Весна вступала у свої права.
Хоча вітри ще прохолодні дули
Та вже зеленим килимом трава
Укрила степ, уже тепло відчула.
На сонці вигріваючи боки,
Широкі балки розляглися степом,
Спускаючись неквапно до ріки.
Кому-кому, а їм, напевно, тепло.
Не те, що он могилам навкруги,
Що всім вітрам повиставляли спини.
Дніпро гойдав гранітні береги
На своїх сірих хвилях без упину.
Дорога, не роз’їжджена з зими
Із того боку до ріки спускалась,
Пірнала в хвилі, а уже за мить,
Здавалося, на цей бік піднімалась.
Пологим схилом дерлась між горбів,
Щоб загубитись ген за видноколом.
Не скоро ще почує скрип возів,
Що вирушать неквапно Диким полем.
Та вже сьогодні улицький загін
Прибув Крарійським бродом з того боку.
Аж до зими тут, майже, буде він
Сторожею. До того часу, поки
Ітимуть шляхом валки мандрівні
До цього броду. Далі за рікою
Вже їхні землі. І вони одні
Тут на сторожі їхнього спокою.
Понад шляхом, між схилами горбів,
Звідкіль Дніпро і брід, як на долоні,
Між невисоких земляних валів
Снували люди і паслися коні.
Поки одні ладнали курені,
Тягаючи від річки очерети,
Другі обід варили на вогні,
Вали землею підсипали треті.
А, як із ділом впоралися всі,
Поїли добре кулешу смачного,
То хто приліг, хто на травичку сів
Аби спочить з роботи і з дороги.
На каменя, що недалік стирчав,
Зіперся, певно, старший у загоні.
Прискіпливо він степ навкруг вивчав,
Приклавши до очей міцну долоню.
Міцна статура, рівна сивина
І шрам великий через ліву щоку.
Таким він був. Безвусий же юнак
Вмостився поряд із другого боку.
Доки старий у далечінь вдивлявсь,
Юнак до сонця підставляв обличчя,
Немов дитина з променями гравсь,
Не думав – чи то воїнові личить.
Старий на нього скоса позирав
Та не сердито,лагідно скоріше,
Але під носа все ж собі бурчав,
Щось на зразок: оглянув зброю б ліпше.
Юнак на те уваги не звертав.
В полоні мрій чи спогадів щасливих,
Він десь думками в далині літав,
То й що йому до слів тих буркотливих.
Старий, усе оглянувши довкіл,
Напевно, задоволений зостався:
Орда по степу не підняла пил
І дим ніде угору не здіймався.
Тож можна трохи сісти, відпочить.
Він міг би не вдивлятися. Й без того
Сторожа зірко навкруги глядить,
Роз’їхавшись за кілька верст. Та в нього
Така вже звичка. Має перше сам
Прослідкувати, щоб готовим бути.
В степу, відкритий чотирьом вітрам,
Повинен кожен бачити все й чути.
Лиш впевнившись, що все іде як слід,
Вождь опустився на траву під камінь,
Утер з чола липкий, гарячий піт,
Який котився по йому струмками.
Така весна:вночі мороз гуля,
А вдень від сонця парко,наче літом.
Хоча й не прогрівається земля
Та все ж за день встига зазеленіти.
Отож не знаєш,що його вдягти
Аби не змерзнуть в ночі прохолодні,
А вдень від спеки потом не зійти.
А день спекотний видався сьогодні.
Юнак на бік неспішно повернувсь,
Підперши собі голову рукою
І до вождя півголосом звернувсь
Усе ще в напівсонному спокої:
- Скажи-но, тату. Хочу все спитать.
Невже і справді ми такі погані,
Що ви усе нас прагнете повчать:
То ми ліниві, а то ми не вправні?
Невже в свій час ви іншими були?
Невже старі услід вам не бурчали?
Невже лише обов’язком жили?
Чи, може, ви такими з часом стали?
Старий щось заперечити хотів,
Аж підхопився. Та знітився раптом
Від тих юначих незлобливих слів,
Які його примусили згадати
Роки далекі, молодість свою
І, замість того, аби бити в груди,
Поглянув пильно в річки течію,
Яка прорвала зимові запруди
І мчала десь до моря, в далину,
Зітхнув непевно та і стиха мовив:
- Не знаю, синку! Навіть не збагну,
Які були ми?! Вічний поклик крові,
Мабуть і в нас непослух роздував.
Батьки, як ми вас, шпетили так само.
Здавалось, кожен зачіпку шукав
І пробирав сердитими словами.
Та все за приклад ставили дідів.
Воно і справді того були варті.
І ми тоді гарячі, молоді
Теж мріяли колись такими стати.
Щоправда, час тоді був не такий.
Тепер того давним-давно немає.
Навкруг безмежний спокій степовий
Із ворогів – заброда заблукає.
Ми вже й забули ті бурхливі дні,
Вірніше, ми про дні ті лише чули.
Вони згубились в сивій давнині
І нашу долю, певно,оминули.
Он, пам’ятаєш срібного орла,
Який зі мною в кожному поході?-
Старий стер краплі поту із чола,-
Це – наша слава. З прадіда у роді
Передававсь він від батьків синам,
Як згадка наша про дідів великих.
Чи ми достойні слави отії?
Чи ми спроможні гідними їх бути?
Походи славні, видатні бої…
Доводилось тобі про них почути?
Я розповім, як батько мій мені
Теж свого часу розповів від діда,
Як предок наш в далекій давнині
Здобув орла, отримавши побіду.
В часи ті ми єдиними були
І антами нас всі народи знали.
Ми від Дніпра аж до Дністра жили,
На цих просторах вільних панували.
Не було рівних нам у цих степах
І на усіх околицях не було.
Тримали міцно ми мечі в руках
І гостроту їх вороги відчули.
Так от – було то стільки літ тому,
Що не можливо і порахувати.
Насправді, лиш Перуну одному
Відомі всі події і всі дати.
Тому й кажу, що то давно було,
Як рід наш жив на берегах Дністрових.
Стояли густо від села село,
Роди тоді були у нас здорові.
Ніхто не смів порушить спокій наш,
Про обрів клятих ще тоді не знали.
Перун і меч – наш найвірніший страж,
Нас захищали і обороняли.
Та мир не всім був до душі тоді.
У молодих же кров гаряча грала.
Ну, що й казати, звісно ж, молоді
У всі часи пригод собі шукали.
А тут ще звістки, що роди другі
Зібрались йти походом на ромеїв,
Добути слави милістю богів.
Бо як же, справді, воїну без неї.
Та злата-срібла взяти в чужині.
Ромейські землі знані і багаті.
Багата здобич жде їх на війні:
Оружжя, гроші і хутро, і плаття,
Худоби можна череди пригнать,
Полон великий, добрих грошей вартий.
В ромейських землях можна все дістать
І рід багатим може зразу стати.
Отож зібрались всі, хто мав меча.
А це, вважай, із роду половина,
Давай на вічі голосно кричать,
Що вождь вести їх у похід повинен.
Вождем у роді прадід тоді був,
Якого Ардагастом люди звали.
Про нього ти багато чого чув,
Бо він для роду встиг зробить чимало.
Його на щит на вічі підняли,
Щоб він очолив у поході військо
Та зразу й готуватись почали –
Дорога жде нелегка і неблизька.
За кілька день зібралися й пішли.
Жінки і діти військо проводжали.
Щити усі за спинами несли,
По два, по три списа в руках тримали
Та на плечі у кожного був лук
І сагайдак зі стрілами із боку.
В ранковій тиші чувся зброї стук
Та сотень ніг важкі широкі кроки.
В степу, ти знаєш сам, шляхи які:
Куди ступив – вважай уже дорога.
Вони в степу важкі або легкі,
То вже, звичайно, як захочуть боги.
Немов стрімкі весняні ручаї,
Роди стікались на одну дорогу
І прокладали крізь степи її
Аж до Дунаю сивого самого.
Зібралось люду кілька тисяч душ,
Готових до ромеїв йти у гості.
І кожен воїн, кожен вправний муж,
Ромеям ладен потрощити кості.
Через Дунай сторожко перейшли,
Гадали, що ромеї десь чекають.
Але нікого й близько не знайшли,
Немов і війська поблизу немає.
Тож розділили надвоє загін,
Щоб більше міст ромейських захопити.
Один із них повів наш прадід. Він
Вже досвід мав, як військо враже бити.
Як повінь стрімко весняна іде,
Так наші сили Фракією мчали.
Не міг ніхто сховатися ніде –
Міста і села ми на списи брали.
Прадід велів полон поки не брать,
Доки з ворожим військом не зустрілись,
Бо він в поході буде заважать.
Тож за спиною пустка залишилась:
Руїни й попіл, чорне вороння
І трупи – сотні, тисячі позаду.
Аж ось і звістка прадіда спиня –
Ромейське військо йде, мов на параді.
Удвічі більше, аніж прадід мав.
Добірне військо вів у бій намісник.
Та Ардагаст на нього вже чекав,
Зарані вибрав він для бою місце:
Широке поле в балках і ярах,
Усе густими всіяне кущами.
Частина війська стала на горбах,
Частина заховалася ярами.
І, коли ворог стрімко налетів,
В ярах і балках стрій зламав одразу.
А далі Ардагаст його зустрів
І сотні стріл отруйних впали разом
На те, що військом досі ще було,
Але уже збентежилося, звісно:
Не так у бій упевнено ішло,
Бо ждало на юрбу, а бачить військо.
Проте зійшлися в ближньому бою,
Ромеї на роди наші натисли.
Вже й перемогу бачили свою,
Бо кількісно над нашими нависли.
А наші бились, наче леви ті,
Під натиском відходили поволі.
Так Ардагаст велів, бо він хотів
Усіх ромеїв знищити у полі.
І вже, коли, здавалося, настав
Для наших славних предків час останній,
Коли ромейський лев у кліщі взяв,
Ромеї стали від крові, мов п’яні,
З ярів на спину впали наші їм
Ті, що до часу, до пори ховались.
То для ромеїв був, неначе грім.
Порядки їхні в одну мить зламались
І заметалась злякана юрма
Між двох вогнів, шукаючи спасіння.
Але спасіння їм уже нема.
І сотні душ злітали,наче тіні
В безхмарне небо до богів своїх.
Ромеї, наче трави під косою,
Лягли на полі антам біля ніг,
Залили трави кров’ю, як росою.
Багато мали анти в тім бою.
Багата здобич їм дісталась дуже.
Ромейським левом збагатив сім’ю
Наш славний предок. А іще оружжя
Ромейське, злато, срібло кожен мав,
Не знаючи – куди усе подіти.
А попереду знов похід чекав,
Надії ще на переможні битви.
Не змусив ворог довго їх чекать.
На кілька поприщ відійшли від поля,
А вже чимдуж сторожові летять
Зі звісткою, що знову їхня доля
Готує їм випробування всім:
Кінний загін ромейський
мчить навстрічу.
Зо кілька сотень воїнів у нім.
Та антам духом падати не личить.
Зібралось військо у один кулак,
Списами наїжачилось навколо.
Чекає кожен Ардагаста знак.
Аж ось і ворог вилетів на поле.
Кіннота в лаву розгорнулась вмить.
Здалеку видно – військо регулярне,
Загін рядами рівними летить,
Не зіб’ється ні один, не відстане.
Орел ромейський майорить вгорі,
Хижак, що ладен в жертву учепитись.
Та молодих вспокоюють старі,
Яким уже прийшлось з ромеєм битись:
Стіна списів утримає удар,
Тож молодим нема чого боятись.
Стояти треба. Войовничий жар
Почав вже їхнім тілом розливатись.
А ворог ближче-ближче. Хрип коней,
Шалений тупіт, войовничі крики,
Удар, тріск, стогін…Гей, слов’яни, гей!
Не піддамося силі оцій дикій!
І анти-таки встояли, змогли.
Ромейський натиск слабшає поволі,
Уже у діло і мечі пішли,
І ручаями кров омила поле.
Доки ромеї тисли на стіну
Списів, що їх утримувала силу,
Над Ардагастом прапор промайнув.
Ті, що стояли ззаду, підступили
І в одну мить ромеїв обійшли,
Затисли силу вражу між списами.
А ті вже й відступити не могли,
Лягали коням й антам під ногами.
Орел ромейський здобич ухопив,
Але на здобич сам перетворився.
Тепер, напевно, й кинути хотів
Та вже не міг. Метався, колотився,
Але пробитись крізь списи не міг.
Хоча знайшлись між ними відчайдухи,
Зібрались купно, збили антів з ніг
Та і майнули утікать щодуху.
Між втікачів і той, що ніс орла,
Що виглядав тепер не войовниче.
Вже битва і не битвою була,
А різанина. Може і не личить
Так поступати. Але прадід був
Страшенно злий. Орла трофеєм бачив,
А той із рук у далечінь пурхнув.
Тож і лютила прадіда невдача.
Велів не брати ніякий полон,
Рубати всіх, хто потрапля під руку.
А його слово на війні закон,
Тож на ромеїв впали смертні муки.
Із командира, що не встиг втекти
І в руки антам у бою потрапив,
Велів він шкуру зі спини тягти.
Дививсь понуро на криваві краплі,
Що густо-густо падали в траву,
Чекав на крик. Та воїн зціпив зуби,
Мов не його терзали плоть живу
І душу з тіла витрясали грубо.
Не дочекавшись, Ардагаст велів
В багаття того кинути живого
І цим хоча би трохи втишить гнів,
Що тоді в серці клекотів у нього.
А далі анти краєм розбрелись,
Міста і села силою скоряли.
І ворогів тоді не стереглись –
Ромеї війська близько вже не мали.
Тож кожен воїн брав, що лиш хотів.
Вже й срібло викидали,брали злато.
І табуни коней, стада корів
Поперед себе не встигали гнати.
А що полону взятого було,
Який на викуп можна обміняти.
Не знали анти, навіть, їх число,
Бо не встигали всіх порахувати.
Дійшли й до міста, званого Топер,
Що понад морем мури підіймало.
Не знаю – є те місто і тепер
Чи, може, з тих часів його не стало.
Міцний горішок, просто не візьмеш.
Ромеї добрі стіни збудували.
Тож Ардагаст подумав врешті-решт,
Щоб анти його просто не чіпали
І вже збирався далі був іти.
Ромейський край і без того багатий
І легше можна здобичі знайти
Аніж високі стіни штурмувати.
Аж раптом вздрів там на стіні орла
Того самого, що утік від нього.
І сам одразу закипів від зла,
Уже і чути не бажа нічого.
Орла давай! Без нього не піду!
І вже збира вождів собі на раду,
Щоб все обговорити до ладу.
Йому порада добра не завадить.
А вранці анти вийшли до воріт.
Не всі, звичайно, кілька сотень лише.
Якраз благословлялося на світ,
Місцевий люд увесь на мури вийшов,
Тривожно удивляючись униз.
Між них багато воїнів стояло.
Усі у місті дуже стереглись,
Бо про набіг і битви добре знали.
Чекали, правда, тисячі навкруг,
А бачать невеликого загона.
Це, звісно, підняло у місті дух
Й не думають уже про оборону,
Кричать із мурів: «Бий їх! Бий! Ату!»
Зі скрипом відчинилися ворота
І звідти на дорогу на пусту
Полізло військо. Що тих антів проти?
Злякалися та й кинулись тікать,
Ромеї вслід за ними доганяти
Аби всіх на капусту порубать,
Живим ні одного не залишати.
Одні – тікають, інші – їх женуть.
Уже від міста відійшли чимало.
Пече ромеїв неймовірна лють,
Не бачать того, що позаду стало.
А у цей час зі схованок своїх
З’явились анти, що таїлись досі.
В момент від міста відрізають їх.
Здійнявся крик над містом стоголосий.
Ромеї з ляку зупинились враз,
А анти з двох боків на них насіли.
Настав Перуна благодійний час.
Ромеї опір майже не чинили
І під мечами антськими лягли,
Немов трава під гострою косою.
І Ардагасту анти піднесли
Орла. Та гнів вождя він не вспокоїв.
Тож він мечем на місто показав.
Без війська мури не багато варті.
І, доки шал від битви ще не спав,
Помчали анти місто Топер брати.
Ті, хто на мурах, злякані були,
Проте, чинили опір, як уміли:
Жбурляли камінь і смолу лили,
Чим Ардагаста більше розлютили.
Короткий оклик й зразу хмари стріл
На голови захисників упали.
Звалились з мурів вниз десятки тіл,
Поранені від болю закричали.
Живі ж із ляку кинулись зі стін
Аби у місті під дахи сховатись.
А анти з допомогою драбин
На пусті стіни стали підніматись.
А вже у місті відомстили всіх,
Зробились стіни від крові червоні:
З чоловіків дорослих кожен ліг,
Жінки і діти були у полоні.
Вертались анти із чужих країв,
Багату здобич із походу мали.
І кожен воїн на коні сидів
Ще й табуни коней додому гнали.
Полону безліч, тисячні стада,
Про злато-срібло – то немає й мови.
Орел ромейський грізно виглядав,
Тепер вже антам був служить готовий.
Від Ардагаста – прадіда мого,
Орел той досі – слава в нашім роді.
Як смерть прийде – віддам тобі його,
Щоб воїв дух він піднімав в поході.
Такими, синку, предки в нас були
І їхня слава й досі поміж нами,
Хоча часи вже чималі пройшли,
Як води поміж цими берегами.
Чи варто нам рівнятися до них?
Чи ми колись досягнем тої слави?-
Сказав старий неспішно та й затих,
Поринувши чи в спогади, чи в справи.
Юнак також задумливо мовчав,
Мабуть, й собі обдумував почуте.
І раптом тупіт тишу обірвав.
Стріпнулись разом – що то має бути?
Зі сходу вершник, як стріла, летів,
Напевно, ніс якусь тривожну звістку.
Старий схопився і меча вхопив.
Юнак з мечем теж поряд нього звівся.
Вони стояли поряд – батько й син,
Готові рід до смерті захищати.
А разом з ними звівся весь загін,
До бою ладний з ким завгодно стати.
Орел ромейський грізно позирав,
Здавалось, навіть, клекіт грізний чути,
Неначе славу предків закликав
Із літ давно минулих і забутих.
А душі предків з висоти віків
Дивилися на землю і раділи
За своїх мужніх, відданих синів.
Бо рід в руках надійних залишили.

Якщо ви читали мою "Легенду Вознесенського табору", то це своєрідна передісторія, відповідь на питання - звідки взявся в Вознесенському таборі ромейський орел.