
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.20
15:07
Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
2025.10.20
11:48
У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
2025.10.20
11:20
Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
2025.10.20
09:31
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
2025.10.20
09:01
Передбачив я і зупинивсь…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
2025.10.20
06:29
Родить спогади печальні
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
2025.10.20
01:28
Відчує кожен весь цей жах:
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
2025.10.20
01:14
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:50
Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.
Склеюю серце своє ізолентою.
2025.10.19
22:25
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:01
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2025.10.19
20:45
Женуть вітри рябі отари хмар
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
2025.10.19
18:44
Я думаю про тебе дні та ночі,
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.
Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.
Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
2025.10.19
16:33
Нічого такого. Кащель, не більш…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
2025.10.19
15:21
Як створив Господь Адама, то пустив до раю
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
2025.10.19
14:53
Димчастий дощ зливається із жовтнем:
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.
Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.
Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Вірші
Світло кохання (вінок сонетів)
Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.
Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.
Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Як обірветься променева нить…
Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Як тане твого серденька крижина,
І я з тобою стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легкий у чарівливім плині
Й жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Хоч не мегера, та й не Афродіта!
А хто ж ти? У спідниці – Сатана?!
О як в тобі кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
ІІІ
І музику, де плаче глибина,
Зривається акордами бурхливо,
І хвилями в душі моїй зрина,
І звуками спадає, наче злива.
І трепетом пронизує вона,
І щемом так тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.
Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес і чорнота низинна,
І у твої незвідані світи
Мелодією ніжності я лину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.
ІV
Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети ці в гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)
Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх і стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.
Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
І світле притулю до щік волосся,
Розквітне знову посмішка ясна
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесна і земна!
V
Люблю тебе, небесна і земна,
Твою любов до себе знову кличу –
У мріях, наяву, у диво-снах,
В поезії, як Данте – Беатріче.
І зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя на обличчях…
В моєму небі тільки ти одна –
Богиня світла, сяєвом велична.
…Приходить осінь у життя моє,
І відпливає літо швидкоплинно.
Сумна пора в коханні настає…
Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову і похмуру днину.
VІ
У пречудову і похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться і лине,
Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
В які мій слух по вінця порина,
До тебе рвусь у голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана,
В якій на радість, а бува й на горе
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
І течія життя несе човна,
В якому я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають тут безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна
І тихо у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, не буди!
І не розбий ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій іще, ясна волхвине,
Відчутні вже зусиль твоїх плоди
У величавій горизонту сині.
VІІІ
У величавій горизонту сині
Пливе собі печальний журавель,
У теплий край з теренів батьківщини,
Комфорт і тихий затишок осель.
Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
І вірить у крило неопалиме,
Як в силу чар музичних – менестрель.
Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!
Чи не в Цірцеї хлів несе той віз?
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.
ІХ
Це наслання з диявольських куліс,
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.
Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Лише в уяві цю ношу ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.
Вже й прозрівать не хочеться мені,
І я тихенько, пошепки благаю -
Хай не приходять знову дні сумні –
Я тішуся у цім несправжнім раю,
В обіймах у підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.
Х
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
У ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс,
І порожнеча, і життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик лиш рятує,
Омани серця непролазний ліс.
ХІ
Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене поніс? –
У замку заховався потайному.
Він у повітрі маревом завис,
У нім Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи і танцюють гноми.
Та тільки головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає
І тануть обриси високих веж…
О Мріє, тільки у твоєму раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!
ХІІ
Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси
Там, де веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.
Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться і скапує в ліси.
Там зло у душах людських помирає
І входить сонце в них із небеси.
Чом на землі холодний вітер віє
І сум одвічний болем груди стис?
Бо зло ворушиться у серці змієм…
Летім до мрії у безкраю вись,
Вона очистить і журбу розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.
ХІІІ
Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
У леті розгорнув могутні крила.
Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз,
І пригорнулася до мене мила.
Ні, це не мрія, де зникає зло,
У цьому справді віще відчуття є!
Вже відступає ницого полон,
Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.
ХІV
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів,
І уночі, в короні зореграю
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
І світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Строптивице, промовиш: «Ми не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але як муза, ти мені дана.
Прошу тебе: в огромі свого чару
Світи мені, любове осяйна.
Магістрал
ХV
Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.
Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!
Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)
Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.
27.08. – 16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Конча Озерна, Київщина – Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (вінок сонетів)
… Дивіться, гляньте, мій то голос Ваш,
Як світиться він ніжно на світанні.
Я Вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Микола Вінграновський
ІСвіти мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.
Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.
Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Як обірветься променева нить…
Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Як тане твого серденька крижина,
І я з тобою стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легкий у чарівливім плині
Й жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Хоч не мегера, та й не Афродіта!
А хто ж ти? У спідниці – Сатана?!
О як в тобі кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
ІІІ
І музику, де плаче глибина,
Зривається акордами бурхливо,
І хвилями в душі моїй зрина,
І звуками спадає, наче злива.
І трепетом пронизує вона,
І щемом так тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.
Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес і чорнота низинна,
І у твої незвідані світи
Мелодією ніжності я лину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.
ІV
Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети ці в гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)
Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх і стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.
Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
І світле притулю до щік волосся,
Розквітне знову посмішка ясна
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесна і земна!
V
Люблю тебе, небесна і земна,
Твою любов до себе знову кличу –
У мріях, наяву, у диво-снах,
В поезії, як Данте – Беатріче.
І зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя на обличчях…
В моєму небі тільки ти одна –
Богиня світла, сяєвом велична.
…Приходить осінь у життя моє,
І відпливає літо швидкоплинно.
Сумна пора в коханні настає…
Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову і похмуру днину.
VІ
У пречудову і похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться і лине,
Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
В які мій слух по вінця порина,
До тебе рвусь у голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана,
В якій на радість, а бува й на горе
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
І течія життя несе човна,
В якому я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають тут безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна
І тихо у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, не буди!
І не розбий ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій іще, ясна волхвине,
Відчутні вже зусиль твоїх плоди
У величавій горизонту сині.
VІІІ
У величавій горизонту сині
Пливе собі печальний журавель,
У теплий край з теренів батьківщини,
Комфорт і тихий затишок осель.
Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
І вірить у крило неопалиме,
Як в силу чар музичних – менестрель.
Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!
Чи не в Цірцеї хлів несе той віз?
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.
ІХ
Це наслання з диявольських куліс,
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.
Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Лише в уяві цю ношу ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.
Вже й прозрівать не хочеться мені,
І я тихенько, пошепки благаю -
Хай не приходять знову дні сумні –
Я тішуся у цім несправжнім раю,
В обіймах у підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.
Х
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
У ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс,
І порожнеча, і життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик лиш рятує,
Омани серця непролазний ліс.
ХІ
Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене поніс? –
У замку заховався потайному.
Він у повітрі маревом завис,
У нім Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи і танцюють гноми.
Та тільки головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає
І тануть обриси високих веж…
О Мріє, тільки у твоєму раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!
ХІІ
Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси
Там, де веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.
Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться і скапує в ліси.
Там зло у душах людських помирає
І входить сонце в них із небеси.
Чом на землі холодний вітер віє
І сум одвічний болем груди стис?
Бо зло ворушиться у серці змієм…
Летім до мрії у безкраю вись,
Вона очистить і журбу розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.
ХІІІ
Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
У леті розгорнув могутні крила.
Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз,
І пригорнулася до мене мила.
Ні, це не мрія, де зникає зло,
У цьому справді віще відчуття є!
Вже відступає ницого полон,
Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.
ХІV
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів,
І уночі, в короні зореграю
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
І світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Строптивице, промовиш: «Ми не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але як муза, ти мені дана.
Прошу тебе: в огромі свого чару
Світи мені, любове осяйна.
Магістрал
ХV
Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.
Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!
Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)
Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.
27.08. – 16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Конча Озерна, Київщина – Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію