Це ти, Етелло! Гул тисячоліть,
клекотячи од непорозуміння
із глуздом нашим, ледвеживотінням,
крізь тебе прилинає з миті в мить, -
зриваючи п’янкі глибини неба -
величчям: у роздрібненості душ;
надмірним: у староміщанську глуш;
ефірним птаством Горніх нот. - Етелло,

для чого граєш ти у мирний час,
коли зважаємо лише на шлунки,
коли на душі кладемо дарунки,
якими сатана вгощає нас?
У цій країні тільки за війни
тебе почули б і сини, і доньки,
тоді перемогли би - нині ліньки
звучати серцем. О тому ціни

у нинішніх не маєш. І десь інде,
де вміють краще підбивати сальдо,
не грала б “doloroso” так печально,
і так глузливо “dolce far niente”…
Тобі аплодували там і жадно
ловили погляди очей твоїх,
забувши, як і тут, що кожен гріх
себе являє Зору непринадно,

зринаючи, як прохололі звуки
назбирані у проявів акорд,
у гам на ринках звихнутих аорт,
у оплесків поліфонічні муки.
Але куди з цієї дітися сльоти?
Кому твою на себе взяти ношу?
Чи надане тобі “усе! не можу!”
і з Вищим Даром лиха обійти?

Та сам ефір твоєї гри - дозвучність
промінню, водам, подиху вітрів,
коли немає непотрібних слів -
хіба не в ньому рятівна величність?
омріяне повернення до раю
у сумніви закутого єства,
жадання, що сягнуло торжества
вимолюючи: “я живу, бо граю”?

“Я граю, бо живу!”, - торкання світле
переливається - потужне, барвне,
знаходячи, як темне, все намарне
і, як прозоре, здобуття розквітле
на глині клавіш. І вже Інші Руки,
Ефірні води... Твердь... І споконвіччя,
із нотних бриж усміхнене Обличчя,
небесного хоралу першозвуки.

2004


* doloroso – італ. (муз) – скорботно, печально.
** dolce far niente. – італ. - приємне нічогонероблення.