Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
2025.12.11
20:24
Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
2025.12.11
13:19
Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
2025.12.11
11:25
Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
2025.12.11
07:14
Десь отам за видноколом
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
2025.12.10
23:47
Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про чотирьох братів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про чотирьох братів
Колись, говорять люди, ще велетні жили,
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
