Несамовитий крик сирени, ковдра тепла,
Шахед над головою бавиться... Нестерпно...
Укрилась повністю, тремтять шибки віконні
Формальдегідом пахне смерть в повітрі — стогін.
На схід із бункера жене отар вовчисько,
Гримить і бахкає гроза — ракети близьк
Людина може перевтілитися
у дельфіна.
Людина може перевтілитися
у ящірку, хранительку
мудрості. Людина може
перевтілитися в ніщо.
Різноманітні форми
перевтілення. Але як важко
Мало не остриг
Хайр, у невиразний день
Трохи запатлав
Типу так, але хотів не те
Не остригся, і дивуюся з чуття
Якби утримав дивацький стяг
Ніби віру, що потрібна комусь
квітня народився легендарний воротар непереможного київського «Динамо» 60-х
Один із найкращих голкіперів тогочасної футбольної Європи, він буквально зачаровував своїми неймовірними стрибками, реакцією і пластичністю, за що отримав ім‘я - київська панте
Друзі хутко повтікали
Якнайдалі від війни, –
Спромоглися дати драла
Їхні доньки і сини.
Полякалися родини
Кровожерних вічно псів
І забули, що святині
Захищати треба всім.
За межами людського пізнання
стоїть башта, до якої
не можуть дійти.
Вежу огортають оруйні
чагарники. Людей, які йдуть до неї,
спіткає якась біда,
щось невідоме чинить перепони.
Мандрівник може
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Вся історія московська із суцільної брехні.
За що тільки не візьмися, правди і на гріш немає.
Та брехнею тою влада дух москальський піднімає,
Щоб погнати і згноїти їх у черговій війні.
Хочу ще одну сторінку в цій історії відкрити,
Як позбавилися іга
І
Топчучи древні мушлі, вибілені святково
на потрісканій тверді напівпустель азійських,
так не бажаєш тіні, як поміняти подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
стати настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, спраги, вогню і диму,
не укриватись пилом, і не сльозити очі,
бути лискучим тілом, що зазвичай із кручі
лине не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
на загадковий поклик місяця-черепахи.
ІІ
Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Їм не потрібно глузду, що розмокає швидко,
"швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком тільки руки, їхнє прогіркле "все-бо"!
Але рятують води, вилюблені так, ніби,
з ними лише й кохалось це безбережне Небо,
і освятило в плесах кожне єство Відбитка,
рибу у першу чергу, наче за срібло злитка
риб'ячі вищі блиски, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях, і служили з хлібами
першим із перших: тим, що
прагнули злитись з ними.
Сріблом ж охочі ситі, вже не колишні Перші,
що і без Дива в сіті ловлять на заклик: "Херші!",
чи на відлуння волі аромату пустелі, -
сіті, тому й у води падають наче рими,
межі, кордони плину, аж по надрив моторів,
що неодмінний вихід за променисті стелі
на голоси рибалок і пташиних дозорів,
чиїх горлянок русла служать, як двері келій,
втечі від усіляких риб'ячих кредиторів.
Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого
руху всього тремкого, сповненого жадання
бути чимдалі, бути!- рибі не до вагання -
хай мовчазною тінню течій мінливій пісні
з радісного німого - волі співзвучно строго.
Видимо, з цього зору, й води так схоже різні.
Як і мовчання. Риби вдячні за дар - мовчати,
що, вочевидь, не гірше вміння когось повчати:
передусім нащадків, а по життю - найближчих,
дар, що батькам спочинок і супокій ойчизні.
Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю:
не дорікне сердито, не мотивує зраду,
і від рідні корисну не принесе пораду.
Тільки й вітай очима звабу перед собою,
тільки пливи і ніжно пести її лускою.
Пести її торканням і плавниковим рухом,
водорості уклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
то покажи як зверху повертаються люде,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.
Звісно, питання дому варто ладнати вчасно.
І не важливо хто ти з огляду громадянства,
гарне знайдеться місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, і найменшого руху
з боку жонглерів слова, вкрапленого у чванство.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
ями, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, видно тому і досі
води і найбагатші різноманіттям їжі.
ІІІ
Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
щоби довкола кості, закаменілі мушлі,
політруки і зброя, випалені оселі?
щоби пустельним вітром ночі сумні ридали:
“рідну глибінь віддали, кинули, полишили…“?
Непереносна спека...
Обрію плавкі смуги...
Висушеним легеням лінь ритмувати рухи.
О ким були, що мали - зовсім не однозначно.
Не, вочевидь, зростали, не очевидно - стали.
Видно, жадали Сині, та затверділи в глині,
і течія повітря - навіть не тінь Мальмстріму,
але ж було дитинство! І у ріці стрімливій
вміли спиняти подих, прагнули дна сягнути
і зачепитись міцно, втриматись у глядінні
на осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала м'яко й далі тягнула, ніби
ми є ріднею й зріти маємо разом, так як
риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)