Всі родичі так Калиту любили,
Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
Всяк князь скоріш манатки свої взяв
І у Орду до хана полетіли
Просити, щоб другому дав ярлик,
Та тільки не Калитиному роду.
Бо з того роду всім одна лиш шкода,
Іван до нитки обдирати звик.
Він старшому Семену все віддав,
І той також за ярликом помчався.
Та не просив, як інші – продавався,
Чи то, вірніше, той ярлик купляв.
А грошей татко наскладати встиг,
Було за що дарунки роздавати.
Без того «правди» тут не відшукати.
І, звісно, що Семен той переміг.
Узбек ярлик Семенові віддав
І до Москви той гордий повернувся.
Там, правда із крамо́лою зіткнувся
Боярською. Та їй кінець поклав.
Зібрав рідню усю, братів своїх,
«Домовився», щоб всі йому корились,
Тоді лише відчують його милість.
Дивився, як на підданих на них,
А не як на рідню, як на братів.
За що і Гордим ті його прозвали.
Та сили, щоб противитись не мали,
Отож чинив усе, як сам хотів.
Окрім, хіба, що хан йому велить,
То він бігом виконувати брався.
Як хан Смоленська покарати взявся,
Бо ж данину відмовився платить,
Семен із військом першим і примчав.
Дарма, щоправда на Смоленськ сходили,
Постояла орда та й відступила.
Семен з походу того мало мав
Та відданість і вірність проявив,
За що його в Орді й приймали радо.
Із Новгородом зачепився, правда,
Зідрати з нього грошей захотів.
Послав в Торжок зажерливих бояр,
Які, немов ординці там велися.
Ті в Новгород жалітися взялися,
Мовляв, прийшли ще гірші від татар.
А новгородці тих бояр взяли
В кайдани й до темни ці посадили.
Семен бігом зібрав велику силу
Та і карати Новгород пішли.
Там дивно швидко збунтувалась чернь,
Щоби з Москвою їм не воювати,
Торжок отой Семенові віддати.
Семен затявсь та вимагає ще
Щоби прийшли правителі усі
До нього босі й на коліна стали.
Такого ще ніколи не бувало
Ніде за всю історію Русі.
Але скорився Новгород і сів
Намісник княжий у Торжку отому.
Не встиг Семен вернутися додому,
Як новий князь литовський напосів
Можайськ князям смоленським повернути.
Але не взяв, лише посад спалив
Та й рать свою назад в Литву повів.
Але, щоби у програші не бути,
То брата Коріята у Орду
Послав, щоб на Семена надавити.
Дурний. Семен же не вилазив звідти
Та ще й грошима сипав по сліду.
Уже на троні Джанібек сидів,
Тож він велів литовців закувати
І у Москву Семенові віддати.
Семен тоді вже, врешті зрозумів,
Що рота так роззявити не в силах,
Щоб проковтнути навкруги усе.
Мир із Литвою більше принесе.
Тож Коріята із Москви пустили
Назад в Литву. І Ольгерд теж тоді
Рішив з Москвою поки замиритись,
А потім на діяння вже дивитись.
Семен, на таке дивлячись, радів,
Бо ж князь литовський дуже заважав
Йому сусідні землі підбирати.
А, коли Ольгерд захотів узяти
Сестру жони за жінку – дозвіл дав.
Отож вони зробились свояки.
До речі, про жінок. Семен три рази
Жонатий був. Нижегородським князем
Просив княжни литовської руки.
Айгуста Гедимінівна йому
Аж двох синів та ще доньку родила.
Але сини і року не прожили.
Чума ж забрала скоро і саму.
Тоді ж княжну смоленську він узяв
Євпраксію. Що там між ними стало,
Але її до батька відіслали.
І року шлюб той не проіснував.
Марія – третя із його жінок,
Була тверська княжна. Йому родила
Аж чотирьох синів. Та ті прожили
Зовсім недовго. Чи якиїсь рок,
Чи то гріхи Семенові якісь?
Чи то прокляття того всього роду?
Дітей малих тих, безумовно, шкода,
Але без спадкоємців князь лишивсь.
Хоча на церкви грошей не жалів,
Бо ж, як і предки, нагрішив чимало.
Але й самого то не врятувало.
Теж на чуму зненацька захворів,
Як та гуляти стала по Москві.
Встиг заповіта, правда, написати,
Щоб все жоні Марії передати,
Бо ж в тої вже великий був живіт
І спадкоємець народитись мав.
Вона ж, коли Семена вже не стало,
Весь спадок його брату передала,
Який в Москві урешті князем й став.
Прожив Семен той небагато літ.
Усе перед ординцями стелився,
На всіх князів ізвисока дивився,
Напевно, мріяв покорити світ.
Але пішов і крихточки не взяв
Із того, що роками гріб під себе,
Ще й спадкоємців всіх забрало небо.
Бог за гординю, мабуть, покарав.