби, Касю, так, а не інак, будь покірною, Касю, бо має жінка бути такою. Тільки й відчуєш себе вільною на отих дівочих схо̀динах над потічком! Вільною від усього, що мусиш, і по-справжньому щирою...
За мить відчинила дівчина скриню і скрутила з одежі боввана. Чим не спляча красуня на п'єцу? — засміялася. Відтак, уклавши красуню спати, — у темне завіконня.


2.
Троє в мішковині з прорізами для очей скидалися на сичів. Четвертий, що старшував на ними, першим вийшов на лісову дорогу.
— Далі без мене, — мовив стиха.
— Знову утрьох! — засопів невдоволено за його спиною дебелий, з товстезними руками.
— Так буде завжди!
— Чому? Боїшся ризику, Кар...
— Без імен!
Від зауваги дебелий ще дужче напосів на того, чиї дії його дратували.
— Старшувати міг би і я!
— Розуму не вистачить.
Мішковина з обличчя дебелого поповзла на маківку.
— Приб'ю! — випалив у потилицю опонентові, що навіть не поворухнувся.
— А далі що?
— Не знаю...
— Звісно, не знаєш, бо з усіх вас голова на плечах тільки у мене. Спочатку вказую, кого грабувати, потім навчаю, коли і як... Невже цього не достатньо? Мою голову на відміну від ваших потрібно берегти. Ось і сеї ночі, приміром, вона підкаже вам, як замести сліди.
— Як? — одночасно запитали троє інших з нотками примирення у голосі.
— Наблизився фронт. Нишпорять мародери...
— Ні москальською, ні австрійською не володіємо, тільки нашою… А хіба січові стрільці вдаються до мародерства? — подивування в голосі дебелого.
— Пограбовані повірять у все на світі, добродії.
Під мішковиною пирснули роти.
— Еге ж, добродії...
Коротка мовчанка. Той, хто старшував, порадив зняти з голів мішковину, мовляв, приміряли тай годі. Порадив і уп'явся очима в поплічників.
— Хто ж усе-таки вбив у церкві дяка?
— Та біс його знає! — знову озвавсь говіркіший дебелий. — Склали тої ночі церковне добро у мішки, а тут сей божий у церкву зайшов. Кожен із нас і приклався до нього.
— Третє вбивство.
— Та третє, — устряв коротко стрижений, наймолодший з-поміж усіх. — Та жоден із них не бідняк: натішилися життям і буде!
— І буде! — повторив зверхник. — Не тобі, шмаркачу, людям вік відмірювати! Три життя можна було не згубити. Три!
— Яке благородство! — вкотре розпалився дебелий. — Грабувати можна, а вбивати — зась. Коли ж без душогубства ніяк? Він ось, — кивнув у сторону ще одного спільника, — він, вайлуватий, світив би лисиною чортам у пеклі, якби не штрикнув ножем під ребра господарю, що здавив йому горло.
— Чинили б, як наказую, до цього не дійшло б, — відмахнувся зверхник. — Три смерті! Три... Усе має здатність до зворотного...
Спільники стегнули плечима: тільки й бракувало філософії на їхні хлопські голови, тим паче перед черговим грабунком.
— Усе мусить мати зворотне, інакше світ западеться, — злетіло з вуст зверхника. — Але в нашому випадку ще не час...
— Тьху, верзе казна-що! — сплюнув дебелий. — Краще б оповів, як завше, що й кому робити, коли нападемо...
Троє мимоволі зиркнули на далекий вогник у вікні хутірської хати, а відтак на зверхника.
— Ну?
Настирливим відповів не зверхник, а пугач у верховітті.
— Пугу! Пугу!
— Аби здох! — задер голову лисий. — Налякав до гикавки!
— І підказав дещо.
— Пугач? Підказав? Що саме, зверхнику? — хмикнув коротко стрижений.
— Господар, у чию оселю заскочите, має відчути тваринний жах: воля такого нікчемна і руки слабкі.
— Відчує! — зобразив коло кулаком дебелий.
— Лишень без наступних жертв! — відрубав зверхник і продовжив навчати пошепки.
Злетів з дуба і наблизився до чотирьох унизу пугач, наче хотів підслухати, що робитимуть ці грабіжники далі, але прошмигнув над ними у сторону хутірських обійстів.
— Пугу! Пугу! Пугу! Пугу!
Невдовзі услід за птахом подалися лисий, дебелий і коротко стрижений у машкарі. Перед обраним для нападу обійстям принишкли, а за хвилю увірвалися в хату через відчинені двері. Двоє застільників у хаті оторопіли від націлених на них обрізів, але наказу лягти не виконали.
— На діл! — вдруге гарикнув дебелий і вдарив чоловіка, що ухопив ціпок. Від могутнього удару жертва втратила свідомість. У наступну мить приятель жертви поцілив джбаном у голову дебелому, але відразу відчув нестерпний біль у власній скроні. Тепер обидва застільники лежали на долівці нерухомо, а нападники приводили їх до тями.
— Хто з них господар? — гарчав дебелий, тримаючись за чоло. — Як дізнаємось, де гроші?
— Дівці відомо!
Від згадки про дочку господаря в нападників пробіг мороз по шкірі. Зверхник розповів, хто з мешканців сеї хати буде вдома, а дівку, яку не пускають вечорами з хати, — мов корова язиком злизала.
— Заснула міцно, — припустив дебелий і метнувся в кімнату з п'єцом. За хвилю стягнув із п'єца сонну і відсахнувся: такого м'якого тіла ще не торкався... Простягнув руки до сонної ще раз.
— А шляк би то трафив — бовван! Мабуть, надурила дівка старого і втекла на гульки...
Спільники дебелого, поки відлучався, плеснули водою на чоловіків на долівці й почули їхній стогін.
— Хто господар? — тепер уже гарячкував той, до чиєї спітнілої лисини прилипла мішковина. — Уб'ю обох, якщо не скажете!
— Я господар, — вичавив з болю чоловік із ціпком, затиснутим у руці.
— Мовчи, Василю! — озвався поряд на долівці гість. — Мовчи, бо закатують!
— До біса сих харцизяків, Семене! Не боюся!
Господаря рвучко звели на ноги, і лиса голова в машкарі вдарила його в переднісся.
— Смерть або відкуп!..
— Зневажаю, гидото!
— Поріжемо на шматки!
— Ріжте!
— Дочку пошматуємо! — докинув дебелий, що повернувся і пильно стежив за діями спільників осторонь.
— Де Кася? — змінився на обличчі господар: геть зблідле, воно виражало пекельну муку.
— Зв'язана коло п'єца, — гадюкою засичав дебелий. — Беззахисна дівка... Перед тим, як сконає, забавить нас...
— Не руште! — вирвалося зі стиснутих до посиніння батьківських губ. — Усе віддам! Сховок — у клуні під лядою...

3.
В якусь мить у дівочому гурті Кася спохмурніла. З нею так траплялося й раніше: дзвінкоголоса, веселиться, аж раптом тінь занепокоєння ляже на витончені риси її обличчя. Як мовить парубок Микола, що сватів до неї зібрався прислати, — хмарка заступає сонце. Чимало хмарок тих несподіваних, — роздумувала інколи дівчина. — Чи такої вже вдачі мінливої вона, чи нашіптують відчуття й передчуття… Подруги хутірські до всього звикли: куди підганяє вітер життя, туди й ідуть. А їй завше хотілося дихати вільніше, а їй мріялося, аби покора, до якої привчили змалку, виростала з глибин серця, а не придавлювала, як міх на плечах. І про̀стору, простору мріям дівочим! Бо ж не обмежується дивний світ хутірськими обійстями та лісом: біжить він, як цей потічок, в який опустили босі ноги дівчата, — то повільно, то хутко. І якщо воду потічка пришвидшують зливи, світ галопують вибухи і постріли. Може, тому й буває прудким, аби винести на осоння тих, кого не встигли скалічити чи убити. А гинуть, здебільшого, молоді, караючи смертю своєю рідних, близьких і закоханих у них. Страшно, ох, як страшно не відчути життєвого цвіту і не стати тим цвітом… Кася заплакала, згадавши рідного брата Михайла, якого два роки тому відібрала в неї війна. Мобілізований австрійцями, загинув у першому ж бою. Як вона страждала! Місця собі не знаходила ні в хаті, ні у дворі. Удвох із матір’ю, було, схлипували й бідкалися звечора до ранку. Час не гоїв їхніх ран, аж поки не посипалися на матір нові клопоти, а її дівочому серденькові не заговорила молодість… Знову на гадку Касі прийшов Микола. Моторний та завше заклопотаний, якось все бігцем навколо неї. Навіть придивитися добре нагоди не добрала, який він, той Микола. Батько сказали, що господарський і серйозний. Але хіба цього достатньо дівчині? Інколи виникає бажання крикнути залицяльнику: зупини на обраниці погляд, зблисни вогником очей — аби запалахкотіло єство дівоче. Не зблискує… Можливо згодом, згодом…
— Чому надулася? — штовхнула Касю плечем огрядна Ксенія. — Єдину з хутірських дівчат небавом засватають, а вона надулася і пливе…
— Не пливу — занадто мілкий потічок, — ухилилася Кася від наступних подружніх жартів, але подруг не так легко вгомонити. Руки у боки і почали.
— Зажурилась Кася нині, що коротша буде днина.
— Як ходила у дівках, то була і ух, і ах!
— А як заміж треба йти — очі близько до слоти.
— Сто турбот у заміжньо̀ї,
сто мотузок із одної
чоловічок в’є завзято
і у полі, і у хаті.
— Та годі вам! — знову зійшло сонце на обличчі Касі під місячним сяйвом. — Як старі квочки розквокались! Аж місяць на небі засоромили — геть зашарівся.
Подруги пирхнули.
— Місяць засоромили! Надумала таке…
— Вигадниця!
— Книжки б їй писати.
Кася зітхнула.
— Які ще книжки? У кожної з нас, дівчата, — три кляси й чотири коридори… І дяк нас більше лупцював, аніж навчав.
— А хай йому!... — пригадала дяка й огрядна Ксенія. — І в сего руки чесалися, і в батька, і хлоп, з яким під вінець підеш, з такими руками буде…Куди ж поділися благородні?
Усі подивилися на Ксенію з подивом: словечко панське десь запозичила. Чого доброго, захоче поклонів, букетів і красивих слів. Од наших парубків, хоч лусни — не дочекаєшся!
Першою подиву позбулася Кася, бо кружляє подібне в її голові. І нехай ближче їй не «благородний» з вуст подруги, а шляхетний, бо саме в цьому слові, почутому на ринку в Підгайцях, є натяк на шлях, раз і назавжди обраний шлях, на якому ні блискавок, ні громів, а тільки попутний вітер для двох поєднаних доль. З попутним хутчіші думки та ноги і несподівані прикрощі не такі пекучі… Ой, прикрощі… — підвелася з долу. — Якщо батько заглянув на п’єц, де повинна спати о сій порі, клопоту не обереться! Кинула погляд на вогник у вікні рідної хатини, що за версту від потічка і злякалася: кудись побіг той вогник! Невже у її кімнату з п’єцом? Але ж ні — мандрує подвір’ям до клуні. Хутко мандрує. Чи не сталося лихо?
Кася попрощалася з подругами і — бігцем додому.
Той, кому довелося мчати вночі без ліхтарика, знає, як добирає зросту дорога, як вона видовжується і наїжачується. Ніби й не помиляються в темені твої ноги і звично допомагають руки, а все ж таке відчуття, начебто борешся з витівником, що хоче зашкодити. Плутаються думки і одна з них б’є тобі у серце — навпрямки, людино, аби не каятись згодом, коли запізнишся…
Кася повернула в хащі, через які значно скоротить шлях вузькою стежкою. Руками захищала обличчя — від навислих гілляк і багряного місяця: їй здавалося, що місяць ось-ось вхопить її за плечі, аби затримати. «Одчепися, небесний! — заледве не скрикнула. — Хіба не бачиш, як поспішаю! Ах, підсобив би татові моєму, поки добіжу до нього, — попрохала, — ти ж хутчіший!»
І небесне світило начебто послухалося: зникло з очей Касі. «Ох, фантазерка! — дорікнула собі. — В найбільшу гущавину забігла — тільки й усього. За якусь хвилину виберуся…».
Дівчина пришвидшила крок і знагла завмерла, бо той, слухняний, вхопив її за плече. «Який він… страшний у машкарі!» — затремтіла й позбулася зблиску казки: вона у руках дебелого нападника! Підхопив і поніс її, а позаду гупання ще кількох ніг. Спробувала скрикнути, але широка долоня затисла їй вуста і гадюче шипіння вповзло у вухо.
— Ціхо, бо задушу!
Ті, що бігли услід за дебелим, зупинили його.
— Не барися!
Катя опинилася на долівці обличчям доверху. Над нею нахилялися троє у машкарі — нижче і нижче. Долоня дебелого сповзла з дівочих вуст на тугі перса і раптом злетіла вгору, наче хотіла розрубати згусток темені, і відразу — звук різкого удару і ще кілька подібних звуків у наступну мить. Заплющені від жаху очі Каті не побачили, як упали і розпласталися дебелий та його спільники, а до її обличчя піднесли військовий ліхтарик.
— Она ізумітєльна! — видихнув хтось, освітивши дівчину з голови до ніг. — Рєдкосной красоти баришня!
Як не глянути на того, хто тобою захоплений? Немає сили, що завадила б дівчині побороти жах за такої оказії. Кася уп’ялася очима в чоловіка з ліхтариком: ні, його не розгледіти, лишень обриси… Знову озвався, повернувши голову до тьмяних обрисів ліворуч.
— Забрать оружіє і ценності у бандітов, но нє добівать. Нє будєм оставлять слєдов…
Кілька постатей метнулися до розпластаних, а Касю звів на ноги чоловік з ліхтариком.
— Бєгі домой, ізумітєльная. Боюсь, нє забуду тєбя…
Хоч було уже вимкнуто ліхтарик, порятована розпізнала в рятівникові красеня: не зором — якимсь особливим дівочим чуттям, що проникає крізь темінь і навіть час… Розпізнала й побігла до рідної оселі як та безмовна лань, що дякує за порятунок не голосом, а відчайдушною любов’ю до простору, подарованого їй…