Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.21
12:01
Один видатний поет якось зауважив: справжній вірш це такий, де кожен рядок - вірш. Гадаю, не варто забирати літр крові, іноді досить й однієї краплі. Скажімо, достатньо 123-секундної композиції «Yesterday», щоб зрозуміти, якого рівня музикант перед вами…
2026.04.21
11:38
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
2026.04.21
08:53
Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
2026.04.21
05:57
Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
2026.04.20
20:28
Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
2026.04.20
20:16
Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
2026.04.20
17:51
усе це буде не про нас
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
2026.04.20
17:42
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2026.04.20
17:30
Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
2026.04.20
15:08
Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.
Долинають образи трмвожні,
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.
Долинають образи трмвожні,
2026.04.20
10:33
Олександр Чуркін (1903-1971)
В дальнім полі любонька
жде мене,
а вже сходить сонечко
весняне,
обрій світлом сяючим
залило...
В дальнім полі любонька
жде мене,
а вже сходить сонечко
весняне,
обрій світлом сяючим
залило...
2026.04.20
09:27
Сум…
Зупинилося серце чарівної жінки, знакової телеведучої, кінознавиці.
Саме вона у вересні 1995 року першою оголосила: «Вітаємо вас! В ефірі — "Студія 1+1!».
Ми разом вчилися на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченк
2026.04.19
23:17
Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
2026.04.19
22:59
Вона умовчує тайноти -
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.
2026.04.19
21:41
Мій друг питав мене
Де він бував
Куди потрапив?
Я казав, його звільнили
Ділитися зі світом жартами
Так, ніби він створив ореол
Я чув, як його радість плине
Де він бував
Куди потрапив?
Я казав, його звільнили
Ділитися зі світом жартами
Так, ніби він створив ореол
Я чув, як його радість плине
2026.04.19
21:32
Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.
Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.
Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
2026.03.28
2026.03.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Вірші
Світло кохання (вінок сонетів)
Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.
Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.
Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Як обірветься променева нить…
Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Як тане твого серденька крижина,
І я з тобою стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легкий у чарівливім плині
Й жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Хоч не мегера, та й не Афродіта!
А хто ж ти? У спідниці – Сатана?!
О як в тобі кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
ІІІ
І музику, де плаче глибина,
Зривається акордами бурхливо,
І хвилями в душі моїй зрина,
І звуками спадає, наче злива.
І трепетом пронизує вона,
І щемом так тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.
Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес і чорнота низинна,
І у твої незвідані світи
Мелодією ніжності я лину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.
ІV
Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети ці в гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)
Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх і стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.
Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
І світле притулю до щік волосся,
Розквітне знову посмішка ясна
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесна і земна!
V
Люблю тебе, небесна і земна,
Твою любов до себе знову кличу –
У мріях, наяву, у диво-снах,
В поезії, як Данте – Беатріче.
І зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя на обличчях…
В моєму небі тільки ти одна –
Богиня світла, сяєвом велична.
…Приходить осінь у життя моє,
І відпливає літо швидкоплинно.
Сумна пора в коханні настає…
Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову і похмуру днину.
VІ
У пречудову і похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться і лине,
Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
В які мій слух по вінця порина,
До тебе рвусь у голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана,
В якій на радість, а бува й на горе
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
І течія життя несе човна,
В якому я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають тут безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна
І тихо у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, не буди!
І не розбий ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій іще, ясна волхвине,
Відчутні вже зусиль твоїх плоди
У величавій горизонту сині.
VІІІ
У величавій горизонту сині
Пливе собі печальний журавель,
У теплий край з теренів батьківщини,
Комфорт і тихий затишок осель.
Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
І вірить у крило неопалиме,
Як в силу чар музичних – менестрель.
Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!
Чи не в Цірцеї хлів несе той віз?
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.
ІХ
Це наслання з диявольських куліс,
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.
Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Лише в уяві цю ношу ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.
Вже й прозрівать не хочеться мені,
І я тихенько, пошепки благаю -
Хай не приходять знову дні сумні –
Я тішуся у цім несправжнім раю,
В обіймах у підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.
Х
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
У ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс,
І порожнеча, і життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик лиш рятує,
Омани серця непролазний ліс.
ХІ
Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене поніс? –
У замку заховався потайному.
Він у повітрі маревом завис,
У нім Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи і танцюють гноми.
Та тільки головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає
І тануть обриси високих веж…
О Мріє, тільки у твоєму раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!
ХІІ
Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси
Там, де веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.
Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться і скапує в ліси.
Там зло у душах людських помирає
І входить сонце в них із небеси.
Чом на землі холодний вітер віє
І сум одвічний болем груди стис?
Бо зло ворушиться у серці змієм…
Летім до мрії у безкраю вись,
Вона очистить і журбу розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.
ХІІІ
Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
У леті розгорнув могутні крила.
Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз,
І пригорнулася до мене мила.
Ні, це не мрія, де зникає зло,
У цьому справді віще відчуття є!
Вже відступає ницого полон,
Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.
ХІV
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів,
І уночі, в короні зореграю
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
І світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Строптивице, промовиш: «Ми не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але як муза, ти мені дана.
Прошу тебе: в огромі свого чару
Світи мені, любове осяйна.
Магістрал
ХV
Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.
Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!
Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)
Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.
27.08. – 16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Конча Озерна, Київщина – Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (вінок сонетів)
… Дивіться, гляньте, мій то голос Ваш,
Як світиться він ніжно на світанні.
Я Вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Микола Вінграновський
ІСвіти мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.
Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.
Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Як обірветься променева нить…
Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Як тане твого серденька крижина,
І я з тобою стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легкий у чарівливім плині
Й жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Хоч не мегера, та й не Афродіта!
А хто ж ти? У спідниці – Сатана?!
О як в тобі кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
ІІІ
І музику, де плаче глибина,
Зривається акордами бурхливо,
І хвилями в душі моїй зрина,
І звуками спадає, наче злива.
І трепетом пронизує вона,
І щемом так тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.
Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес і чорнота низинна,
І у твої незвідані світи
Мелодією ніжності я лину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.
ІV
Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети ці в гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)
Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх і стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.
Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
І світле притулю до щік волосся,
Розквітне знову посмішка ясна
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесна і земна!
V
Люблю тебе, небесна і земна,
Твою любов до себе знову кличу –
У мріях, наяву, у диво-снах,
В поезії, як Данте – Беатріче.
І зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя на обличчях…
В моєму небі тільки ти одна –
Богиня світла, сяєвом велична.
…Приходить осінь у життя моє,
І відпливає літо швидкоплинно.
Сумна пора в коханні настає…
Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову і похмуру днину.
VІ
У пречудову і похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться і лине,
Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
В які мій слух по вінця порина,
До тебе рвусь у голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана,
В якій на радість, а бува й на горе
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
І течія життя несе човна,
В якому я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають тут безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна
І тихо у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, не буди!
І не розбий ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій іще, ясна волхвине,
Відчутні вже зусиль твоїх плоди
У величавій горизонту сині.
VІІІ
У величавій горизонту сині
Пливе собі печальний журавель,
У теплий край з теренів батьківщини,
Комфорт і тихий затишок осель.
Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
І вірить у крило неопалиме,
Як в силу чар музичних – менестрель.
Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!
Чи не в Цірцеї хлів несе той віз?
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.
ІХ
Це наслання з диявольських куліс,
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.
Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Лише в уяві цю ношу ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.
Вже й прозрівать не хочеться мені,
І я тихенько, пошепки благаю -
Хай не приходять знову дні сумні –
Я тішуся у цім несправжнім раю,
В обіймах у підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.
Х
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
У ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс,
І порожнеча, і життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик лиш рятує,
Омани серця непролазний ліс.
ХІ
Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене поніс? –
У замку заховався потайному.
Він у повітрі маревом завис,
У нім Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи і танцюють гноми.
Та тільки головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає
І тануть обриси високих веж…
О Мріє, тільки у твоєму раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!
ХІІ
Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси
Там, де веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.
Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться і скапує в ліси.
Там зло у душах людських помирає
І входить сонце в них із небеси.
Чом на землі холодний вітер віє
І сум одвічний болем груди стис?
Бо зло ворушиться у серці змієм…
Летім до мрії у безкраю вись,
Вона очистить і журбу розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.
ХІІІ
Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
У леті розгорнув могутні крила.
Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз,
І пригорнулася до мене мила.
Ні, це не мрія, де зникає зло,
У цьому справді віще відчуття є!
Вже відступає ницого полон,
Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.
ХІV
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів,
І уночі, в короні зореграю
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
І світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Строптивице, промовиш: «Ми не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але як муза, ти мені дана.
Прошу тебе: в огромі свого чару
Світи мені, любове осяйна.
Магістрал
ХV
Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.
Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!
Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)
Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.
27.08. – 16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Конча Озерна, Київщина – Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
