Жив-був ото на світі цар один.
Не те, щоби царем був справжнім він,
Лиш президент та царські мав замашки.
Чим довше він у кріслі тім сидів,
Тим більше бути вже царем хотів
В своїй державі, яка звалась Рашка.
Уже й корона царська в нього є,
Але чогось у ній не достає.
Чого – він сам ще, поки що, не знає.
Отож шаманів всіх зібрать велів,
Що по лісах далеких наловив
Та і у них сердито так питає:
- Мені царем давно пора вже буть
Та якісь вищі сили не дають.
То починайте вже своє камлання.
Вмовляйте оті сили та грозіть,
Але мені корону піднесіть.
Інакше буде день для вас останній.
Й шамани ті за бубни узялись
І били в них, і, як дурні велись –
Підскакували, падали, скавчали,
Окурювали димом тронний зал,
Впадали разом в підсвідомий шал,
А закінчили і йому сказали:
- Корона царська в тебе дійсно є,
Але тризуба в ній не дістає.
А без тризуба – то вже не корона.
- А де ж узяти той тризуб мені?
Чи він в краях далеких, а чи ні?
Коли потрібно запрягати коней?
А ті йому: - Тризуб отой лежить
У землях недалеких та чужих.
Живуть там по-другому зовсім люди.
У них царів ніколи не було,
Їм непогано і без них жилось.
Отож тобі коритися не будуть.
Аби тризуб у них той відібрать,
Тобі велику силу треба мать,
Без неї їх тобі не покорити.
Лише коли здолаєш силу їх,
Коли поставиш на коліна всіх,
Отим тризубом зможеш володіти.
Цар виклика до себе генералів,
Які з жінками вдома воювали,
А на війні на справжній не були.
Зате у них лампаси і погони,
Аби лякати різні закордони
Одними лиш мундирами могли.
Та орденів всіляких повні груди.
Побачать й дивуватись будуть люди:
Війни нема – а в них іконостас.
Але ж по всьому видно, що «герої».
Такі не налякаються війною
І ворогів розіб’ють всіх «на раз».
Велів усім їм грошей не жаліти,
І зброю найновішу наробити,
Аби такої ще ніхто не мав.
- Мені потрібні танки і ракети!..
А вони чують – дачі і банкети.
Тож кожен лантух грошей собі взяв
Та й подалися гроші ті ділити,
Щоб іще краще, аніж досі жити.
Хоч щось-таки на військо віддали.
А ті, що менші, теж собі украли,
Бо чим же вони гірші генералів,
А вже найменші копійки взяли
І стали із фанери щось ладнати,
Щоб було що цареві показати.
Кому-кому – а їм відповідать.
А оті всі хвалені генерали
Один поперед одного кричали:
- Аналогів не буде зброя мать!
Тим часом, виклика цар генералів,
Які таємно в нього воювали
Та теж говорить грошей не жаліть,
А дух усіх сусідів підривати,
Іуд всіляких поміж них шукати,
Аби устої їхні розвалить.
Хай продають усіх там і купляють.
Хай зброю продадуть і не збирають,
Перегризуться між собою хай.
Тоді їх легше буде підкорити
Та у свої тенета заманити
Та звоювати незалежний край.
Ті генерали також гроші взя́ли,
Кишені, торби чимскоріш напхали,
Що залишилось – то передали
Отим уже відомим їм Іудам,
Яких буває чималенько всюди.
Ті теж собі ті гроші узяли.
А уже й скоро відрапортували,
Що зброю всю уже попродавали.
І то все правда істинна була,
Бо ж гроші до кишень своїх поклали,
Зиск особистий з того всього мали.
А далі вже брехня одна пішла,
Що тут у них прихильники усюди,
І квітами усіх стрічати будуть.
Хоч де тризуб – сказати не змогли.
Мабуть, далеко десь його ховають,
Оті, хто цим народом управляє.
Хоча Іуди й у «верхах» були.
А цар збира ще й третіх генералів,
Які лиш язиками воювали,
Брехню по всьому світові несли.
Велів також їм грошей не жаліти,
Народ підвладний зовсім задурити,
Щоб на війну ті з радістю ішли.
А ще сусідів в оборот узя́ли
Та «мишебраття» тільки й називали,
Аби вони повірили тоді.
По світу ж брехню отаку пустити,
Що у столиці там сидять бандити,
Які народ тримають у нужді.
Й ті лантухи з грошима прихопили,
По всьому світу вілли накупили
І такий «вой» на радощах зняли.
І про нацистів без кінця городять,
Які пожити не дають народу.
Перебрехати Геббельса змогли.
А що, як язиками теліпати,
То вам не цеглу у руках тягати.
Встигай для того рота відкривать.
Сім мішків вовни з гречки наказали,
Вже, що казали, і самі не знали.
Та треба х було гроші відроблять.
І от, здається, все уже готове.
Стоять солдати, зброя у них нова.
Аналогів, як кажуть, в світі «нєт».
Аналогів і справді їм немає,
Таке на брухт давно вже викидають –
Від тих «сучасних» танків до ракет.
Але цареві хто про те розкаже?
Йому одне щось, може і покажуть,
Що встигли на ті гроші сотворить.
А усе інше – горобців лякати.
Таким ніхто не буде воювати.
А як горить? Ох, як воно горить!
Щоби дружити з ними захотіли,
Найперші то ракети полетіли
І пролилась від них найперша кров.
Тоді уже ударили гармати
Аби привіти царські передати,
Та царську донести до них любов.
І перейшли кордони «мишебраття»
Та все якісь калмики та буряти.
Які з них браття? Техніка іде.
«Аналоговонєтні» танки їдуть
І такі ж самі БеТееРи слідом.
Десь там парад вже за три дні їх жде.
І літаки летять з самого ранку,
«Аналоговонєтні», як і танки,
Скидають бомби дружні на людей.
І всі на квіти радісно чекають
Та ще привітні посмішки шукають,
Але не бачать їх чомусь ніде.
Летять лише гранати замість квітів
І «джавеліни» бухають сердито,
Яскраво з того техніка горить.
І «стінгери» плюють на гвинтокрили,
Що «невразливі» їх оголосили,
І ті летять на землю аж димить.
А «мишебраття» пхають носа всюди
І бачать, як живуть на світі люди,
Не у багнюці, як вони живуть.
Отож у торби пхати заходились,
Все, що би їм удома пригодилось.
А їм усе згодиться, що знайдуть.
А їх, тим часом, тисячами косять.
Вже, навіть з поля бою не виносять.
Вони не треба були і живі.
А мертві і подавно не потрібні.
Бо це ж платити гроші треба рідним.
А ті теж багатіють на крові.
Радіють, що убили сина, брата,
Тепер кредити можна віддавати
Чи «Жигулі» омріяні купить.
А їм з екранів, із газет постійно
Кричать, що уже ворог на колінах,
Одне зусилля й перемоги мить.
Хоч генерали радісно й лопочуть,
Царя, напевно одурити хочуть.
- Де мій тризуб? - він їх щодня пита.
А що сказати, як біля столиці
Їм вже добряче врізали по пиці.
Нічим не краще й на других фронтах.
- Вже скоро, - кажуть і женуть солдатів
Заради примхи царської вмирати.
Вже перерили все, що зайняли.
Але тризуба, як на зло, немає.
Чи то не там вони його шукають?
Якось одного у полон взяли.
І довго у катівні катували,
Сказати про тризуб той вимагали.
А він лише сміявся їм в лице:
- Ви про тризуб той хочете узнати?
Та я, одначе, можу розказати
Лише цареві вашому про це.
Ті до царя везуть його таємно,
Який сидить у бункері своєму.
Злякавсь, напевно, власної війни.
Сидить, як щур, нікого не пускає,
Бо кожного за ворога вважає.
Та не стерпів із тої новини:
- Ведіть негайно! – Привели солдата
Побитого, не зломленого катом.
- Ти знаєш де тризуб? Скажи мені.
Ми уже все, де можна перерили,
Але ніде тризуба не зустріли.
Як скажеш – будеш жити. Коли ж ні…
- Та, просто, ти не там його шукаєш.
Тризуб той кожен українець має.
- І в тебе є? - І в мене, звісно, є!
- А покажи. Я подивитись маю!
А той у себе груди розкриває
Й тризуб зі свого серця дістає.
- Давай сюди! – Тримай, коли бажаєш.
І так легенько той тризуб кидає.
Він золотом на сонці заблищав.
Царя того у саме серце вразив
І той крізь землю проваливсь одразу
Та прямо в пекло там, мабуть, попав.
Коли таке уздріли генерали,
То у штани свої понакладали.
Миттєво ту закінчили війну.
Злякались,що, як скільки є тризубів,
То їх усіх чекає скоро згуба.
Та на царя поклали всю вину.
Мовляв, не знали, того не бажали,
Робили шкоду скільки сили мали,
Царя отим в оману увели.
Та, все одно тих генералів клятих
Відправили тоді тайгу рубати,
Щоб більше війн почати не могли.
А Рашка на шматочки розлетілась,
Щоб кожен жив, як би йому хотілось.
Бо ж там народів сотня, мабуть, є.
Багатствами став кожен користати,
Які царю мав перше віддавати.
І кожен будував життя своє.