Варнак: правда життя Волині й Поділля

“Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою”
(Т.Шевченко, “Доля”)

“Расскажи мне, друже мой, что-нибудь о нашей прекрасной Волыни и Подолии!”
(Т.Шевченко, повість “Варнак”)

Пригадуєте, шановний читачу, як сирота Кирило – головний герой Шевченкового “Варнака” – потрапив у панські покої: “В покоях панны Магдалены встретил меня мальчик моих лет, только худой и зеленый; это был граф Болеслав, единственный сын графини. Он довольно нагло спросил меня:
- Как тебя зовут?
Я тихо отвечал ему: “Кириллом.”
- Фи, какое хлопское имя! Ну, да это ничего, я тебя буду звать Яном. А что, Ян, ты в лошадки умеешь играть?”
Отак українець - сирота Кирило став Яном. Скільки ж таких Янів виросло з подільських і волинських сиріт… Напевно, багато, коли Тарас Шевченко закцентував нашу увагу на цій деталі біографії свого героя…
31 жовтня 1734 року у магістраті Кам’янця-Подільського було допитано арештанта Івана (Яна) Клобуцького. Прив’язаний посторонками до стовпа, тортурований, тричі палений свічками і припечений розжареною залізною шиною, він розповів, а з його слів кам’янецький адвокат Степан Павловський записав наступне: “Я, Ян Клобуцький, народився у Зубівщині, селі під Межирічем за Острогом, вітця Яна Клобуцького, а матір … Межирічівну мав, при котрих до десяти літ виховувався і від котрих пішов до Білогородки, до товариша їх мосці пана Тарнавського, службу прийняв і служив літа три за хлопця, від того ж відправився поштиво.”
На сучасній Рівненщині є два Межирічи: біля самого Острога і біля Корця. Наш герой називає рідне село – Зубівщину. На Славутчині (Хмельницька обл.), ближче до Межиріча-Корецького, але ще ближче до Берездова є село Зубівщина про яке можна сказати, що воно “біля Межиріча за Острогом”. Колись це село належало до володінь Острозьких. Ймовірно, що саме там і народився Іван-Ян Клобуцький. Ян не пам’ятає, мабуть, імені своєї матері (бо адвокат Павловський на місці її імені робить пропуск), а називає її Межиричівною.
Шевченків варнак Кирило теж лише невиразно пригадував похорон своєї мами: “И едва помню еще, когда священник над ее телом прочитал молитву, напечатанную на большом листе красными и черными буквами, и, прочитавши, накрыл ей лицо этою молитвою; потом заколотили гроб и опустили в яму.”
Ян Клобуцький, як і Кирило, малим хлопцем потрапляє у панські покої – в Білогородку (село на Ізяславщині, Хмельниччина) до “товариша” (товаришами у польському війську називали офіцерів) пана Тарнавського, де служить за “хлопця”.
Допитуваний продовжував оповідати свою біографію: “Потім я прийняв службу у його мосці пана Карпінського, пленіпотента їх мосці пана Коронного, і там служив протягом літ двох, і від того поштиво відправившись, пішов до родичів до села Шмирків (нині це село у Волочиському районі, Хмельниччина), і там літ п’ять жив теж поштиво; оженився тоді у Тучапах (Почапинці Чемеровецького району, Хмельниччина?), узяв доньку Олександру у Стефана Мендри, волошина (тобто молдаванина), при котрому рік один мешкав, як Пан Бог приказав, звідти пішов з жінкою моєю до Валави під Снятин (нинішня Іванофранківщина) на мешкання, де літ вісім мешкав у дворника (господаря заїжджого двору, господи), сіючи і роблячи на кавалок хліба; а потім диявол мене скусив з Івоніцою Митниковим сином, з котрим змовилися: розбили ми жидів чотирьох, що їхали з мазуром фурманом із Городенки до Заболотова” (Іванофранківщина, неподалік від Коломиї). Порівняйте з поетичним варіантом “Варнака”:
Покинув ниву я і рало,
Покинув хату і город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Ян продовжував зізнаватися: “Ми напали на них надвечір у полі і пов’язали їх; узяли ми лучаку кілька штук, крумрасу, гарасу, кілька штук полотна, сукна тузинкового на один кунтуш, а все решту і пов’язаних жидів ми покинули, а мазур їх розв’язав; це все діялося на Трьох Королів (католицьке різдвяне свято).
Порівняймо з тим, що розповів варнак: “Мы просидели за полночь. Они мне заплатили откровенностью за откровенность. Из рассказов их я узнал, что один из них был бежавший на Бессарабию отец моей Марыси. А другой тоже был беглый крепостной крестьянин, и промышляют они с товарыством честным лыцарским промыслом, т.е. разбоем.”
Варнак Кирило, як і Ян Клобуцький нікого спочатку не убивав: “Прошел один только месяц, и я сделался настоящим разбойником. Правда, я никого не убивал, зато немилосердно грабил богатых жидов и шляхту и всякого, кто проезжал в богатом экипаже.”
Ян теж не убивав і не раз поплатився за те: “На Зелених Святках жиди вислідкували нас і побрали нас у Валаві; сиділи ми у Чернівцях в ув’язненні два місяці і так мусили залагодити: віддали тим жидам двадцять волів, котрі за нас купці турецькі дали. Коли ж нас було випущено, то я собі повернувся до Валави, а Івоніца у Яссах (Молдавія) пристав до пана.”
Поплатився за те ж і Янів брат: “Антоній Клобуцький, брат мій рідний, сам з челядником під Хмельником (Вінниччина) жида розбив з косами, а ті коси привіз до мене до Валави і продав турчинові до Сучави (колись Молдавія, а тепер Румунія), потім жид Андрія, брата мого, у Снятині упізнавши, а пізніше у Валаві, дав знати комісарові волоському, звідки його узято до Чернівець і там сидів в ув’язненні од Найсвятішої Панни Сівної, аж до Святого Юра руського, а потім його повішано на границі у Колачині.”
Виходить, що Андрія повісили замість іншого брата – Антонія. Чи насправді були вони рідними братами, а чи побратимами, як у Шевченковому “Варнаку”: “Попировавши несколько дней, я распускал свою команду в разные стороны, назначая каждому отряду или прежнего утверждая есаула, с наказом, чтоб все есаулы назывались моим именем и прозвищем”? Дуже ймовірно, зважаючи на поширене у т і часи побратимство.
Ян Клобуцький оповідав про все нові свої пригоди: “І під Бродами (Львівщина) третього року розбив жидів з колегами своїми: Андрієм і Стефаном Балабаненками, волохами – братами рідними і ще з слугою Яковом Кучериною, козаком: взяли ми французького сукна на кунтушів чотири, а тузинку на дванадцять кунтушів і грошима дев’ять тинфів ( тинф – польська 30-грошева напівсрібна монета, що карбувалася, зокрема й у Львові), адамашку штуку цілу чорного, коралів шнур і червоні підвійни при тих коралах, перлів дрібних шнурів три; і ті речі завезли ми до Герби, ротмістра волоського, що мешкав у селі Піщанах (Вінниччина), де все у нього залишилося; також розбили ми жидів з Острога (Рівненщина), що їхали з ярмарку із Ляховець (нині Білогіря, Хмельниччина): одинадцять возів з крамом, а було нас четверо: Андрій і Стефан Балабаненкові, брати, і я з челядником, Яковом”.
Тут знову порівняємо з “Варнаком”: “Такой погреб был у меня один близ Звенигородки, в так называемом Братерском лесу. Этот погреб был вырыт, как говорит народное предание, гайдамаками в 1768 году. Другой такой же погреб – между Заславлем и Острогом, тоже, кажется, гайдамацкой работы”. Між Ізяславом (Хмельниччина) і Острогом (Рівненщина) – це й біля тих самих Ляхівець (нині Білогіря, на Хмельниччині), звідки їхали купці, котрих розбив Ян Клобуцький. Що ж до розбою під Бродами, то й тут знаходимо згадку у Шевченка: “В это время шлялся я с своим малым отрядом около Луцка”. Броди й справді неподалік від Луцька.
Та повернемося до показань кам’янецького “інкарцеранта”, як названо Івана чи Яна Клобуцького в протоколі допиту: “взяли ми двадцять поставів сукна, тузинку і простого, китаю кільканадцять штук, кафтанів китаєвих з десять, стеньгі (стьожкі, стрічки) й інший дрібязок і грошима шістдесят талярів битих (таляр – срібна монета вагою від 29,232 г і менше, що виконувала функцію міжнародних грошей), і взяли ми одного воза з парою коней; уклавши речі та їдучи, здибалися тоді з Гербою, ротмістром, під Маначином (Волочиський р-н на Хмельниччині) і ті речі віддали ми усі, а гроші при нас залишилися, і коралі по чотирнадцять шнурів; мої коралі при Гербі зосталися, а тамті свої забрали; також під Меджибожем (Хмельниччина) з тими ж вищеназваними: Андрієм і Стефаном Балабаненками, братами рідними, жидів двох, що їхали з ярмарку із Вінниці, розбили ми; взяли ми французького сукна на п’ятнадцять кунтушів, поставів початих і не початих також п’ятнадцять, гатласу на три жупани, лучаку кілька штук, в готовизні п’ятдесят злотих і шелягів зо п’ять, зо шість левів (польські і турецькі переважно срібні монети), і те забравши, приїхали ми до Табана Волошина, що під Немировом, у Воробіївці мешкає (Вінниччина), там поділилися, вони своє забрали, мої колеги, а я своє зоставив у Табана, тільки грошей взяв, що на мене припало; і так ми усі четверо пішли у Татарщизну до Каушан (тепер Молдавія); там собі коней і спорядження покупували, де недалеко мешкають жінки Балабаненків у Рокойцях, в Татарщизні, одного Стефана жінка – Анніца, а Андрія – Денія”.
Як бачимо, і герої “Варнака” і колеги Клобуцького утікали в нинішню Молдавію, у Придністров’я, де була тоді, як ми тепер сказали б, “вільна економічна зона” на стику держав: Речі Посполитої, Турецької Порти та Кримського Ханства. Що ж до згаданого Табана Волошина, то відомо, що Антон Табан ще 1713 року обзавівся маєтком у с.Воробіївці, що в околицях Немирова, і влаштував там пристанище для гайдамаків, котрі їздили до нього на відпочинок, для паювання здобичі та вербування охочих у свої загони; згодом Табан, увійшовши в милість до власника Умані, став уманським губернатором і 1738 року пограбував підступно схоплених ним запорожців, що приїхали купувати хліб; він наказав їх стратити, немов запідозривши у гайдамацтві, а насправді ж, аби заволодіти їхнім майном і кіньми.
Подібна доля ще раніше спіткала й братів Балабаненків та Яна Клобуцького: “Потім звідти поїхали ми відібрати речі від Герби й Табана; там нас полапано під Комаргородом; тих двох Балабаненків наказав князь його мосць Четвертинський стратити, а мене взяли до Полонного (Хмельниччина), де сидів рік в ув’язненні, а брати мої мали мене викупити: один Теодор, рідний, а другий Петро Вегоцький, тіточний (брат по тітці), котрий мешкає в Куровинчиках на Україні, але як замішанина стала (російсько-шведська війна та її наслідки), давали за мене тисячу злотих, а потім так мене пущено; пішовши під Бендери (Молдавія), там худобу свою маючи, відібравши та челядника собі добравши, Тодора Волошина, котрий має жінку в Рокойцях, поїхав до Струсова і там затягнувся з його мосцю паном Рубіцьким, ротмістром ясновельможного його мосці пана старости бельського, і так ходили ми з обозом йог мосці пана воєводи Волинського, коли ж нас Москва під Солобківцями (Ярмолинецький р-н, Хмельниччина) розбила, то другого дня наздогнали ми ясновельможного його милість пана воєводу Волинського у Чорткові (Тернопільщина), звідти командирований був по табору до Заслава (Ізяслав,Хмельниччина) і припровадив табір аж до Козлова (?), звідки поїхав до жінки, до Кучманя (Кучманівка Красилівського р-ну, Хмельниччина), до тестя свого, там жидові Манашкові позичив одинадцять червоних злотих (золотих монет), а той жид був із Снятина, де жиди змовилися, знаючи про всі мої акції, дали знати до замку в Снятині і взято мене до замку”. Ян Клобуцький також визнав: “Між Полонним і Чудновим (Житомирщина) жидів возів чотири з тим вищепоіменованими Балабаненками із Чуднова з ярмарку їдучих, розбили і взяли ми сукна простого на дев’ять кунтушів, полотна, крамрасу і грошей двадцять чи тридцять талярів битих і поділилися; також знаю, що раніше ці ж Балабаненкові переді мною розбили багато. Коли ж їх зі мною в Комаргороді полапано, то жиди: один Єля з імені був із Тульчина міста (Вінниччина) ще з іншими жидами, котрі мали з ними перевідне (довіреність?), на тих Балабаненків свідчили і вимагали, аби їх було страчено, а мене тоді було взято до Брацлава (Вінниччина).
Отакий розбійник діяв на Правобережжі - Волині, Поділлі, Галичині й у Молдавії ще задовго до Устима Кармелюка і до Шевченкового варнака Кирила. Але які подібні долі! У “Варнаку” – і у вірші й у повісті – Т.Шевченко яскраво і правдиво змалював долю здібної і чесної людини, котра намагалася жити “як Пан Бог приказав”, але впавши у відчай та зневірившись у можливості чесно заробити на “кавалок хліба”, спокусившись “чесним лицарським промислом”, ставала розбійником, таврованим каторжанином – варнаком. Варнаків, переконує Шевченко, породжує національна і соціальна нерівність та сваволя панівних верств.
Чи міг бути Ян Клобуцький прототипом варнака Кирила? Цілком можливо. Не випадково ж , мабуть, Шевченко зробив свого героя свідком будівництва у Кременці споруд знаменитого ліцею: “Возвращаясь из Почаева, зашел я в Кременец посмотреть на королеву Бону на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея”. А ці будівлі зводилися протягом 1731-1745 років. Яна Клобуцького ж допитували 1734 року. Саме він, а не Кармелюк міг бути свідком такого будівництва. Шевченко датував свою повість 1845 роком: “1845 года Киев”. Вважається, що ця дата є фіктивною, а твір орієнтовно датується 1853 роком. Первісний автограф цього твору невідомий. У другій половині червня 1856 року Шевченко просить Бр. Залеського переслати йому повість для доопрацювання: “Я весьма опрометчиво поступил с моим “Варнаком” и тем более, что черновую рукопись уничтожил. И теперь не знаю, что мне делать. Если он у тебя переписан, то пришли его мне: там нужно многое поправить. Слог вообще довольно шершавый… Я содержание помню и напишу его вновь”.
Усе це наштовхує на думку, що Т.Шевченко не випадково поставив дату “1845 года Киев”. Саме тоді він став співробітником Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві. Саме з 1845 року до обов’язків цієї комісії увійшло й виявлення та дослідження археологічних пам’яток. Ця робота інтенсивно проводилася протягом 1845-1848 років. Комісія містилася в будинку Київського університету. Зібрані нею в установах, монастирях і в приватних осіб документи лягли в основу створеного 1852 року Київського центрального архіву давніх актів. У роботі комісії брали участь такі друзі Шевченка як Костомаров, Лазаревський, Максимович. Цілком логічно припустити, що Шевченко саме тоді – 1845-1847 років – міг познайомитися з процитованим мною документом, що був опублікований значно пізніше – 1876 року Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів (ч.3, т.III. Акты о гайдамаках). Ще одним джерелом, з якого Шевченко міг почерпнути відомості про Яна Клобуцького могло бути видання А.Скальковського “Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII столетии (1733-1768)”, що вийшла з друку 1845 року. Те що акта написано польською мовою, не було перешкодою для Тараса Шевченка, який, як відомо, нею володів. Тим паче, не можна заперечити глибокий інтерес Кобзаря до теми гайдамаччини.
Текст, переклад і примітки Валентина Бендюга
м.Хмельницький.