ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
13:33
я уявила образ,
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
2024.03.29
13:33
Стародавній текст зашифрований
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
2024.03.29
13:32
Міріади частинок я розсиплю,
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
2024.03.29
13:30
Ви знаєте, я завжди думала: "Чого я хочу?"
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
2024.03.29
13:29
Гарних слів вплітаючи міріади
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
2024.03.29
13:27
А люди кажуть: «сильний народ і Україна»
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
2024.03.29
13:25
Мій світ - моя уява малює образи,
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
2024.03.29
13:09
Запальничка стихла без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
2024.03.29
13:05
Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
2024.03.29
12:54
Знов гучні тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
2024.03.29
11:45
Блакитна квітка при дорозі
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
2024.03.29
11:26
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
2024.03.29
10:06
Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Вірші
Симфонія кохання (вінок сонетів)
Воістину кохання незбориме,
Нектар небесний і вино землі,
Скуштуй хоч раз питво це невситиме,
І хміль його не зникне взагалі.
Іще з дитинства він тебе нестиме
На півня і на лебедя крилі,
Втикатиме в єство твоє раниме
Щокроку по еротовій стрілі.
У юності од безуму кохання
Не станеться ледь самогубство раннє,
Та з”явиться і щастя відчуття.
Пройде з коханням молодість і зрілість
І старості сумна зарозумілість,
Воно мене веде усе життя.
ІІ
Воно мене веде усе життя,
Немов шляхетна нитка Аріадни –
Крізь лабіринт розпусти і гниття,
Де навіть Богу важко буть порядним.
В нім легше існувать з інстинктом стадним,
Буть бараном тупим без почуття,
Овечкам всим – худеньким і огрядним
Себе пропонувати для злиття.
І бичувать закоханість ганьбою
І називать хворобою страшною,
Хвалити СНІД під бісове виття...
Та силу життєдайную любові
Не витравлять, о ні, з моєї крові
Минуле, сьогодення, майбуття.
ІІІ
Минуле, сьогодення, майбуття –
Кохання це ріка щирока й сильна,
Буруниться вона, мов божевільна,
Бува спокійним плин її буття.
Глибока, чиста, іноді повільна,
Місцями ж повна бруду і сміття,
Там швидшає її серцебиття –
Знов очищатись прагне неухильно.
Місця наймальовничіші навкруг –
Ключі джерельні живлять річки вроду,
І ліс, і гай, діброва, поле й луг...
І все живе п”є чарівну цю воду.
Моя кохання спрага невтолима,
Усе ним наскрізь пройнято незримо.
ІV
Усе ним наскрізь пройнято незримо,
Поезія це днів моїх усіх –
Геть без кохання сірих і пустих,
Як без думок цікавих – точні рими.
Мов полум”ям невидимим, без диму,
Душа займається, (натхнення міх
Розширений до крайніх меж своїх!)
Воно палахкотить, не знає стриму,
І мовби вивергає, як вулкан
Розжарену любовних віршів лаву.
Байдуже, чи сяйнуть зірками слави,
Чи забуття заллє їх океан,
Лиш хай кохання в них завжди цвістиме,
Вогонь це вічний серця, незгасимий.
V
Вогонь це вічний серця незгасимий,
Не думай, мила, я не охолов,
Це зимний вітер в душу стрімголов
Завіями ввірвався крижаними.
Збив полум”я, подумав, що зборов...
Моє ж єство жаринами ясними
Шалено знов роздмухало любов
І довело – минущими є зими.
Коханню не згоріть, не перетліти,
І восени, хоч бабиним, а літом,
Воно спалахує і спалює тертя...
І вже весна красою ось чарує
І щедрою рукою нам дарує
Печаль і радість, самозабуття.
VІ
Печаль і радість, самозабуття
Звучать в душі, як музика прекрасна –
Симфонія кохання – світла, ясна,
Де двох сердець чуть ритм один биття.
Та враз конфлікт. І весь мажор чуття
У бурі пристрастей раптово гасне,
І плачуть скрипки. Знову я нещасний
Здається вже навік, без вороття.
В глибокім, темнім озері мінору
Там плава чорний лебідь – смуток мій,
Він любить осені журливу пору...
О туги диригенте, ну ж зумій
Смичками викликати з небуття
І сльози й розпач, муки й каяття.
VІІ
І сльози й розпач, муки й каяття,
Ночей моїх невиспана тривога
І від переживань тяжка знемога –
Симфонії кохання відбиття.
Вона звучить в душі, мов голос Бога,
Пробуджує весни передчуття,
Чарує флейта, мов співа дитя –
Апофеоз життя мого земного.
О щастя світла, неповторна мить,
О як у грудях солодко щемить!
Здається, світ пливе перед очима...
Від поцілунку тілом струм пройшов,
Я знаю, мила, що таке любов –
Краса буття безмежна, незглибима.
VІІІ
Краса буття безмежна, незглибима
У хмарці золотій знайшовши схов,
Сплелися в леті двоє тіл, немов
Потужні крила чують за плечима.
І розчинившись, невагомі знов,
Відчули радість, в грудях невмістиму
В раю ми побували за дверима –
Найбільша насолода це – любов.
Та прозвучала вже найвища нота
Божественної музики Ерота.
Минулась ти, відрадо... В дні сумні
Лиш вороння під вікнами кричало,
Кохання спогад залишивсь мені,
В житті від нього втіхи мав я мало.
ІХ
В житті від нього втіхи мав я мало,
Все розпач мою душу мордував.
Я данину печалі віддавав,
Коли взаємності так бракувало.
В поля, в луги на сповідь утікав –
Послухати березові хорали,
Мене вони з природою вінчали,
І там, на грудях дуба я ридав.
Втішав мене він, мов малу дитину,
І басом Гмирі соло своє вів,
Про те, як покохав козак дівчину,
Та іншому її Бог присудив.
Об землю лихом вдарив той козак –
Напевне доля вирішила так.
Х
Напевне доля вирішила так:
Щоб споглядав я більше – довгі вії,
Чарівні очі, посмішки живії,
І соромливо завмирав, дивак.
“Не умлівай, а переходь до дії!” –
Мені хтось радив з друзів-гультіпак...
Підносив понадзвуковий літак
Усе мене увись на крилах мрії.
І там під арфу золоту Еол
Співав про твою вроду досконалу,
Ти мов зійшла на зоряний престол
В божественному сяйві ідеалу
Щоб недосяжним був твій ореол,
Щоб доки жив, душа моя страждала.
ХІ
Щоб доки жив, душа моя страждала,
На очі насувала чорна мла...
Ти знов до мене, мила, не прийшла,
Й надії квітка ледве не зів”яла.
О скільки вже ударів завдавала
Мені у серце та недоля зла,
Труною мов на груди налягла
І в потойбіччя двері відчиняла.
Я мов у лід холодний вмерз.
Та раптом – у поезії воскрес,
Вона мертвотну кригу розтопила.
То сонцеликий Бог мені дав знак,
І знов душа нектар любові пила,
На хвильку лиш відчула щастя смак.
ХІІ
На хвильку лиш відчула щастя смак,
А мріялось, ми – як в гаю два дуба –
Навік зрослися стовбурами, люба,
І все життя раюєм... Та однак
Минає швидко мить солодка злюбу
І знову я – самотній, одинак,
Зітхаю, мов закоханий юнак,
Безтямне щось мої шепочуть губи.
Вже зазирає темрява до віч,
Розлуки заляга полярна ніч
І місяці собою накриває...
Явись, як сонце, з мороків і мряк,
Я вистраждану радість оспіваю,
І пережите, зболене відтак.
ХІІІ
І пережите, зболене відтак
Щомиті в серці у моїм нуртує,
То кров моя розбурхана вирує,
Уяви швидко крутиться вітряк –
Перемолоти враження мастак,
Із них бо хліб поезії спечу я,
Як Бог мене усе благий почує,
І дасть зерно, полову звіє, брак,
,
Благословить щоденні слова муки,
Коли, аж шаленіючи з розпуки,
Ці вірші – плід любові – міг зродить,
Коли душа хоч творче щастя мала
І щоб життя у горі не втопить –
На лірику сумну переплавляла.
ХІV
На лірику сумну переплавляла
Кипляче золото чуттів моїх...
Любове, чим – чи низкою утіх,
Чи мукою життя мойого стала?
Не раз крутила мною ти і грала,
І після розпачу приходив сміх.
І чистота свята була, був гріх,
Між них усе душа балансувала.
Й на терезах і нині тих стоїть,
Й хитатиметься довго ще між ними...
Сльоза, немов тонка струна, бринить –
Ридає серце віршами живими,
Його не полишає ні на мить
Воістину кохання незбориме.
МАГІСТРАЛ
ХV
Воістину кохання незбориме,
Воно мене веде усе життя,
Минуле, сьогодення, майбуття –
Усе ним наскрізь пройняте незримо.
Вогонь це вічний серця, незгасимий,
Печаль і радість, самозабуття,
І сльози й розпач, муки й каяття,
Краса буття безмежна, незглибима.
В житті від нього втіхи мав я мало,
Напевне доля вирішила так –
Щоб доки жив – душа моя страждала,
На хвильку лиш відчула щастя смак
І пережите, зболене відтак
На лірику сумну переплавляла.
7503-7504 рр. (від Трипілля) (1997-1998)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Симфонія кохання (вінок сонетів)
З Амуром я ось так порвав зв”язки,
Зневаживши його слова плаксиві,
Що він їх заримовує в пориві –
Все по чотири та по три рядки.
Тепер мене настигло покарання –
Гадючий факел пам”яті горить
І гонить, гонить, ніби на заклання.
Я чую – регіт геніїв гримить,
А спам”ятатись не дає й на мить
Страшна сонетна лють і шал кохання.
ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ Із сонета “Немезіда” Переклад з німецької Дмитра Павличка.
ІВоістину кохання незбориме,
Нектар небесний і вино землі,
Скуштуй хоч раз питво це невситиме,
І хміль його не зникне взагалі.
Іще з дитинства він тебе нестиме
На півня і на лебедя крилі,
Втикатиме в єство твоє раниме
Щокроку по еротовій стрілі.
У юності од безуму кохання
Не станеться ледь самогубство раннє,
Та з”явиться і щастя відчуття.
Пройде з коханням молодість і зрілість
І старості сумна зарозумілість,
Воно мене веде усе життя.
ІІ
Воно мене веде усе життя,
Немов шляхетна нитка Аріадни –
Крізь лабіринт розпусти і гниття,
Де навіть Богу важко буть порядним.
В нім легше існувать з інстинктом стадним,
Буть бараном тупим без почуття,
Овечкам всим – худеньким і огрядним
Себе пропонувати для злиття.
І бичувать закоханість ганьбою
І називать хворобою страшною,
Хвалити СНІД під бісове виття...
Та силу життєдайную любові
Не витравлять, о ні, з моєї крові
Минуле, сьогодення, майбуття.
ІІІ
Минуле, сьогодення, майбуття –
Кохання це ріка щирока й сильна,
Буруниться вона, мов божевільна,
Бува спокійним плин її буття.
Глибока, чиста, іноді повільна,
Місцями ж повна бруду і сміття,
Там швидшає її серцебиття –
Знов очищатись прагне неухильно.
Місця наймальовничіші навкруг –
Ключі джерельні живлять річки вроду,
І ліс, і гай, діброва, поле й луг...
І все живе п”є чарівну цю воду.
Моя кохання спрага невтолима,
Усе ним наскрізь пройнято незримо.
ІV
Усе ним наскрізь пройнято незримо,
Поезія це днів моїх усіх –
Геть без кохання сірих і пустих,
Як без думок цікавих – точні рими.
Мов полум”ям невидимим, без диму,
Душа займається, (натхнення міх
Розширений до крайніх меж своїх!)
Воно палахкотить, не знає стриму,
І мовби вивергає, як вулкан
Розжарену любовних віршів лаву.
Байдуже, чи сяйнуть зірками слави,
Чи забуття заллє їх океан,
Лиш хай кохання в них завжди цвістиме,
Вогонь це вічний серця, незгасимий.
V
Вогонь це вічний серця незгасимий,
Не думай, мила, я не охолов,
Це зимний вітер в душу стрімголов
Завіями ввірвався крижаними.
Збив полум”я, подумав, що зборов...
Моє ж єство жаринами ясними
Шалено знов роздмухало любов
І довело – минущими є зими.
Коханню не згоріть, не перетліти,
І восени, хоч бабиним, а літом,
Воно спалахує і спалює тертя...
І вже весна красою ось чарує
І щедрою рукою нам дарує
Печаль і радість, самозабуття.
VІ
Печаль і радість, самозабуття
Звучать в душі, як музика прекрасна –
Симфонія кохання – світла, ясна,
Де двох сердець чуть ритм один биття.
Та враз конфлікт. І весь мажор чуття
У бурі пристрастей раптово гасне,
І плачуть скрипки. Знову я нещасний
Здається вже навік, без вороття.
В глибокім, темнім озері мінору
Там плава чорний лебідь – смуток мій,
Він любить осені журливу пору...
О туги диригенте, ну ж зумій
Смичками викликати з небуття
І сльози й розпач, муки й каяття.
VІІ
І сльози й розпач, муки й каяття,
Ночей моїх невиспана тривога
І від переживань тяжка знемога –
Симфонії кохання відбиття.
Вона звучить в душі, мов голос Бога,
Пробуджує весни передчуття,
Чарує флейта, мов співа дитя –
Апофеоз життя мого земного.
О щастя світла, неповторна мить,
О як у грудях солодко щемить!
Здається, світ пливе перед очима...
Від поцілунку тілом струм пройшов,
Я знаю, мила, що таке любов –
Краса буття безмежна, незглибима.
VІІІ
Краса буття безмежна, незглибима
У хмарці золотій знайшовши схов,
Сплелися в леті двоє тіл, немов
Потужні крила чують за плечима.
І розчинившись, невагомі знов,
Відчули радість, в грудях невмістиму
В раю ми побували за дверима –
Найбільша насолода це – любов.
Та прозвучала вже найвища нота
Божественної музики Ерота.
Минулась ти, відрадо... В дні сумні
Лиш вороння під вікнами кричало,
Кохання спогад залишивсь мені,
В житті від нього втіхи мав я мало.
ІХ
В житті від нього втіхи мав я мало,
Все розпач мою душу мордував.
Я данину печалі віддавав,
Коли взаємності так бракувало.
В поля, в луги на сповідь утікав –
Послухати березові хорали,
Мене вони з природою вінчали,
І там, на грудях дуба я ридав.
Втішав мене він, мов малу дитину,
І басом Гмирі соло своє вів,
Про те, як покохав козак дівчину,
Та іншому її Бог присудив.
Об землю лихом вдарив той козак –
Напевне доля вирішила так.
Х
Напевне доля вирішила так:
Щоб споглядав я більше – довгі вії,
Чарівні очі, посмішки живії,
І соромливо завмирав, дивак.
“Не умлівай, а переходь до дії!” –
Мені хтось радив з друзів-гультіпак...
Підносив понадзвуковий літак
Усе мене увись на крилах мрії.
І там під арфу золоту Еол
Співав про твою вроду досконалу,
Ти мов зійшла на зоряний престол
В божественному сяйві ідеалу
Щоб недосяжним був твій ореол,
Щоб доки жив, душа моя страждала.
ХІ
Щоб доки жив, душа моя страждала,
На очі насувала чорна мла...
Ти знов до мене, мила, не прийшла,
Й надії квітка ледве не зів”яла.
О скільки вже ударів завдавала
Мені у серце та недоля зла,
Труною мов на груди налягла
І в потойбіччя двері відчиняла.
Я мов у лід холодний вмерз.
Та раптом – у поезії воскрес,
Вона мертвотну кригу розтопила.
То сонцеликий Бог мені дав знак,
І знов душа нектар любові пила,
На хвильку лиш відчула щастя смак.
ХІІ
На хвильку лиш відчула щастя смак,
А мріялось, ми – як в гаю два дуба –
Навік зрослися стовбурами, люба,
І все життя раюєм... Та однак
Минає швидко мить солодка злюбу
І знову я – самотній, одинак,
Зітхаю, мов закоханий юнак,
Безтямне щось мої шепочуть губи.
Вже зазирає темрява до віч,
Розлуки заляга полярна ніч
І місяці собою накриває...
Явись, як сонце, з мороків і мряк,
Я вистраждану радість оспіваю,
І пережите, зболене відтак.
ХІІІ
І пережите, зболене відтак
Щомиті в серці у моїм нуртує,
То кров моя розбурхана вирує,
Уяви швидко крутиться вітряк –
Перемолоти враження мастак,
Із них бо хліб поезії спечу я,
Як Бог мене усе благий почує,
І дасть зерно, полову звіє, брак,
,
Благословить щоденні слова муки,
Коли, аж шаленіючи з розпуки,
Ці вірші – плід любові – міг зродить,
Коли душа хоч творче щастя мала
І щоб життя у горі не втопить –
На лірику сумну переплавляла.
ХІV
На лірику сумну переплавляла
Кипляче золото чуттів моїх...
Любове, чим – чи низкою утіх,
Чи мукою життя мойого стала?
Не раз крутила мною ти і грала,
І після розпачу приходив сміх.
І чистота свята була, був гріх,
Між них усе душа балансувала.
Й на терезах і нині тих стоїть,
Й хитатиметься довго ще між ними...
Сльоза, немов тонка струна, бринить –
Ридає серце віршами живими,
Його не полишає ні на мить
Воістину кохання незбориме.
МАГІСТРАЛ
ХV
Воістину кохання незбориме,
Воно мене веде усе життя,
Минуле, сьогодення, майбуття –
Усе ним наскрізь пройняте незримо.
Вогонь це вічний серця, незгасимий,
Печаль і радість, самозабуття,
І сльози й розпач, муки й каяття,
Краса буття безмежна, незглибима.
В житті від нього втіхи мав я мало,
Напевне доля вирішила так –
Щоб доки жив – душа моя страждала,
На хвильку лиш відчула щастя смак
І пережите, зболене відтак
На лірику сумну переплавляла.
7503-7504 рр. (від Трипілля) (1997-1998)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію