Полуденне сонце іще припікало,
Хоч спеки вже літньої і не було.
І валка повільно шляхо́м простувала,
Полишивши зранку привітне село.
Позаду зосталась Пилява і поле,
Де ляська і слава, і сила лягла.
А тут, на возах, люди стогнуть від болю,
Не знаючи ще, чи їх смерть обійшла.
Поранені в тій бойовій веремії
Тепер безпорадні вертали назад.
Воли, у ярмі натираючи шиї,
Везли переможців. Та хто тому рад?
Хто тяжко поранений і ледве дише,
У кого ті рани не надто тяжкі,
Лежать на возах, озираються лише
На ліс, на дорогу, на хмарки легкі.
На першому возі козак говірливий,
Хоч весь у бинтах, ні на мить не змовка.
Візниці старому розказує живо
Де був і що бачив. Здорова рука
Стискає шаблюку, що поряд на возі.
Без неї козак, начебто й не козак.
Вже трохи і голос захрип у дорозі,
Але помовча́ти не може ніяк.
- Знайома дорога. Вже скоро і Біла,
Колись воювати отут довелось.
Татар налетіла великая сила.
З ордою десь тут наше військо зійшлось.
Коли то було? Літ із двадцять минуло?!
Рік, мабуть, по Жмайлу…Так-так, саме рік.
Вже холодом з півночі трохи війнуло,
Як краєм пронісся стривожений крик:
«Татари!». Орда чималенька зібралась –
Ногаї, буджаки – гуде Чорний шлях.
Вже, навіть, до Росі, казали дістались.
Летів хижим птахом попереду страх.
І вибрали ж кляті удалу годину,
Бо ж військо все ляське на шведів пішло,
Зосталась, хіба що, кварцяна частина
Хмелецького, більше і сил не було.
Вже й Рось перейшли, повз Антонів орда
Взялась на Волинь, аби там розгулятись,
Лишаючи сльози і кров по слідах…
Та нам ще за місяць вдалося дізнатись
Від наших людей, що були у степах,
Про те, що замислили кляті ординці.
Тож ми перетяли на захід їм шлях.
Побачивши, що їм там не поживиться,
Вернулись за Рось на Катонські поля,
Де кошем і стали. Вже звідти чамбули
Майнули, щоб здобич тягти звіддаля.
Три дні на те все їм відведені бу́ли.
Тим часом Хмелецький вже сили зібрав.
Тоді був хорунжим Брацлавським. І, тому,
Кварцяний свій полк під орудою мав,
Десь тисячу воїв, напевно, у ньому.
Магнатські, охотницькі бу́ли полки.
Піхота Корецького також наспіла.
Зібрались усі під Оратів поки,
Де огляд Хмелецький зробив своїм силам.
А далі, пославши хоругву одну,
Щоб ворога ще віддаля чатувати,
Хмелецький в Те́тіїв іще завернув,
Де ми його військо і мали чекати.
Нас було десь тисяча. Гетьман узяв
Армату і все, що потрібно для бою.
Всі інші полки на місцях полишав,
Щоб села й міста прикривали собою.
Був гетьманом в нас Дорошенко тоді,
Михайло. Розумний, скажу, чолов’яга.
Як ми під Криловом були у біді,
На мужність не дивлячись і на відвагу,
Притисли нас ляхи. Вже смерть на поріг,
Уже ми від неї рятунку не бачим…
Він якось із ляхом домовитись зміг
І голови тим врятувати козачі.
Відтоді у Жмайла забрав булаву,
Став гетьманом… Тож, дочекались ми ляхів
І, ледве упала роса на траву,
У сторону Білої рушили шляхом.
Знав добре Хмелецький де стала орда,
Проте невідомо, які в неї сили.
Щоб з того не бу́ла велика біда,
Велів, щоби десь «язика» прихопили.
І ляхи пішли, й Дорошенко узяв
Загін невеликий та слідом подався.
Татарин же малим числом не блукав,
Розбійничав, але все ж остерігався.
Урешті обоз десь татарський знайшли
І зня́ли сторожу тихцем серед ночі.
До війська того «язика» привели,
Хмелецькому перед його ясні очі.
Татарин від страху усе розповів:
Де військо стоїть і яка його сила,
Хто орди свої у набіг цей повів.
Із допиту того було зрозуміло:
Ще кіш на Катонському полі стоїть,
Там мурз і солтанів зібралось до біса.
Щоб більше ясиру собі наловить,
Окремі чамбули за Рось подалися.
Те поле широке між давніх валів,
Як для оборони – то дуже придатне.
Отож недарма тут татарин засів.
Для бою – то так, але от… відступати…
Це був для татар своєрідний ланту́х,
Куди вони са́мі себе ж і загнали…
Вали гальмували стрімкий кінний рух,
Татари ж інакше і не воювали.
Діставши ці вісті, Хмелецький «розцвів».
Оскільки татар було більше утричі,
Він табір рухомий ладнати велів,
Що міг нам придатися добре у січі.
Він ночі тієї, вважай, не лягав,
Полки шикував, готувався до бою.
А перший ледь промінь на землю упав,
Ми Рось перейшли і спорядженим строєм
Пішли, щоб орду ту зі світу звести.
Та на півдорозі спинитись прийшлося,
Бо ж вперлись в один із тих давніх валів,
Яких так багато отут у Пороссі.
Він шлях до орди нам перегородив.
Татари на те й сподівались, мабуть,
Раділи, що гарно від нас заховались.
Задумавсь хорунжий: як тут йому буть?
І виходу, наче, немає, здавалось.
Кіннота ще якось той вал подола,
А з табором як? А без нього - пропасти.
Й надумав Хмелецький: кінноту послав
Той вал перейти і на ворога впасти.
Піхота ж вози хай за вал проведе,
Поки татарва буде зв’язана боєм.
А вже на тім боці знов табір зведе
І слідом до бою стає із ордою.
Отак і вчинили. Хмелецький повів
Хоругву свою на орду нуреддіна,
Що в центрі стояв. Стрімко так налетів,
Що аж подалася її середина.
Хоч мав нуреддін той найкращих бійців
І мурзи у нього були найзнатніші,
Хмелецький ударом найпершим же змів,
На них натискаючи більше і більше.
А тут підоспіли і інші полки,
Врубалися з лівого й правого боку,
Затисли в лещата ударом стрімким.
Татари іще опиралися поки.
Іще намагалися нас обійти,
Аби оточити, бо ж їх більше бу́ло,
Хоч дехто уже намагався втекти…
Тим часом і наша піхота прибу́ла
Із табором. Вдарили звідти з гармат,
Хоч дощик і сіяв та гримнуло знатно.
Татари від ядер метнулись назад,
При тому й на полі упало багато.
Ми билися справа, Хмелецький послав,
Щоб всю ту орду біля Росі затиснуть,
Аби утекти жоден шансу не мав.
І ми вже, повіриш, старалися, звісно.
А сам Дорошенко, як справжній козак,
Попереду війська з татарами бився.
Двох зразу убив, хоч з одного ніяк
Не витягне спис. Так у нім і зостався.
На нього ми, дивлячись, брались собі
Орду підлу ту на капусту кришити.
Татари метались у тісній юрбі,
А ми, наче в полі покосами жито,
Рубали їх шаблями, тисли кіньми,
Щоб в купу велику побільше зігнати.
Години за дві, вже й втомилися ми,
Як перші ординці взялися тікати.
А далі посунула слідом орда,
А ми вже за нею, її проводжати,
Лишаючи вбитих татар по слідах,
Хто квилив «аман» - у полон того брати.
І так, поки й темрява вкрила орду,
Тоді лише стали назад повертатись.
Боявся Хмелецький, що ті відійдуть,
Аби уночі знову сили набратись
Й напасти гуртом розпорошених нас.
Тим паче, за Россю ще й досі блукали
Чамбули, що мали вертатись якраз.
А в кожному з них було сили чимало.
Хмелецький дарма хвилювався, проте,
Орда хитрувати зовсім не збиралась,
Їй страх не давав спромогтися на те,
Летіла й назад озиратись боялась.
Тож вранці Хмелецький загони послав.
Одні – щоб на бродах орду перестріти,
Другі – перекрити усіх переправ,
Татарські чамбули за Рось не пустити.
П’ять днів полювання на ворога йшло,
П’ять днів ми із коней своїх не злізали.
Багато орди перебито було,
Багато полону усякого взя́ли.
Одних лише мурз із півсотні, простих
Татар більше тисячі. Ляхи старались,
Кого зустрічали – рубали усіх,
Ми ж більше узяти в полон намагались.
Бо ж ляхам то що, а ми можем полон
На наших братів у орді обміняти.
А скільки добра нами взято було?!
Одних лише коней настільки багато,
Що кожен з «бахматом» додому вернув,
А дехто привів, навіть, двоє і троє…
Козак раптом змовк, лише тяжко зітхнув,
Вернувшись думками знов до того бою.