З Амуром я ось так порвав зв”язки,
Зневаживши його слова плаксиві,
Що він їх заримовує в пориві –
Все по чотири та по три рядки.

Тепер мене настигло покарання –
Гадючий факел пам”яті горить
І гонить, гонить, ніби на заклання.

Я чую – регіт геніїв гримить,
А спам”ятатись не дає й на мить
Страшна сонетна лють і шал кохання.

ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ Із сонета “Немезіда” Переклад з німецької Дмитра Павличка.

І

Воістину кохання незбориме,
Нектар небесний і вино землі,
Скуштуй хоч раз питво це невситиме,
І хміль його не зникне взагалі.

Іще з дитинства він тебе нестиме
На півня і на лебедя крилі,
Втикатиме в єство твоє раниме
Щокроку по еротовій стрілі.

У юності од безуму кохання
Не станеться ледь самогубство раннє,
Та з”явиться і щастя відчуття.

Пройде з коханням молодість і зрілість
І старості сумна зарозумілість,
Воно мене веде усе життя.

ІІ

Воно мене веде усе життя,
Немов шляхетна нитка Аріадни –
Крізь лабіринт розпусти і гниття,
Де навіть Богу важко буть порядним.

В нім легше існувать з інстинктом стадним,
Буть бараном тупим без почуття,
Овечкам всим – худеньким і огрядним
Себе пропонувати для злиття.

І бичувать закоханість ганьбою
І називать хворобою страшною,
Хвалити СНІД під бісове виття...

Та силу життєдайную любові
Не витравлять, о ні, з моєї крові
Минуле, сьогодення, майбуття.

ІІІ

Минуле, сьогодення, майбуття –
Кохання це ріка щирока й сильна,
Буруниться вона, мов божевільна,
Бува спокійним плин її буття.

Глибока, чиста, іноді повільна,
Місцями ж повна бруду і сміття,
Там швидшає її серцебиття –
Знов очищатись прагне неухильно.

Місця наймальовничіші навкруг –
Ключі джерельні живлять річки вроду,
І ліс, і гай, діброва, поле й луг...
І все живе п”є чарівну цю воду.

Моя кохання спрага невтолима,
Усе ним наскрізь пройнято незримо.

ІV

Усе ним наскрізь пройнято незримо,
Поезія це днів моїх усіх –
Геть без кохання сірих і пустих,
Як без думок цікавих – точні рими.

Мов полум”ям невидимим, без диму,
Душа займається, (натхнення міх
Розширений до крайніх меж своїх!)
Воно палахкотить, не знає стриму,

І мовби вивергає, як вулкан
Розжарену любовних віршів лаву.
Байдуже, чи сяйнуть зірками слави,
Чи забуття заллє їх океан,

Лиш хай кохання в них завжди цвістиме,
Вогонь це вічний серця, незгасимий.

V

Вогонь це вічний серця незгасимий,
Не думай, мила, я не охолов,
Це зимний вітер в душу стрімголов
Завіями ввірвався крижаними.

Збив полум”я, подумав, що зборов...
Моє ж єство жаринами ясними
Шалено знов роздмухало любов
І довело – минущими є зими.

Коханню не згоріть, не перетліти,
І восени, хоч бабиним, а літом,
Воно спалахує і спалює тертя...

І вже весна красою ось чарує
І щедрою рукою нам дарує
Печаль і радість, самозабуття.

VІ

Печаль і радість, самозабуття
Звучать в душі, як музика прекрасна –
Симфонія кохання – світла, ясна,
Де двох сердець чуть ритм один биття.

Та враз конфлікт. І весь мажор чуття
У бурі пристрастей раптово гасне,
І плачуть скрипки. Знову я нещасний
Здається вже навік, без вороття.

В глибокім, темнім озері мінору
Там плава чорний лебідь – смуток мій,
Він любить осені журливу пору...
О туги диригенте, ну ж зумій

Смичками викликати з небуття
І сльози й розпач, муки й каяття.

VІІ

І сльози й розпач, муки й каяття,
Ночей моїх невиспана тривога
І від переживань тяжка знемога –
Симфонії кохання відбиття.

Вона звучить в душі, мов голос Бога,
Пробуджує весни передчуття,
Чарує флейта, мов співа дитя –
Апофеоз життя мого земного.

О щастя світла, неповторна мить,
О як у грудях солодко щемить!
Здається, світ пливе перед очима...

Від поцілунку тілом струм пройшов,
Я знаю, мила, що таке любов –
Краса буття безмежна, незглибима.

VІІІ

Краса буття безмежна, незглибима
У хмарці золотій знайшовши схов,
Сплелися в леті двоє тіл, немов
Потужні крила чують за плечима.

І розчинившись, невагомі знов,
Відчули радість, в грудях невмістиму
В раю ми побували за дверима –
Найбільша насолода це – любов.

Та прозвучала вже найвища нота
Божественної музики Ерота.
Минулась ти, відрадо... В дні сумні

Лиш вороння під вікнами кричало,
Кохання спогад залишивсь мені,
В житті від нього втіхи мав я мало.

ІХ

В житті від нього втіхи мав я мало,
Все розпач мою душу мордував.
Я данину печалі віддавав,
Коли взаємності так бракувало.

В поля, в луги на сповідь утікав –
Послухати березові хорали,
Мене вони з природою вінчали,
І там, на грудях дуба я ридав.

Втішав мене він, мов малу дитину,
І басом Гмирі соло своє вів,
Про те, як покохав козак дівчину,
Та іншому її Бог присудив.

Об землю лихом вдарив той козак –
Напевне доля вирішила так.

Х

Напевне доля вирішила так:
Щоб споглядав я більше – довгі вії,
Чарівні очі, посмішки живії,
І соромливо завмирав, дивак.

“Не умлівай, а переходь до дії!” –
Мені хтось радив з друзів-гультіпак...
Підносив понадзвуковий літак
Усе мене увись на крилах мрії.

І там під арфу золоту Еол
Співав про твою вроду досконалу,
Ти мов зійшла на зоряний престол

В божественному сяйві ідеалу
Щоб недосяжним був твій ореол,
Щоб доки жив, душа моя страждала.

ХІ

Щоб доки жив, душа моя страждала,
На очі насувала чорна мла...
Ти знов до мене, мила, не прийшла,
Й надії квітка ледве не зів”яла.

О скільки вже ударів завдавала
Мені у серце та недоля зла,
Труною мов на груди налягла
І в потойбіччя двері відчиняла.

Я мов у лід холодний вмерз.
Та раптом – у поезії воскрес,
Вона мертвотну кригу розтопила.

То сонцеликий Бог мені дав знак,
І знов душа нектар любові пила,
На хвильку лиш відчула щастя смак.

ХІІ

На хвильку лиш відчула щастя смак,
А мріялось, ми – як в гаю два дуба –
Навік зрослися стовбурами, люба,
І все життя раюєм... Та однак

Минає швидко мить солодка злюбу
І знову я – самотній, одинак,
Зітхаю, мов закоханий юнак,
Безтямне щось мої шепочуть губи.

Вже зазирає темрява до віч,
Розлуки заляга полярна ніч
І місяці собою накриває...

Явись, як сонце, з мороків і мряк,
Я вистраждану радість оспіваю,
І пережите, зболене відтак.

ХІІІ

І пережите, зболене відтак
Щомиті в серці у моїм нуртує,
То кров моя розбурхана вирує,
Уяви швидко крутиться вітряк –

Перемолоти враження мастак,
Із них бо хліб поезії спечу я,
Як Бог мене усе благий почує,
І дасть зерно, полову звіє, брак,

,
Благословить щоденні слова муки,
Коли, аж шаленіючи з розпуки,
Ці вірші – плід любові – міг зродить,

Коли душа хоч творче щастя мала
І щоб життя у горі не втопить –
На лірику сумну переплавляла.

ХІV

На лірику сумну переплавляла
Кипляче золото чуттів моїх...
Любове, чим – чи низкою утіх,
Чи мукою життя мойого стала?

Не раз крутила мною ти і грала,
І після розпачу приходив сміх.
І чистота свята була, був гріх,
Між них усе душа балансувала.

Й на терезах і нині тих стоїть,
Й хитатиметься довго ще між ними...
Сльоза, немов тонка струна, бринить –

Ридає серце віршами живими,
Його не полишає ні на мить
Воістину кохання незбориме.

МАГІСТРАЛ

ХV

Воістину кохання незбориме,
Воно мене веде усе життя,
Минуле, сьогодення, майбуття –
Усе ним наскрізь пройняте незримо.

Вогонь це вічний серця, незгасимий,
Печаль і радість, самозабуття,
І сльози й розпач, муки й каяття,
Краса буття безмежна, незглибима.

В житті від нього втіхи мав я мало,
Напевне доля вирішила так –
Щоб доки жив – душа моя страждала,

На хвильку лиш відчула щастя смак
І пережите, зболене відтак
На лірику сумну переплавляла.

7503-7504 рр. (від Трипілля) (1997-1998)