Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

І
Коли князь Олександр Баттенберг [1] удруге залишив країну і при владі стало регентство, до знову визволеної Болгарії прийшла неспокійна і тяжка пора міжвладдя [2]. У вітчизні, розтривоженій бурхливими подіями, вирували політичні пристрасті. Зловісне затьмарення, шаленство ворожнечі й ненависті захопили голови й довели обидві партії, на які тоді була поділена Болгарія, до крайньої несамовитості, що подеколи виливалася у криваві чвари. В окремих місцях спалахнули заколоти. Серед них вирізнявся заколот частин русенського гарнізону, швидко придушений регентством, чия тверда рука не здригнулася розстріляти кількох видних офіцерів, героїв Сербсько-болгарської війни [3].
Шуменський гарнізон теж піднявся проти влади регентства і збирався виступити на допомогу русенцям, але без успіху, тільки давши уряду «законний» привід для якнайсуворіших репресій. Багатьох офіцерів, уплутаних у цю невдалу змову, було арештовано і віддано військовому суду.
Серед найбільш скомпрометованих був один офіцер – невисокий на зріст, але вродливий, особливо – у чепурному мундирі, він вирізнявся палкою, захопливою натурою. Назвімо його Івановим. Він насилу подужав вишмигнути з пазурів влади й урятуватися від військового суду і розстрілу. Два місяці ховався по підвалах у своїх друзів, очікуючи зручної хвилини, аби вирватися з Шумена [4]. Урешті одного з останніх днів квітня ця зручна хвилина надійшла. Друзів дістали йому цивільний одяг, паспорт, гроші, найняли візницький фаетон, і ще затемна, до зорі, він виїхав з Шумена, наміряючись перебратися в Румунію. Візник, турок із Деліормана, богатирської статури, кмітливий, зголосився доправити його неушкодженим до кордону. Їм потрібно було проїхати через Деліорман по шосе, яке провадило через Аккадинлар [5] на Сілістру. Але переправлятися через Дунай було небезпечно, і тому вони вирішили, не доїжджаючи до Сілістри, повернути праворуч і путівцями дістатися добруджанського кордону [6]. Не сподіваючись на цивільний одяг і бороду, яка відросла у сховищі, Іванов надів сині окуляри, аби не викликати підозр у тих випадкових стрічних, котрі могли знати його безбородим офіцером. У паспорті він був зазначений як адвокат Нікола Папазов. Візник теж не знав його справжнього імені: Іванов розсудливо не став посвячувати турка у свої таємниці. Проте всі ці заходи безпеки не могли позбавити їх перипетій прийдешньої дводенної дороги: попереду належало очікувати небезпечних зустрічей і всіляких несподіванок. Залишалося тільки покладатися на долю і щасливий випадок.

ІІ
Коли день, спалахуючи, осяяв навколишні поля, мандрівці вже були далеко від Шумена.
Ані живої душі не зустріли вони дорогою. Шосе, зоране висохлими коліями, певний час тяглося низиною, потім поповзло вгору і вийшло на пагорб, подекуди порослий чагарями. Тут їм назустріч з’явився вершник. Серце Іванова завмерло, але він хутко заспокоївся, побачивши, що то якийсь сільський священник, котрий важко сидів на конячці з товстими торбами з козиної шерсті обабіч сідла.
Священник приїхав повз Іванова, побажавши йому щасливої дороги.
- На все добре тобі, батюшко… Тьху, дідько!.. Попа зустріли, – упівголоса похмуро проказав Іванов, коли священник роз’їхався з ними.
Турок напівобернувся до пасажира. Він, певне, почув, щó бурчить Іванов.
- Піп-піп, пане, – усміхнувся він. – Ми теж не любимо зустрічатися з муллою. – Але, побачивши, що Іванов занепокоєний, додав: – Усе-таки ця зустріч на добро.
Іванов питально поглянув на нього.
- Ти бачив, він із торбами?
- Бачив. Що ж бо з того?
- Торби були повні. А як зустріти кого з повними відрами, кажуть, на добро.
- Дай, Боже, – пробурчав Іванов.
Уже засвітало, і тепер він міг ліпше розгледіти свого візника. Це був велетень із широкою спиною, квадратним вилицюватим обличчям, висунутою нижньою щелепою, низьким чолом і великим носом із широкими ніздрями. Грубувате обличчя турка дихало силою. Особливо неприємне враження справляли очі, які блищали виклично і насторожено, ніби очі хижака, з-під світлих брів, так само кошлатих, як борода. Подеколи з-під поли в турка висовувалися кинджал, засунутий за широкий червоний пояс, і руків’я великого револьвера. Іванов подумав, що вже зустрічав цього турка, лише не міг згадати, де і коли. Але не став ані згадувати, ані розпитувати.
Він зауважив, що Османове обличчя теж виразило подив і нерозуміння, ніби й Папазов видався йому знайомим. Та по певнім ваганні обличчя турка знову стало незворушним: він, певне, вирішив, що помилився.
Усе-таки трохи згодом турок озирнувся, пильно поглянув на свого пасажира і спитав:
- А ти постійно мешкав у Шумені, господарю?
- Постійно, – відповів Іванов.
- Отже, адвокат? – далі розпитував турок.
- Так, Османе-аго.
- Кепсько ви живете між собою: одне одному не даєте спокою, б’єтеся… ніяк не можете порозумітися.
- Нічого, усе налагодиться, Османе-аго. Де такого не буває… А ти давно робиш перевезення в Шумені?
- Два місяці, пане.
- А раніше де був?
- У селі.
Після цієї короткої балачки обидва наче переконалися, що бачать одне одного вперше.
Легкий прохолодний вітерець обдував обличчя Іванову і бадьорив коней, які нетерпляче форкали. Ранкове небо, лазурне і чисте, святково усміхалося відродженій весняній природі; грайливі ластівки стрілами шугали в повітрі, розсипаючи дзвінкі трелі над головами подорожніх. Пустотливі горобці пурхали туди-сюди, завзято цвірінькаючи в зелених заростях. Невидимий жайвір заливався високо в повітрі. Ліворуч віддалік хвилястою ніжно-бузковою лінією вимальовувалися вершини Камчийського хребта [7]. Поля навкруги були пустельні й безлюдні, але їхня яскрава весняна зелень тішила очі.
Дивлячись на це роздолля по двох місяцях, проведених у замкнутих задушливих підвалах, Іванов відчув небувалий приплив бадьорості. Він зітхнув на повні груди; йому схотілося крикнути чи заспівати, але обмежився тільки вигуком: «Ех, свободо-свободо!» Потім вийняв цигарку і запалив.
Турок сидів до нього спиною, поганяв коней і не озирався. Іванов пожадливо вдивлявся в гірські лісисті пагорби на обрії. Там, на півночі, розстилався Деліорман, через який він хотів проскочити якнайшвидше.

ІІІ
До опівдня вони досягли узлісся Деліорману.
Іванов ніколи не бував у цих незнаних і таємничих місцях. Ліс був тут іще рідкий, подекуди вирубаний, спотворений рукою людини. Назустріч почали траплятися рослі турки – на волах і верхи. Обмінявшись привітаннями з Османом, вони проїжджали мимо.
Зненацька Іванов побачив двох кінних жандармів, які скакали назустріч. І так повний тривоги, він мимоволі здригнувся, а коли переконався, що то шуменські, його серце впало. Один, бородатий, нібито був серед отих, котрі гналися за ним, коли він тікав з дому. Іванов постарався опанувати себе, аби триматися холоднокровно при цій неприємній зустрічі. Холоднокровність була справді незайвою: жандарми під’їхали ближче і, не зводячи очей з Іванова, махнули туркові рукою, аби той зупинився; коли це було зроблено, бородатий спитав Іванова:
- Куди ви їдете, пане?
- До Аккадинлара, – відповів Іванов.
- Навіщо вам туди?
- Я тамтешній.
- Хто ви є? Яке ваше прізвище?
- Михайло Едикуленський, – випалив Іванов, сам не знаючи, чого йому спало на гадку назватися цим іменем.
Жандарми уважно подивилися на нього.
- Едикуленський? – перепитав бородатий.
- Так, і, коли хочете знати, я – народний представник від Аккадинлара, – наважився на нову брехню Іванов, з великими зусиллями зберігаючи самовладання.
Ситуація ставала напруженою. Поліціанти впівголоса перекинулися кількома словами.
Іванов подумав, що його впізнали чи от-от упізнають. Цієї критичної миті йому впала в голову ще зухваліша брехня:
- Завтра до Аккадинлара виїжджає також пристав Іхтиманов. Ми вчора з ним розмовляли.
- Навіщо він їде до Аккадинлара?
Іванов відповів, знизивши голос:
- Кажуть, там переховується один із шуменських бунтарів. Але це між нами… Іхтиманов не міг виїхати сьогодні вкупі зі мною. Увечері зустрінетеся з ним, перекажіть йому привіт від мене. – Потім, нахилившись до них із фаетона, сказав зовсім тихо, наче побоюючись, як би не почув візник: – Скажіть Іхтиманову, аби він не їздив до мене зі своїми людьми, а зупинився в заїзді на краю села.
- У Івана Безбородого?
- Так-так, у Івана Безбородого, – потвердив Іванов, хоча ніколи в житті не бував у Аккадинларі. – Чекатиму на нього, там і поговоримо. Треба накрити зухвальця так, аби він не встиг застосувати зброю. Ну, щасливої дороги, панове! Привіт Іхтиманову… Рушай, Османе! – владно крикнув він.
Жандарми поскакали далі.
Осман стьобнув коней, і фаетон почав швидко підніматися нагору.
Піт проступив на чолі Іванова. Лише тепер він зметикував, якої безглуздої й небезпечної дурні наговорив їм зі страху. Якби жандарми знали, хто аккадинларський народний представник – бо він був турок, – Іванову був би капут. Але щаслива винахідливість, його змінена зовнішність і зухвалість збили жандармів з пантелику. Він урятувався буквально дивовижним чином.
За кілька хвилин Іванов боязливо озирнувся. Спинившись, жандарми дивилися услід фаетонові, який віддалявся, і про щось говорили, жваво жестикулюючи:
- Поганяй, Османе! – крикнув Іванов.
Цієї миті фаетон перебував на вершині пагорба, і коні від першого удару батогом помчали долу крутогором поміж густими чагарниками, які стояли стіною. Опинившись унизу, Іванов знову озирнувся. Поліціанти гналися за ними, махали їм із вершини пагорба і кричали:
- Гей ви! Стійте!
- Іванове, спини візника!
Осман повернувся до пасажира:
- Жандарми наказують зупинитися, пане!
- Жени, Османе! – закричав Іванов, розуміючи, що його єдиний порятунок – утекти.
Коні помчали по шосе, різко звертаючи ліворуч. Стукотіння фаетона лунало лісом. Повернувшись на сидінні, Іванов побачив крізь кущі горішника, що жандарми скачуть услід за ними наділ по схилу пагорба.
Турок теж їх помітив.
- Жени не жени, однаково наздоженуть, – сказав він.
Іванов обвів очима зарості праворуч дороги.
- Цією стежкою проїжджали вози, – мовив він, показуючи на доріжку, яка повертала з шосе й ховалася в заростях. І, не давши остовпілому візникові отямитися і щось відповісти, заволав: – Сюди, сюди повертай!
Турок слухняно повернув праворуч, і фаетон зник за кущами.
Поліція промчала повз їхній поворот.

IV
Утікачі опинилися в непрохідній лісовій глушині.
В’їхавши у глибину лісу, куди провадила тіниста стежка, Осман зупинився.
Певний час вони з Івановим прислухалися. Іванов вийняв револьвера, приготувавшись дорого продати свою свободу. Але не чутно було жодного підозрілого шуму. Лише віддалене кінське тупотіння долетіло з-за суцільної зеленої завіси й завмерло в лісовій тиші.
- Проїхали мимо, – сказав Осман.
- Так, мимо, – відгукнувся Іванов.
Його серце посилено билося.
- Вони впізнали тебе, господарю?
- Упізнали.
- Однак раніше не могли впізнати…
- Бо раніше я не мав бороди й темних окулярів, та й одягався по-іншому… Але вони, чорти, здогадалися… Бородатий здогадався.
- Кепське діло.
- Куди веде ця стежка?
Осман назвав якесь турецьке село.
- Але ж ми туди не поїдемо, господарю? – додав він.
- Тепер нам не можна виїжджати на шосе, – рішуче мовив Іванов. – А з цього села куди веде дорога?
- Далі в Деліорман, на інші села.
- Можна цими дорогами дістатися кордону?
- Багацько кружляти доведеться, пане. Замість двох днів чотири або й п’ять проїздимо. А правду кажучи, як би з дощу та під ринву не потрапити.
- Чого?
- Через глухі мусульманські села їхатимемо… А серед нас, турків, сам знаєш, усілякий люд…
- Ліпше хай мене турки вб’ють, аніж болгари, – понуро проказав Іванов.
Турок услýхався.
- Жандарми, як побачать, що схибили, – мовив він, – повернуть назад і можуть на наш слід напасти, хоча й багато є інших таких поворотів, як цей.
- То рушай, Османе, я тобі вчетверо заплачу за працю.
- Не про гроші мова, пане; треба од біди врятуватися – ось у чому річ… Що ж бо, спробуємо… Ти молодий, хороший, не пропадати ж тобі.
Це було сказано без таємної думки, щиросердно. Осман палко перейнявся долею Іванова, який усього кілька годин тому був йому чужинцем, незнайомим.
Він стьобнув коней, і фаетон покотив у глибину Деліормана. Іванов не без тремтіння вдивлявся у глухий непролазний ліс, де мешкало дике, вороже населення і на кожному кроці можна було очікувати підступного нападу, наразитися на несподівану засідку.
У темній низовині, порослій непрохідним густим лісом, мандрівці звернули з дороги, аби відпочити й підживитися.
Коли вони закурили після їди, Осман, який довго і напружено вдивлявся в Іванова, котрий нічого не підозрював, проказав:
- Але ж упізнаю тебе. – І він кинув на Іванова палючий погляд. – Ти ж бо раніше був офіцером?
- Так, – відповів Іванов, зрозумівши, що немає сенсу приховувати.
- Ти був членом військового суду в Русе сім років тому?
- Так, Османе-аго.
Осман насупився.
- А впізнаєш мене?
- Ні.
- Згадай-но добряче.
Іванов зачудовано дивився на візника.
- Не можу згадати.
- Пам’ятаєш, як ви судили одного чоловіка на ім’я Делі Осман?
Іванов дедалі більше губився у здогадах.
- Котрого ще прозвали кеседжією – грабіжником. І за розбій ви засудили його до семи років каторжних ланцюгів. Оцей самий Делі Осман – я.
Іванов хотів був сказати щось, але слова заклякли йому в горлі.
Турок похмуро вів далі:
- На допиті, пам’ятаєш, я все заперечував. Тоді ти вискочив і дав мені ляпаса! Вельми гарячкуватий!
Іванов дивився на нього заціпенілий. Тепер він усе ясно згадав: упізнав і Османа, і його голос.
- От бачиш, є Аллах, – вів турок далі. – Коли ти судив мене і розорював мій дім, тобі невтямки було, що настане день, і я судитиму тебе. Відсидів я свій термін, і випустили мене два місяці тому. І ось Аллах передає тебе в мої руки.
Іванов у жаху слухав ці страшні слова. Про те, аби зчепитися з цим озброєним турком, міцним, як бик, годі було й думати. Іванов навіть не намагався вийняти револьвера з кишені. Але якщо турок не стане його вбивати, а просто видасть владі, то буде неліпше. Іванов вийняв гаманця і поклав його перед Османом.
- Османе, тут сімдесят наполеонів. Візьми собі. Але пощади мене, – глухо мовив він.
Осман кинув гаманець убік, і золоті розсипалися по траві.
- Грошей мені не треба! – Потім голосно додав: – У Шумені я дав слово перевезти тебе цілим і неушкодженим через кордон і дотримаюся його. Не тривожся, пане! Їдьмо!
Ошелешений офіцер не вірив своїм вухам.
І потиснув Османові руку. Більше він не знайшов слів, аби виразити почуття, що хвилювали його.
Невдовзі фаетон ізнову котив деліорманськими нетрями.

V
Деліорман, яким мали подорожувати наші герої, – глухий, один із найбільш лісистих регіонів Болгарії, який майже ніхто не відвідує. Він займає великий простір у Східній частині країни між містами Сілістрою, Разградом, Шуменом, Добричем і добруджанським кордоном. Нескінченні хащі тонких дерев, горішників і чагарників, перемежовані розлогими дібровами, укриває велику частину трохи горбистої деліорманської рівнини, особливо – схили й вершини пагорбів, які розбігаються хвилями в усіх напрямках. У котловинах поміж ними ліс поступається місцем плодючим оранкам і багатим пасовиськам. Там туляться численні турецькі села, де мешкає рослий, здоровий, працьовитий люд, з первісними звичаями й фанатичний – інколи навіть до нестями. Після Російсько-турецької війни у багато тамтешніх сіл уклинилися невеликі колонії болгарських рільників, що переселилися з-під Адріанополя та з інших місць, але вони не змінили суто мусульманського вигляду цього району.
Чим далі ви заглиблюєтеся в Деліорман, тим більш дикою стає місцевість, ліси – усе густіші й більш непрохідні. Зелені зарості три-чотириметрової висоти стоять непроникним муром обабіч дороги, на багато годин ховаючи обрій від погляду. Інколи з якої-небудь височини відкривається неозорий краєвид на численні, суцільно вкриті зеленим лісом долини й пагорби, які тягнуться до самого виднокола і нагадують хвилі розбурханого моря, чиєї одноманітної поверхні не порушує жоден сторонній предмет. Лише де-не-де над верхів’ями дерев біліє тупа маківка мінарету або в’ється димок із невидимих труб, виказуючи наявність турецького сільця, що сховалося в лісі. Зарості горішника і граба змінюються розлогими гаями, де вікові дуби, розкинувши шатро могутнього гілля, устилають землю прохолодною тінню. Зграї співучих птахів співають у листі, невидимі солов’ї розсипають навесні свої бадьорі кришталево-чисті трелі; з лісових глибин долітає кування зозулі, а її дзвінкий самотній сумний голос посилює тугу, навіювану безлюддям.
На жаль, природа позбавила цей прекрасний родючий зелений край одного зі своїх найцінніших дарів – води. Численні суходоли, які раз по раз перетинають дорогу, безводні – немає ніде ані струмочка. Можемо цілими днями блукати, знемагаючи від спраги, і не почути ані сплеску джерела, ані радісного дзюрчання струмка у вибалку. Населення мусить робити ями для дощової води: її п’ють і люди, і худоба. Біля кожного села трапляються такі водосховища: полога балка з високою загатою на нижньому краю; дощові води, стікаючи туди, утворюють ставок, і звідти бере воду все село. Від спеки й бездощів’я ставок швидко висихає, перетворюючись на каламутну, брудну калюжу, у яку дивиться таке ж каламутне, брудне небо…
По суті, мандрівка цією зеленою глушиною не віщує болгаринові нічого втішного. Якоюсь похмурою самотою, суворістю, відчуженістю віє од неї. Сама назва «Деліорман» [8] звучить зловісно. Болгарин пам’ятає, що в часи турецького панування, протягом цілих сторіч, ці неприступні нетрі були повні небезпеки для нього. Ще донині біліють на узбіччях доріг надгробні камені на могилах убитих подорожніх-християн. І зараз Іванов їде тут озираючись. Він знає, що перебуває в Болгарії, що цей невеликий острів мусульманського світу зусібіч оточений болгарським населенням, знає, що перебуває під захистом болгарських закону і влади, але все-таки почувається самотнім, чужим і безпорадним у краю, де освіжне віяння поступу і гуманності не зачепило невігластва, фанатизму і расової ненависті до християн. Тим не менше в 1880–1881 роках Деліорман увійшов до історії: він без найменшого поважного приводу долучився до заколоту генівських турків проти болгарської влади [9] і з диким, упертим героїзмом довго чинив спротив військовим частинам, посланим для його приборкання. Загони бунтарів і розбійників блукали його нетрями, підстрелюючи з засідки болгарських поліціантів і солдатів. Лише жорсткими заходами генерала Ернрота [10] насилу подужано придушити цей рух. Відтоді деліорманці повернулися до давніх мирних занять працьовитих рільників і скотарів, і знову в них настала тиша, яка віками панувала в їхньому краю.
Але Деліорман зумів здобути собі сторінку в історії.

VI
Решта дня, проведена в дорозі, минула без пригод.
Після заходу сонця подорожні зупинилися на ночівлю в одному турецькому селі. Заїзду, як і в усіх турецьких селах, там не було, тому Іванов скористався гостинністю одаї. Одая – це кімната, спеціально виділена для проїжджих, у якій можна безкоштовно заночувати. Така незрозуміла гостинність досі поєднується в турецьких селах із фанатизмом, забобонами й зачаєною ненавистю до християн.
Утомлений подорожній, хто б він не був, оселяється в одаї, ні в кого не питаючи дозволу, і ніхто не ставить йому запитань, хто він і звідки. Турок-одаджій приносить проїжджим вечерю, яку спроможна запропонувати громада, прибирає в кімнаті, прислуговує мешканцям і вранці супроводжує їх побажанням щасливої дороги, цілком задоволений чайовими.
Одначе Іванову не вдалося лишитись непоміченим. У глухих сільцях поява міського фаетона – рідкісне явище, а тому навколо одаї постійно юрмилися хлопчаки-турчата, які не могли надивитися на блискучого чорного воза. Вельможні люди села прийшли провідати проїжджого і, поки він вечеряв, приязно заговорювали з ним, несміливо і шанобливо розпитуючи гостя про заняття і причини, які привели його до їхнього села. Потім вони пішли, побажавши йому доброї ночі й усіляких гараздів. Усі ці запитання, поставлені через увічливість, заводили Іванова у скруту. Він назвався хліботорговцем, який їде до Аккадинлара, та, оскільки ніколи не займався торгівлею, його пояснення виявилися дуже заплутаними. Тому наступного разу він вирішив вигадати щось інше.
Скінчивши свою скромну вечерю зі смажених яєць, молока, сиру та житнього хліба, з насолодою випивши філіжанку чорної кави, яку зварив йому прислужник, Іванов став лягати спати. Одая становила кімнату з низькою стелею, подертими голими стінами й вікном на дорогу. Два дощатих тапчани, засланих мачулами, слугували ліжками проїжджим. Перш ніж лягти, Іванов спробував замкнути двері, але побачив, що замок зіпсований.
«Дрібниці, – подумав він. – Адже назовні ліг Осман».
Розтягнувся на тапчані, поклавши під голову валізу і накрившись пальтом. Його сильно хилило на сон, але він довго не міг заснути через клопів і бліх – обов’язкових мешканців кожного пристойного приміщення для проїжджих на Сході. Іванов сягнув до портсигара – узяти цигарку. Двері зненацька відчинилися, і на порозі з’явився новий гість. То був старий дервіш у рваному сірому каптані й високій сірій повстяній шапці. На поясі в нього висіли різні мішечки, гарбузяна посудина для пиття, чубучок і ще якісь штучки незрозумілого призначення.
Дервіш увічливо побажав Іванову доброї ночі, сів на вільний тапчан і почав неквапно знімати з себе численні висульки, складаючи їх біля стіни. Скінчивши це заняття, він звернувся до сусіда з запитанням, звідки той і куди їде.
Іванов сказав перше, що спало на гадку.
- Нехай береже тебе Аллахова десниця, – проказав дервіш, напихаючи свій чубук.
Іванов чемно поцікавився, звідки подорожує його співрозмовник. Дервіш затягнувся, випустив цівку диму і відповів:
- З Бейрута.
- А куди їдеш?
- Ходив на поклоніння до Масар-Пашівського лісового монастиря у Разграді, тепер іду вклонитися гробу Елії Ібрагіма в Бабі-Даї – нехай святиться його ім’я в райських кущах!
Іванов був приголомшений, коли довідався, що після відвідання Баби-Даї дервіш збирається піти на богомілля до уславленого монастиря дервішів… у Будапешті!
Утомившись від розмов, Іванов заплющив очі, намагаючись заснути, але в кімнаті запанувала така тиша, що він мимоволі трохи розкрив очі, аби поглянути, чим зайнятий сусід по одаї. Дервіш молився, колінкуючи на тапчані. Не було кінця-краю його прикладанням рук до вух, уклонам і ворушінню губ, які шепотіли нечутні молитви. При світлі нічного ліхтаря зоране зморшками, жовте, сухе обличчя дервіша, застигле у крижаному спокої, нагадувало обличчя мерця. Повіки Іванова стали важкими, і він поринув у глибокий сон.
Його збудив чудернацький, незбагненний голос. Він побачив, що дервіш ізнову колінкує та, розгойдуючись усім тілом, гучно і безперервно видає один і той самий вигук, подібний до «ху-ху»:
- Ху-ху-ху, ху-ху-ху!
Іванов витріщив очі з подиву, а дервіш, поклавши руки на коліна і продовжуючи розгойдуватися, ворушив блідими, безкровними губами й тягнув своє нескінченне, монотонне, утомливе «ху-ху».
Іванову стало моторошно. Він підвівся, вийшов надвір, сів на порозі й довго дивився в порожнечу. Коли дервіш нарешті припинив свої молитви й улігся, Іванов увійшов до кімнати й теж ліг.

VII
Прокинувшись на світанку, Іванов побачив, що дервіша вже немає.
Мандрівка цього дня минала щасливо.
Назустріч траплялися лише турки, вродливі молоді хлопці, які не викликали жодних побоювань.
Більшість привітно, по-приятельському віталися з Османом, а Іванова окидали розсіяним або суворим поглядом.
Інколи Осман зупиняв фаетон, аби перекинутися кількома словами з кимось із них, потім вони розставалися, виказуючи одне одному якнайбільшу повагу і симпатію.
Іванов зауважив, що Осман має особливе шанування серед усіх деліорманців. Вони зустрічали його ніби якусь вельможну особу.
На придорожніх ріллях, низько схилившись над чорними боронами, турчанки, у шароварах і без звичайних ковдр, саджали кукурудзу. Побачивши болгарина, вони кидалися до ковдр або ховалися у найближчих кущах.
В одному місці з хащ вийшли озброєні турки, що мали підозрілий вигляд. Осман попередив Іванова, що то мисливці й аби він не тривожився. Розговорився з ними, наче зі старими друзями. Іванов дивився на мисливців і думав, що вони більше подібні до грабіжників. Найімовірніше, вони займалися і полюванням, і грабуванням. Дивлячись на глушину довкола та на її підозрілих мешканців, Іванов запитував себе: невже до нього який-небудь болгарин, не шкодуючи голови, насмілювався їздити тутешніми місцями?
Ще засвітла вони приїхали в село, де збиралися ночувати.
Не встигли спинитися біля одаї, нового нічного прихистку Іванова, як юрма допитливих дітлахів і дорослих оточила фаетон.
Поруч, у маленькій кав’ярні, кілька турків сиділи на лавці. Привітно вклонилися гостеві. За порадою Османа Іванов підійшов до них.
Почалися східні поклони, взаємні привітання, побажання. А потім – чемні запитання: з якої нагоди пан вирішив зробити їхньому селу таку честь?
Іванов пояснив, що він інженер, його прислали до Деліормана обстежити місця для буріння артезіанських криниць. Збрехав і оком не кліпнувши! Відповідь Іванова зразу здобула йому загальну повагу.
Таку серйозну людину, такого поважного пана не можна залишати на ніч в одаї! Його стали запрошувати до одного з найвидніших мешканців села, у нього зазвичай зупинялося повітове начальство.
Іванов категорично відмовився од такої люб’язності, але не міг позбутися пропозиції оглянути село.
Селяни повели його на околицю, де стояла висока загата.
То було сільське водосховище для дощової води, яка йшла на пиття людям і тваринам. Від бездощів’я і спеки водосховище висохло і перетворилося на калюжу.
Селяни наполегливо, ледве не зі слізьми в очах, почали благати інженера, аби він не позбавляв їхнє село благ животворного струменя, який битиме з нової, артезіанської криниці.
Іванов охоче дав таку обіцянку і для більшої переконливості занотував назву села в записник.
Селяни прийшли в захват. Вони почали кликати гостя на весілля одного багатого односельця. З великими зусиллями Іванов подужав відмовитися од цієї честі. Йому тільки весільної учти бракувало!
Повернувшись до кав’ярні, там він застав Османа, який попивав чорну каву.
Іванов сильно зголоднів. Спитав Османа, чи скоро принесуть щось повечеряти.
- Доведеться з пів години почекати, пане інженере, – усміхнено відповів Осман. – Ще не готово.
- Чому так довго?
- Тобі готують вечерю в домі бея.
- Якого бея?
- Того самого, який раніше сидів отут. Учора ми з тобою вечеряли, наче злидарі, а нині буде курча і перський плов. І на дорогу засмажать курча… Ти заходив до одаї? Там підлогу полили, підмели… А на тапчан постелили перину. – Осман лукаво усміхнувся і вів далі: – Ну й мастак ти брехати, пане. Позавчора видав себе за депутата, учора – за торговця, нині ти інженер, а завтра, диви, ще щось вигадаєш.
Іванов сам дивувався всьому, що відбувалося. Потреба переховуватися і щокроку брехати вельми пригнічувала його. Належало стежити за кожним власним словом і рухом, аби не вийти з чергової ролі. Попри позірний комізм, його становище було трагічним.
Коли скінчили з бейською вечерею й Осман пішов, Іванов сів на тапчан із двома чистими пуховими подушками й м’якою периною, теж принесеною від бея, і закурив. Тепер йому світила, замість кіптявого нічника, свічка у високому бронзовому підсвічнику.
Усі ці знаки поваги й гостинності заподіювали страждання Іванову. Йому було соромно. Боже мій, ціною якої огидної брехні все це йому дісталося! Він проклинав свій фаетон, який привернув увагу простодушних селян. Найбільше утікач хотів би зараз лишитися непоміченим! А він, як на зло, здіймав навколо себе такий галас.
Тим не менше проспав усю ніч непробудно на м’якому бейському ліжку.

VIІI
На зорі вони виїхали з села. Іванов почувався бадьорим, добре спочилим після попередньої безсонної ночі.
Оскільки вирішили їхати лише путівцями, мусили робити великі гаки, і шлях до кордону потроювався. Іванов засмучено почув, що вони мають провести ще дві ночі в Деліормані.
Тепер подорожні перебували в самому його серці, але, попри глушину і безлюддя, їм далі траплялися перехожі. Іванов уже звик до них і не переживав давньої тривоги: відчував, що Осман став його янголом-охоронцем і нікому не дасть образити його.
З вершини лісистого пагорба Іванов побачив болгарина верхи й дуже зрадів: нарешті перший болгарин за два дні його мандрів цим мусульманським краєм.
Невдовзі вони наздогнали вершника.
Той виявився чоловіком середніх років у охайному одязі з домашнього сукна, але міського крою, з хутряною шапкою на голові, і ласкава усмішка заграла на його круглому, рум’яному обличчі.
Іванов привітно поздоровкався з ним і дав знак Османові спинитися.
Щиро задоволений, незнайомець розбалакався з Івановим. Виявилося, він із того самого села, де вони збиралися заночувати. Мав добре господарство, крім того, торгував шерстю і худобою. У селі було п’ять болгарських дворів, які переселилися туди через два роки після Визвольної війни. Дядько Димо – так звали болгарина – розповідав, що заробляють вони непогано, живуть добре і з сусідами-турками у згоді.
- Тільки між собою ніяк не вживемося, – додав він.
- Чому ж? – спитав Іванов.
- Ми, болгари, і тут гриземося, пане. На дві партії розкололися.
- Як? Усього шість родин – і вже на політичні табори розділилися? – здивувався Іванов.
- Хіба болгарин може без політики й гризні жити? – мовив дядько Димо, гірко усміхаючись.
Фаетон повільно котився обіч вершника.
- А ви, ваша милосте, куди прямуєте нашими деліорманськими нетрями?
Іванов давно чекав на це запитання.
- Ми їдемо в Добрич. Хотіли прямо проїхати, та заплуталися в тутешніх місцях.
Дядько Димо здивовано поглянув на нього:
- Справді заплуталися. Хто ж цією дорогою їздить? Ніхто. Самі ви з Добрича?
- Так.
- Урядник?
- Так, урядник.
- Вам би з собою бодай поліціанта взяти. Тут люд лихий.
- Ми не боїмося, пане, – усміхнено вставив Осман.
- А заночуєте, певне, в нашому селі?
- Так, маєте одаю? – спитав Іванов.
- Одая?.. Крий Боже: блохи заїдять… Надворі й то ліпше. – І, поглянувши на Іванова з приязним співчуттям, додав: – Якщо бажаєте, завітайте до мене… У наші місця так рідко зазирають болгари… будемо дуже раді…
Іванов сердечно подякував і прийняв запрошення.
- Як вас звуть?
- Нікола Папазов.
- Дуже приємно.
Сонце вже заходило, ліси на заході почали темніти, лише їхні верхів’я золотилися в сонячному промінні. Прохолодний вітерець ворушив листям. Коні, зачувши, що наближається вечір і вже недалеко відпочинок, продовжували свій біг з новою енергією.
Піднявшись на невелике узвишшя, мандрівці побачили в котловині село з низьким білим мінаретом.
Дядько Димо пояснив своїм новим знайомим, де його будинок, і зник поміж деревами.
Осман повів коней до струмка, загубленого у траві. Напоїти їх виявилося нелегко, позаяк тонка цівка ледве бігла у підставлене відро, на велике нетерпіння змучених спрагою тварин.
За пів години мандрівці вже були в селі. Вони без труду знайшли ворота, біля яких чекав на них усміхнений дядько Димо.
Тієї миті, коли вони під’’їжджали до будинку, з-за рогу, грюкочучи, виїхав фаетон, у якому сиділи болгарин і турок. Фаетон зупинився перед якимось будинком, певне болгарським, з навислим над вулицею виступом із горішніми вікнами.
Поява фаетона зачудувала Іванова. Яким вітром занесло його сюди?
Дядько Димо радісно зустрів їх.
- Чий то фаетон? – спитав Іванов по перших привітаннях і озирнувся.
Двоє проїжджих, вийшовши з екіпажу, знімали речі.
- Потім розповім, – усміхнено відказав дядько Димо. – Ласкаво прошу.

ІХ
Родина дядька Дима зустріла гостя привітно. Мати господаря, його дружина – здорова чорноока жінка з правильними рисами обличчя, син – недоліток років п’ятнадцяти й боса дівчинка з довгим русявим волоссям.
Іванова провели нагору, до чистої кімнатки, устеленої новими половиками, з болгарським начинням на полицях уподовж стін і білими фіранками на вікнах.
Подали варення, потім каву. Іванов почувався нескінченно щасливим серед людей, котрі прийняли його як рідного в затишному і гостинному болгарському куточку, загубленому в глибині Деліормана.
Він ізнову спитав господаря про тих, хто приїхав у фаетоні.
- Це кандидат, – глузливо мовив Димо.
- Який кандидат?
- Як то! Адже скоро вибори народних представників!
- А хто є турок?
- Його агітатор.
Іванову відлягло од серця.
- Вони зупинилися в Горанових, – вів далі дядько Димо. – Це їхній кандидат, а не наш. Наш – інший. – І додав, що днями повинен приїхати інший кандидат – з тієї самої партії, що й дядько Димо.
Ці деталі мало цікавили Іванова. Але дядько Димо виявився запеклим політиком, дарма що в масштабах закутнього Деліормана. Як у нас часто буває, партійні пристрасті розпалюються тим яскравіше, чим глухіша провінція. Навіть за вечерею він без угаву продовжував говорити на злободенну тему – прийдешні вибори повітових урядників.
Не встигли вони скінчити своєї скромної трапези, як пролунав стук у двері й на порозі з’явився поліціант. Він поглянув на Іванова і сказав:
- Вас викликає начальник, пане.
Іванов зблід:
- Навіщо я знадобився йому?
- Не знаю. Він вам повідає.
Дядько Димо не помітив хвилювання Іванова, пояснивши виклик до поліції дуже просто:
- Ідіть-ідіть… Він, певне, хоче покартати вас.
- За що? – спитав Іванов.
- За те, що роз’їжджаєте нашими місцями сам… Тижнів зо два тому тут неподалік пограбували двох болгар із Селім-тепе… Одного поранили… Накоять біди, і має поліція роботу.
Але Іванов, опанований лихими передчуттями, про які боявся бовкнути, наче скам’янів, не знаючи, що робити.
Проте вибору не було – він мусив підкоритися долі. Мовчки пішов за поліціантами.
Надворі зовсім посутеніло.
Поліційна дільниця була за п’ятдесят кроків від будинку дядька Дима.
Начальник сидів, розвалившись на тахті. Це був невисокий товстий чоловік зі щетинистими русявими вусами й гострим поглядом. При появі Іванова він трохи підвівся і, уп’явшись у нього очима, без усіляких передмов запитав:
- Чого тобі тут потрібно, пане?
Голос він мав грубий, зарозумілий, командний – голос чоловіка, який знає, що він тут – цар і бог.
Іванов відповів, що їде в Добрич.
Поліціант поглянув на нього, зневажливо усміхаючись.
- Хто ти є? Як тебе звуть?
- Нікола Папазов.
- Звідки їдеш?
- З Разграда.
Поліціант поглянув на нього недовірливо.
- Отже, їдеш у Добрич?
- Так.
- Кому ж ти очі замилюєш, добрий пане? Хіба тут їздять у Добрич?
- Мені здавалося, тут ліпше проїхати, – хвилюючись, відповів Іванов.
Поліціант нервово скочив з місця і закричав:
- Ти що? Гадаєш, перед тобою бидло безголове?! Гадаєш, я не знаю, хто ти є? Де ти познайомився з дядьком Димом?
- У дорозі.
- А чому ти в нього зупинився?
- Він запросив мене, і я прийняв це запрошення, аби не ночувати в одаї.
- Мовчати! – сердито крикнув поліціант і наказав вартовому, який стояв біля дверей: – Іване, замкни цього пана.
- За що? – розгубився Іванов. – Протестую! Не маєте права! Я чесна людина!
Удаючи обурення, він намагався приховати страшенне хвилювання, яке охопило його. Відчував, що все пропало.
- Ні, Іване, стривай! – проказав поліціант по недовгому міркуванні й, звернувшись до Іванова, мовив наказово, тоном, який не терпів жодних заперечень: – Даю тобі три години часу, аби ти забрався звідси… Бери ноги в руки! Як застану тебе на хвилину пізніше, усі кістки переламаю! Марш! – І, зневажливо топнувши ногою, поліціант показав йому на двері.
Іванов, ошелешений, вийшов надвір.
Він не вірив своїм вухам! Думав, що зовсім пропав, що його зв’яжуть і відправлять до Шумена, а замість цього його женуть звідси, даючи три години зібратися. Чи ж бо це не сон?

Х
Надворі він зустрів дядька Дима і розповів йому те, що сталося в дільниці.
Димо зразу збагнув.
- Цей віслюк прийняв тебе за агітатора на користь нашого кандидата і тому поспішає прогнати! – вигукнув він.
- З якої ж рації?
- Поліція на боці Чафаклієва… Ще добре, що тебе не побили, пане Папазов.
Іванов полегшено зітхнув.
- Що ж тепер робити?
- Їдь звідси хутчіше, друже, – мовив дядько Димо, коли вони пішли додому. – А втім, таку сваволю не можна залишати безкарною. Як приїдете до Мурсал-Кея, дай телеграму міністрові внутрішніх справ. У Мурсал-кеї є телеграф.
Іванов пішов шукати Османа, аби розповісти те, що сталося.
Турок сидів у одаї й вечеряв хлібом із сиром.
- Дякуй Богу, господарю, що все обійшлося, – сказав він, вислухавши Іванова. – І я теж тобі раджу: їдьмо хутчіше звідси просто до Мурсал-кея.
- Ох! – схаменувся Іванов.
- Що таке?
- Адже в Мурсал-кеї є телеграф.
Осман поглянув на нього здивовано.
- А як там є телеграф, – вів далі Іванов, – значить, із Шумена повідомили на поліційний пост у Мурсал-кеї, аби там очікували моєї появи. І решту постів у Деліормані, де тільки є телеграфний зв’язок, теж оповістили!
Ця обставина стривожила й Османа.
- Чи не можна об’їхати Мурсал-кей? – Піт пробрав Іванова через хвилювання.
- Ніяк не об’їхати. Село в ущелині, на самій дорозі. Нема іншого шляху звідси до кордону. Є козині стежки, але вони петляють чагарником.
- Отже, потрапимо просто в пастку, – спохмурнів Іванов.
Осман, нахиливши голову, застановився.
- Ще маємо цілу ніч попереду і завтра цілий день. Щось вигадаємо, либонь, перескочимо й це поневіряння. А там, з божою поміччю, за кордон!
- Скільки поліціантів у Мурсал-кеї?
- Зазвичай укупі з начальником п’ять, але часом когось і пошлють. – Раптом Осман ударив себе по чолу: – Стривай, я оце помітив у кав’ярні одного поліціанта-мусульманина. Він прямо з Мурсал-кея.
- А сюди він навіщо? – здригнувся Іванов.
- Не по нас, не бійся. Йому треба завтра у справі до Селім-тепе. Я з ним розмовляв, ми знайомі.
Осман вийшов.
Іванов став тривожно дочікуватися його повернення. Відтоді як він виїхав з Шумена, його брали дрижаки на саму згадку про поліцію. Сіра поліційна форма наганяла жах на нього.
За чверть години Осман повернувся занепокоєний.
- Маєш рацію, пане, – глухо проказав він. – Поліціант каже, що поліція в Мурсал-кеї справді вже два дні когось шукає.
- Мене! – вигукнув Іванов.
- І я так гадаю, – зітхнув Осман.
Іванов пішов до дядька Дима, подякував йому за гостинність і попрощався з господарями.
Опівночі фаетон покотив тихими сільськими вуличками на путівець.

ХІ
Другого дня вони мовчки продовжували свою невеселу мандрівку деліорманською глушиною.
Було близько опівдня. Фаетон цілковито зник під навісом гілля, який замкнувся над вузькою дорогою. Поодинокі сонячні промені, пробиваючись крізь листя, танцювали на спинах коней і візника. Солов’ї виливали свої любовні захвати в лісовій тиші.
Іванов замислився, Осман теж мовчав. Вони ще поки нічого не зуміли вигадати, а тимчасом дедалі наближалися до фатального села з телеграфом.
- Скажи що-небудь, Османе, – мовив Іванов.
- Я думаю, господарю, - відповів турок, не обертаючись.
Знову настало мовчання.
Назустріч раз у раз траплялися, поодинці й групами, турки, які, певне, прямували на базар. Порівнявшись з Османом, вони віталися, і кожен окидав болгарина дивним, то зачудованим, а то й ворожим поглядом. Усі турки були наче відібрані – стрункі, рослі силачі з відкритими кошлатими грудьми: богатирське плем’я!
Ось показалося турецьке село, схоже на всі інші, – такі самі солом’яні дахи з плетеними й обмазаними глиною трубами. Печей тут, очевидно, давно не топили, оскільки на трубах стирчали лелечі гнізда, у яких стояли лелеки й, піднявши дзьоби до неба, наповнювали околицю дзвінкими криками.
На трав’янистому схилі біля села чорніла широка і глибока яма з загатою на нижньому краю. Залишки дощової води утворили на дні ями каламутну калюжу. Лише нові дощі, розбавивши цю сльоту, могли зробити воду придатною для пиття. У стоячій воді відбивалося каламутне і запилюжене небо. Це було сільське водосховище.
Тут теж ціла ватага дітлахів збіглася поглянути на міський екіпаж. Осман, клацаючи батогом, почав сердито розганяти їх.
- Спустімося в цю вибалку, відпочиньмо і побалакаймо в тіні, – сказав він, звертаючи з дороги ліворуч.
Вибалка поросла зеленою муравою і була оточена густою тінню дубового лісу.
Мандрівці сіли на траву і взялися до їди.
Коні осторонь, хрумкаючи, щипали соковиту траву.
- Я вигадав! – мовив Осман, коли вони скінчили обідати. – З тебе могорич, господарю.
- Кажи, Османе-аго.
Осман усміхнувся:
- Ти слухай лишень.
- Побачимо, що скажеш.
- Як не можемо зробити нічого іншого, то поїдемо через Мурсал-кей.
- Поїдемо, та не проїдемо, – похмуро зауважив Іванов.
- Тільки вашій милості треба бути сміливішим. Більшого нахабства набратися.
Іванов поглянув на нього здивовано.
- Будь міністром у Мурсал-кеї.
Іванов остовпів від несподіванки.
- Ти що, смієшся?
- Зовсім ні, пане Папазов. Ким би ти там не назвався – депутатом, інженером, торговцем, французом, англійцем, – однаково тебе потягнуть у дільницю і почнуть допитувати. Лише міністра не насміляться чіпати.
- Але це шаленство! – вигукнув Іванов. – Який мені сенс називатися міністром, коли мене схоплять, зв’яжуть і повезуть до Шумена? Начальник скаже: «Нам невідомо, міністр ти чи ні. Маємо наказ арештувати пана з чорною бородою, схожого на тебе, який їде в турецькому фаетоні, носить темні окуляри й сірий жакет… Поїдеш туди, а там начальство розбереться».
- Ти зніми окуляри й цей одяг. Маєш інший у валізі?
- Маю чорного сюртука і кашкета.
- У цьому селі й бороду геть.
- Як? Без бороди мене скоріше впізнають!
- Не бійся, у Мурсал-кеї серед поліціантів немає нікого з Шумена. Лише тутраканські й добричські. А сам начальник із Русе. Я ще ввечері розпитав про них того мусульманина… Зрештою, хто нічим не ризикує…
Іванов перебив його:
- Чому ти гадаєш, що всі поліціанти – барани, які не мають ані розуму, ні здогадливості?
- Ми пустимо їм туман в очі й зовсім зіб’ємо з пантелику. Їм і на гадку не спаде, що ти не міністр.
- Але як це зробити?
- Он бачиш, тут повно проїжджих – і турків, і болгар. Одні їдуть до Мурсал-кея, інші повертаються звідти… А ось ізнову якісь вершники.
І Осман побіг угору галявиною на дорогу, що біліла поміж дубовими стовбурами.
Іванов зачудовано дивився йому вслід.
Він не міг допетрати, що той надумав.
Незабаром на дорозі з’явилися двоє турків на конях, а за ними ще один вершник – у простому болгарському одязі. Осман зупинив їх і почав щось їм жваво пояснювати, показуючи на Іванова.
Проїжджі поїхали далі, раз у раз озираючись на Іванова, і скоро зникли за деревами, а Осман, усміхнений, задоволений, повернувся до свого пасажира.
- Про що ви говорили?
- Вони з Мурсал-кея. За три години будуть там і розкажуть поліціантам, що до них їде міністр.
- Як! Ти вже сказав?
- Більше нічого не вигадати, господарю. Ті мурсалкейці поїдуть навпрошки й приїдуть раніше за нас. Запам’ятай моє слово: усі поліціанти кинуться навперейми зустрічати тебе. Увечері їстимемо баклаву [11].
- Ох дідько! Я вже став міністром!
Іванов розтягнувся на траві, заклавши руки за голову, і поринув у роздуми.
Осман вивів його з задуми, оголосивши, що потрібно відпровадити коней у село, поправити підкови. І повів коней по схилу вгору.

ХІІ
Іванов лежав на траві, дивлячись у небо.
Навколо нього кручею піднімалися високі дуби, кидаючи на трав’янистий схил велетенські тіні. Він бачив, що за могутніми стовбурами цих дерев косогір укритий непролазною хащею, у яку, напевно, не проникне жива істота. Мертва тиша навіювала острах і тривогу. Іванов почувся самотнім, покинутим, неспокій почав закрадатися йому в душу. Осман кудись пропав, Іванов нетерпляче позирав у той бік, звідки він мав з’явитися. Потім устав і почав ходити галявиною між фаетоном і найближчими дубами, вдивляючись у принишклий ліс, який ніби приховував у собі небезпеки й підступні несподіванки. Мимоволі йому спали на гадку вірші Козлева з поеми «Гайдук Сідер» [12], яку він читав колись:
Не сміє пташка пролетіти,
А подорожній – ніч зустріти…
Раптом він помітив, що в тіні під дубами маячать якісь постаті. Він прийняв був їх за худобу на випасі, але одразу розгледів, що то люди в чалмах. Їх було троє або четверо, вони сиділи метрів за сто від нього, певне, сховавшись і чатуючи на когось. «Що би це означало?» – подумав Іванов. Саме цієї миті четверо деліорманців підвелися і попрямували в його бік. Від страху чи тому, що вони йшли згори, незнайомці видалися Іванову велетами, якимись рухомими дубами. Він поспішив до фаетона, мовби шукаючи в нім порятунку.
Деліорманці підійшли до нього, привіталися.
- Куди їдеш, господарю? – спитав один із них.
- До Мурсал-кея, – відповів Іванов, намагаючись триматися спокійно.
- Цигарки є? Закурімо! – сказав інший.
Іванов простягнув їм розкритий портсигар, але взяв цигарку лише останній з тих, хто підійшов.
- Гроші є? – грубо, без еківоків спитав перший.
- А в чому річ?
- Мені треба. Позич.
- Є мало, лише на дорогу. Не можу позичити.
- А тут що? – спитав другий, кинувши погляд на валізу в екіпажі.
- Нічого… – зблід Іванов.
Тут два турки разом сунули руки йому в кишені. Іванов рвонувся.
- Який же ти йолоп, невірний! – сказав перший турок, котрий вимагав грошей, певне, ватажок банди. – Хто входить у Деліорман, мусить платити данину. – І, повернувшись до інших, крикнув: – А ну, хлопці, беріться!
Двоє міцно схопили Іванова за руки.
- Ходімо, господарю, подивися добряче на наші місця! Тихо! Тихо! Не виривайся!
І вони ледве не на руках потягли Іванова вгору, до лісу.
Іванов зовсім розгубився. Він зблід, як полотно, не міг вимовити ані слова.
Третій турок поніс валізу, а ватажок пішов ззаду.
Усі п’ятеро рухалися мовчки, наче тіні.
- Жвавіше-жвавіше! – раптово крикнув ватажок, почувши кінське тупотіння.
Тупотіння все наближалося, з лісу з’явився Осман із кіньми. Пильним оком він побачив, у чому річ, і кинувся навперейми, кричачи:
- Гей, земляки, ви куди?
Деліорманці озирнулися, вони були зі своєю жертвою вже біля самого лісу.
- Делі Осман Кеседжі! – вигукнув ватажок. – Кидай усе!
Миттєво турки випустили Іванова, кинули валізу, яка покотилася косогором, і зникли в хащах. Іванов наче уві сні підійшов до Османа, блідий, тремтливий, неспроможний сказати ані слова.
- Шакали! – крикнув Осман услід туркам. Потім повернувся до Іванова: – Вчасно я повернувся, господарю. Трохи затримався у коваля, треба було закріпити ще одну підкову. Ще трішечки, і мурсалкейцям би не довелося зустрічати болгарського міністра.
Іванов став потроху приходити до тями.
- Ти дуже злякався, господарю?
- Признаюся, так.
- Тоді сідай, викурімо по одній, відпочиньмо і заспокоймося.
Сіли.
- А тут безпечно залишатися? – спитав Іванов.
- Не хвилюйся, – відповів турок, повертаючи йому сірники.
Іванов дивився на Османа зачудовано. Не міг зрозуміти, чому сам вигляд візника навіює такий страх розбійникам.
- Тебе знають у цих краях?
- Як не знати… Їм лише курей красти. А що серйозніше – одразу навтікача.
Але Іванову це пояснення видалося недостатнім. У ньому лишилося враження, що турки злякалися Османа. І звідки, цікаво, має Осман такий спокій, таку впевненість? Адже яка біда над головою, та й турки зовсім близько в лісі!
Осман підвівся і пішов запрягати.
- Зараз потягнемося ледве-ледве, господарю, – мовив він. – Дорога піде вгору, коням буде важко. Але спочатку сходимо до цирульника, він поголить тобі бороду.
Узявши коней під вуздечки, Осман повів їх кручею вгору на дорогу. Іванов довго перелякано озирався на страшну, зловісну долину, поки вона не зникла за тинами села.

ХІІІ
Наші мандрівці вже кілька годин їхали то під густою тінню лісів, то відкритими просторами, де вирубаний ліс поступився місцем зораним полям, укритим яскраво-зеленими врунами й оздобленим самотніми деревами, під якими лежали в тіні маленькі стада кіз і овець, то через мусульманські села з їхніми безлюдними вулицями й глухими стінами, то спускалися у веселі зелені балки, аби відразу знову піднятися на лісистий косогір, ідучи за капризними вигинами нескінченного путівця, який вибагливо петляє деліорманськими нетрями, усе більш різноманітними й мальовничими в їхній незайманій красі.
Уже перевалило далеко за полудень, припікало сонце, листя нерухомо застигло в задрімалому повітрі. Ставало задушливо навіть у тіні. Утомлені коні з трудами, через силу тягли фаетона, у якому сиділи принишклі, розморені Іванов і Осман. На північному сході крайнеба починав застилатися хмарами.
Осман повернувся до Іванова:
- Дощ буде. Та й потрібно б дощику.
Ніби потверджуючи ці слова, глухий розкот грому шугонув над ними, викликавши гримкотливий відгук у лісі.
Зразу повіяло освіжною прохолодою, гілля гойднулося з бадьорим, свіжим шумом. Увесь ліс лунко зашумів. Шелестіння листя розросталося, ставало все гучнішим, грізнішим, перетворюючись на оглушливе виття, що нагадувало гуркотання хвиль розбурханого моря.
- А може, матимемо й бурю, – зауважив Осман. – Такий вітер її враз нажене.
Вітер дужчав, гілля гнулося і скрипіло над головами.
- Є поблизу якесь село? – спитав Іванов.
- Поблизу нема села. Сховаємося, де випаде.
Упали перші краплі дощу, сяйнула блискавка, ударив грім.
Коні, нашорошивши вуха, перелякано рвонули вбік, наче вирішили кинутися з урвища, уподовж якого звивалася дорога.
- Один мій кінь, хай йому грець, боїться грому, – досадливо зауважив турок. – Треба тут постояти, допоки гроза не мине, а то як би у прірву не звалитися.
Гроза вирувала. За спалахами блискавки йшли оглушливі розкоти грому. Осман зліз з передка, став перед кіньми, які стояли під розлогим гіллям великого дуба, і взявся заспокоювати полохливого. Дощ хльостав по гіллю, і воно жалібно шуміло, та лише поодинокі краплини подужували пробитися крізь густе шатро листя. Незабаром до Іванова й Османа приєдналося кілька деліорманців, у накинутих на плечі плащах, верхи на низькорослих конячках.
Іванов сидів під захистом піднятого даху фаетона, прислухаючись до шуму дощу і виття вітру, які перемежовувалися ударами грому.
Усівшись біля самої основи дерева, турки розмовляли з Османом, який час від часу кивав у бік Іванова. Турки витягували шиї та з якимось особливим виразом позирали на екіпаж.
«Видно, охота подивитися на міністра», – подумав Іванов.
Буря скоро помчала на захід, дощ пішов слабший, і турки поскакали. Іванов, визирнувши надвір, побачив замість чорних хмар великі сині поводі. Дощ зовсім припинився, і Осман опустив дах фаетона.
- Дорога розмокла, і їхати буде важче, – сказав він. – Нічого, до Мурсал-кея встигнемо вчасно.
- А куди турки поїхали?
- Туди само.
- А чого ти показував їм на мене?
- Так треба. Вони будуть раніше за нас, ми ж не квапитимемося. Нехай усім розкажуть, що їде міністр.
- Помилуй, Османе! Ти зробив мене міністром!
- Що вдіяти! Злидні й ведмедя змусять танцювати. Треба доправити тебе цілим і неушкодженим, як я обіцяв твоїм приятелям.
- Але що скажуть мурсалкейці? Міністр без супроводу, навіть без поліціанта, роз’їжджає сам такими дикими місцями!
- Це вже ти, пане, вигадай, як їм пояснити. – Потім додав, усміхаючись: – Я й про це подумав: сказав селянам, мовляв, ти не любиш їздити з урядниками, бо люд їх соромиться, а хочеш довідатись, чого він потребує.
Фаетон ізнову покотив під мокрим гіллям, з якого ще падали дощові краплі.

ХIV
Відкинувшись на спинку сидіння і прислухаючись до одноманітного стукоту коліс, Іванов поринув у роздуми. Перебирав у пам’яті події останніх чотирьох днів, багатих на пригоди, страхи й тривоги. За ці дні пережив стільки нових і сильних відчуттів, що йому здавалося – минуло значно більше часу.
На чистому, безхмарному небі сонце вже хилилося на захід, коли наші мандрівці побачили мечеть Мурсал-кея, котра, біліючи вдалині, притулилася до підніжжя високого пагорба, укритого лісом.
Дорогою Іванов устиг перевдягнутися в чорний сюртук, замінити капелюха на кашкет і поголити бороду. Така зміна зовнішності була незайвою. Кінні поліціанти, які траплялися їм на початку дороги, певне, давно переказали його прикмети телеграфом до мурсалкейської поліції.
Село знову зникло з виду за частим дрібноліссям.
Хвилювання Іванова зростало щохвилини. Він наново заговорив з Османом про подробиці комедії чи драми, у якій мав виступати, але тут коні винесли їх на відкрите місце, де стояла якась напівзруйнована будівля; з неї раптово вискочили на дорогу троє поліціантів і, спішно відв’язавши коней, поскакали назустріч. Першої хвилини подорожні мимоволі здригнулися від несподіванки, але враз зрозуміли, що ті наближаються з добрими намірами.
Коли поліціанти під’їхали зовсім близько, Іванов наказав Османові зупинитися. Поліціанти теж зупинилися, старший трохи попереду, і віддали честь.
- Скільки вас на посту в селі? – звернувся до них Іванов.
- У звичайний час троє, пане міністре, але вчора ввечері, за наказом аккадинларівського начальника, додалося ще двоє, – відповів поліціант, старший за званням.
- Щось трапилося?
- Ні. Щоправда, нам наказано арештувати декого, якщо він надумає їхати через наше село.
Іванов насупився.
- У такому разі погано, що ви залишили пост і виїхали зустрічати мене.
- Нам наказано супроводжувати вас до села, пане міністре. Перепрошуємо, – відказав поліціант і, помовчавши, додав: – Той, на кого ми чекаємо, може проїхати лише цією дорогою.
- Як у вас тут? Бешкетують?
- Усе добре, пане міністре. Жодних пригод.
Іванов згадав свою зустріч із грабіжниками й посміхнувся.
- Сам ти звідки? – спитав він поліціанта.
- З Тутракана.
- У Шумені бував?
- Ні, пане міністре.
Іванов теж поцікавився в решти, чи не тутешні вони.
- Ми з Аккадинлара, – була відповідь.
Іванов махнув рукою, і поліціанти, повернувши коней, помчали до села. Фаетон застукав услід за ними.
Осман озирнувся і поглянув на пасажира, значущо усміхаючись, але той залишився поважним, не усміхнувшись у відповідь. Іванов намагався зосередитись, аби якнайліпше зіграти свою відповідальну роль міністра. Лише тепер він схаменувся, що не відповів на одне дуже важливе запитання: яким міністром належить оголосити себе? Трохи подумавши, Іванов дійшов висновку, що, мабуть, найліпше йому пасуватиме роль міністра юстиції. У юстиції він почувався впевнено і міг не побоюватися, що його зіб’ють із пантелику якимось каверзним запитанням. Навіть зовні він трохи нагадував тогочасного міністра юстиції.
Удалині показалося село. Поліціанти, які скакали перед екіпажем, надавали в’їздові міністра належної урочистості. Осман ізнову озирнувся на пасажира. Його широке костисте обличчя осявала блаженна усмішка.
- Усе вийшло по-нашому, господарю, – сказав він. – Нині увечері їстимемо перський плов і баклаву.
- Не забудь, Османе, тут я вже не «господар».
- Будь спокійний, пане міністре!
Вони продовжували свій рух.
Пряма, наче стріла, дорога бігла до села серед зеленіючих широких полів. Село виростало на очах. Окрім мечеті з мінаретом, стало видно кілька високих будинків з черепичними дахами. Решта будинків, бідніших, була вкрита соломою. Показався і тин навкруги села, а за ним видніла прорубана в горі ущелина, куди йшла дорога.
Навколо, куди тільки сягало око, простягалася грандіозна панорама лісів. Тут Осман кивнув своєму супутникові в бік села, дорога до якого почорніла від зібраного люду. Червоні, зелені, сині вбрання, якими пістрявіла юрма, говорили про те, що найзаможніші селяни вийшли назустріч у своїх святкових шатах. Попереду, верхи, стояли двоє поліціантів. Вони розштовхували юрму, звільняючи дорогу міністрові. Під’їхавши до зустрічальників, Іванов велів Османові зупинитися, аби прийняти вчинювану шану.
Близько десятка білобородих старих у яскравому вбранні низько вклонилися йому на східний лад. Інші люди, які стояли позаду, допитливо дивилися на тих, хто під’їжджав.
- Ура! – крикнули поліціанти.
Вони за звичкою або через службовий обов’язок старалися задавати тон юрмі, але їх ніхто не підтримав, і самотній хриплий викрик загаснув без відгуку. Турки не мають звичаю кричати «ура» і взагалі галасливо виражати свої почуття. Це не поєднується з їхньою природною флегматичністю і схильністю до порядку й дисципліни.
Іванов вийшов з фаетона і простягнув руку старому туркові з добропорядним обличчям. Турок не відповів тим самим, а приклав обидві руки до грудей і вклонився.
- Ви тутешній староста?
- До ваших послуг, пане міністре!
- Скільки дворів у вашому селі?
- Двісті п’ятдесят.
- А судитися куди їздите?
- До Аккадинлара, пане, – відповіло зразу кілька голосів.
- Як живете?
- Вашими стараннями, пане. Усім задоволені.
У цей час із юрми вийшов турок десь сорокарічний, у білому одязі й світло-сірій гостроверхій шапці. То був місцевий мулла. Щохвилини піднімаючи очі, він розспівно виголосив привітальну промову, з якої міністр нічого не зрозумів. На щастя, вона виявилася недовгою. Відповідаючи, Іванов сяк-так мовив кілька слів по-турецькому, потім сів у фаетон, запросивши й старосту, і Осман стьобнув коней. Майже вся юрма потяглася за екіпажем. Осман зумисне стримував коней, аби хода тривала якнайдовше і справляла величніше враження. На вулицях теж стояли люди, з-за тинів і хвірток виглядали напіввідкриті обличчя жінок. В одному місці, де вулиця розширювалася, приземкуватий чоловік у міському строї з домашнього сукна, вилізши на купу кізяка, кілька разів крикнув «ура», енергійно махаючи шапкою міністрові. Було ясно: цей чоловік відчуває захват перед начальством і вміє його висловити.
- Це болгарин? – спитав Іванов старосту.
- Болгарин.
- Маєте ще болгар, окрім нього?
- Більше не маємо.
- Що він робить?
- Крамар. Але великий дивак.
Осман кермував упевнено. Видно, знав, куди їхати, і невдовзі спинився перед двоповерховим будинком зі скляними вікнами й побіленими стінами.
- Нині ви – мій дорогий гість, пане міністре, – сказав староста, спритно вискакуючи з фаетона і запрошуючи Іванова до розчинених навстіж дверей будинку.

XV
Іванова провели нагору, до великої кімнати з порожніми стінами й низькими кушетками, укритими домотканими килимками. Два великі заґратовані вікна виходили одне у двір, друге на вулицю.
Коли староста і ще п’ять-шість іменитих турків, які сиділи на кушетках, шанобливо підібгавши ноги, один за одним обмінювалися з міністром східними поклонами, розпочалася докладна розмова про здоров’я пана міністра, про погоду, про стан доріг та інші незначні предмети. Така розмова зазвичай у турків є підготовкою до поважнішої бесіди.
Іванов випадково кинув погляд у вікно – на вулицю, де все юрмилися турки, – і здивовано помітив якогось болгарина, молодого й охайно вдягненого, котрий розмовляв зі старшим поліціантом.
- Хто цей хлопець? – запитав він старосту.
- Телеграфіст, – відповів той.
Іванов стривожився і, знову визирнувши надвір, зблід. Саме так! Він зустрічав цього хлопця в Русе. Напевне, телеграфіст теж бачив його – бачив і впізнав. Руйнувалася вся піраміда хитрощів і брехні, яку вони нагромадили! Пропав! Від хвилювання Іванову надулися жили на лобі й заструменів піт на обличчі. А телеграфіст і далі щось жваво говорив поліціантові, який уважно слухав його, час від часу позираючи на будинок. Раптом на Іванова найшло натхнення, яка рідко осяває людей, що потрапили у скруту. Він велів покликати поліціанта, вийняв аркуш паперу з портфеля і написав олівцем таку депешу:
«Софія. Начальнику відділу Міністерства юстиції Александрову.
Негайно надішліть мені до Сілістри список мирових суддів. Затримайте наказ про звільнення Петровича до особливого розпорядження».
І підписався: «Бандов» – прізвищем тогочасного міністра юстиції.
- Негайно відправте цю телеграму до Софії, пане поліціанте!
Коли турок вийшов, Іванов знову подивився у вікно і побачив, як поліціант передав папір телеграфістові. На обличчі телеграфіста зобразився надзвичайний подив. Молодик плеснув себе по чолу і побіг до апарата. Цей жест подиву Іванов розтлумачив на свою користь, адже, надсилаючи телеграму, він хотів довести телеграфістові, що той помилився і даремно запевняв поліціанта, буцімто приїжджий зовсім не міністр Бандов, а офіцер-утікач Іванов, якого переслідує поліція.
Певна річ, у Міністерстві юстиції не було начальника на прізвище Александров. Іванов узяв перше ліпше прізвище, позаяк телеграма не мала адресата і в Софії до неї поставляться, звичайно, як до простої містифікації.
У такий спосіб, йому здавалося, принаймні на майбутню ніч вийде уникнути небезпеки.
Обличчя Іванова прояснилося. Ніби гора впала з пліч: гроза минула! Але після напруження, яке здавалося йому нелюдським, Іванов відчув страшенну втому. Він був неспроможний ворухнути пальцем, а поготів і далі розігрувати комедію перед високоповажними мешканцями села. Шалено хотів залишитися сам і якнайхутчіше вибратися з Мурсал-кея, де почувався ніби на розжареному вугіллі.
Турки без слів зрозуміли, що розмова обтяжує міністра, який, поспіхом випивши подану каву, сказав старості:
- Вибачте, шановний. Я дуже втомився з дороги. Хотів би відпочити.
- Ми й самі це бачимо, пане міністре. – Відповіли, уклонившись Іванову, майже всі присутні.
Він підвівся.
- Ліжко приготоване вам у цій кімнаті – мовив староста. – Звольте, поки надійде час вечері, відпочити тут, пане міністре.
Іванов без дальших церемоній пішов до наданої йому кімнати.

XVI
Знеможений, він кинувся на ліжко. Відчував, що його становище стає небезпечним, розумів, що, перебуваючи, в такому душевному сум’ятті, за вечерею не зможе і двох слів зв’язати, бодай шматок проковтнути. Єдине, чого він бажав у цю хвилину, – хутчіше рушити в дорогу і якнайшвидше опинитися за кордоном, де настане край усім тривогам. Але зараз виконати його бажання було немислимо: чим би можна було виправдати його раптовий від’їзд з оселі гостинного старости? Та і втомленим коням дорога не до снаги. Іванов вирішив порадитися з Османом і плеснув у долоні. Ураз на порозі з’явився син господаря і, зробивши низький поклон, завмер, очікуючи розпоряджень. Іванов попросив хлопчика покликати Османа і почав схвильовано ходити кімнатою.
Бідний Іванов! Він і не підозрював, що саме тепер його становище стало критичним. Доля жорстоко поглузувала з нього: відправлена телеграма не врятувала, а погубила його. Він помилявся, думаючи, що телеграфіст упізнав його і розповідає про своє відкриття поліціантові. Телеграфіст не ходив зустрічати пана «міністра» і не бачив його в обличчя, оскільки в той час був зайнятий у себе на телеграфі. Так само хибно Іванов розтлумачив подив телеграфіста, коли той отримав з рук поліціанта софійську депешу.
Крайнє здивування телеграфіста пояснювалося дуже просто: два тижні тому міністр Бандов пішов у відставку, і про це писали в газетах. У Мурсал-кеї відправляють телеграму за підписом міністра Бандова, але ж справжній Бандов у відставці й перебуває в Софії. Таким чином викрили зухвалу витівку Іванова. Саме про це ішла розмова телеграфіста з поліціантом. Але бідний Іванов нічого не знав про неї.
Осман не змусив довго чекати на себе.
Іванов почав був говорити йому про те, що сталося, благати якнайшвидше виїхати з Мурсал-кея, але стривожений Осман перебив його:
- Знаєш, господарю, щó я тільки-но довідався від тутешнього телеграфіста? Каже, що міністр Бандов пішов у відставку ще два тижні тому. Каже, і в газетах писали про це!
- Як?! – Іванов ошалів від жаху. – Справді? Отже, мене зараз арештують? – У розпачі він схопився за голову. Йому потемніло в очах, думки плуталися. Він відчув, що божеволіє. – Звичайно! Я пропав, Османе! Що ж робити?
- Я зрозумів, що поліціант боїться арештовувати тебе, не вірить телеграфісту. Він надіслав телеграму до Шумена і тепер очікує наказу, як учинити з тобою.
- Тебе питали, хто я є?
- Так. Я сказав – міністр.
- Отже, і тобі буде погано.
- Годі й казати, господарю…
- Як же тепер бути? – Іванов тремтів від хвилювання.
- Залишається одне: їхати якнайхутчіше! Найпізніше – за годину. Коні втомлені, доведеться хльостати їх як належить, лише аби вивезли. Заберемося в ліс, там і коні відпочинуть, і ми теж видихнемо. А тоді вирішимо, якою дорогою їхати.
- Але мене очікують на вечерю!
- У Мурсал-кеї жоден міністр не вечеряв, і тобі не до вечері. Удай хворого, і піду вибачуся за тебе перед беєм. Баклава, видно, смачна! Жаль, не випаде скуштувати. Лежи, зараз прийду.
Осман вийшов.
Надворі зовсім посутеніло.
Іванов був на межі відчаю. Йому здавалося, що, відтоді як він виїхав з Шумена, йому сниться якийсь поганий сон. Постійне нервове напруження, страхи й тривоги, потреба переховуватися під різними масками, жахлива поїздка невідомими нетрями Деліормана, небезпеки – усе це подібне до поганого сну, марення тифозного хворого! Зовсім як у романах Майна Ріда з пригодами в непролазних тропіках Амазонки! А тепер ця придибашка з телеграмою! Чорна прірва так і розкрилася під його ногами!
Осман повернувся:
- Бей вельми шкодує, і всі гості теж, що ти з ними не вечерятимеш.
- А тепер що? Думай-но, Османе. Я не спроможний зосередитися.
- Та я вже придумав, господарю. Ходімо звідси. Надворі темно, хоч в око стрель.
Іванов механічно пішов за Османом. Той зачинив за ними двері, замкнув їх, поклав ключа собі в кишеню і повів Іванова задвірками. Нікому не помітні в нічній темряві, вони вийшли на сусідню вулицю і невдовзі вже були біля одаї, де стояв фаетон. За одаєю чорнів густий чагарник.
Осман кивнув Іванову на кущі:
- Сховайся тут і чекай на мене.
- А якщо кинуться і побачать, що мене немає?
- Не хвилюйся, ключ від дверей у мене. Я сказав беєві, що ти хочеш належно відпочити й аби тебе не турбували. А завтра, мовляв, залишишся обідати й подивишся село, поговориш із селянами, послухаєш, хто чим невдоволений.
Осман пішов по коней.
Іванов заліз у саму глушину чагарника і сховався там.
Було так темно і безлюдно, що втікачі зуміли непомітно виїхати за межі села й оминути ущелину поза ним.
Години зо дві вони їхали полем у повній темряві. Осман розраховував, що до кордону залишається годин п’ять їхати. І хоча коні не встигли відпочити, Осман вирішив якнайбільше проїхати за ніч, а привал зробити лише вранці, коли почне припікати сонце. Звичайно, так можна загнати коней, але йшлося про порятунок Іванова, і Осман був готовий на будь-які жертви.
Вони обидва були постійно стривожені, що поліція вже отримала наказ із Шумена і, виявивши зникнення Іванова, кинулася їх наздоганяти. Але все було тихо, жоден звук не порушував спокою рівнини.
Після сходу сонця мандрівці дали коням трохи відпочити в гайку, тоді знову рушили в дорогу, старанно обираючи неїжджені стежки й найглухіші місця. Чим вище піднімалося сонце, тим небезпечнішою ставала їзда. Назустріч почали траплятися турки, які могли навести на слід погоню, що, звичайно, вже виїхала.
До самого полудня не було помітно жодних ознак небезпеки. Тут утікачі почулися вільніше: якщо погоню й послали, то вона, певне, заблукала.
Невдовзі вони виїхали на відкритий простір, устелений зеленим килимом лук і житніх рун. Осман зупинив коней біля криниці. Поки турок поїв коней, Іванов, бажаючи розім’ятися, пішов уперед прямою рівною дорогою, яка вела до лісів, що синіли на півночі.

XVII
Після страшних переживань минулої ночі Іванов нарешті трохи оживився духом і зібрався з думками. Він думав про те, як багато завдячує цього деліорманському туркові, що врятував його від певної загибелі. З якою відданістю, добротою, з яким співчуттям поставився Осман до людини, яка колись образила його, людини, для порятунку котрої він не мусив робити й сотої частини того, що зробив. Чому цей турок не відмовився звернути зі зручного шосе, яким вони домовилися їхати до самого кордону, не видав його поліціантам, що погналися за ними, а волів, не шкодуючи коней, чотири доби кружляти деліорманськими хащами? Власне, яке йому діло до втікача? За якими спонуками він розділив долю нещасного й узяв на себе тяжку відповідальність за переховування і сприяння втечі політичного злочинця, котрого так наполегливо вистежувала влада? Яких благ міг він очікувати од Іванова, аби не лише відмовитися од помсти, але й так ризикувати заради нього?
«Ні, не задля грошей Осман наважився на таку ризиковану справу», – одразу відповів собі Іванов. Корисливість, холодна жага наживи не можуть породити такої благородної відданості, таких високих людських почуттів. «Доброта, милосердя, великодушність. Боже мій, – думав він, – скільки величі й героїзму приховано в цих словах!» Неписьменний Осман піднявся на недосяжну висоту над ним, освіченим, вихованим молодим офіцером, який пишався своєю культурністю і широтою поглядів. Іванов запитав себе: чи міг би він піти на такі жертви заради Османа? І одразу відповів: ні, він не зробив би нічого подібного не лише для іновірця, але й для болгарина, навіть для родича або друга. Ні, він би ніколи не наважився піддати себе такому ризикові заради іншої людини. Раніше Іванов не ставив собі таких запитань. Він і не підозрював, яким є, по суті, егоїстом. Якби в його житті не трапилася така подія, йому б не впало в голову так глибоко зазирати собі в душу. Осман продовжував зростати в очах Іванова. Його думка, рухаючись у тому ж напрямку, мимоволі заглибилася в минуле. Він згадав свою службу, і вона видалася йому марною і нікчемною. Не міг знайти в ній жодної розрадної іскорки, яка б утішила і звеселила його нині. Йому, військовому прокуророві, належало таврувати звинувачених, обурено викривати винних, у його словах не було місця ні жалю, ні великодушності, їх не було також у бездушних, невблаганних статтях закону… І сам він залишався холодним і невблаганним, як закон. Але ж інколи кілька добрих і милосердних слів, сказаних щиросердно, могли б урятувати людей від шибениці, скоротити болісні роки ув’язнення нещасним, яких життя підвело під удар долі. Перед Івановим окреслено виникли бліді обличчя звинувачених, які з трепетом і страхом слухали потік звинувачувальної промови й вирок. А як приємно і легко було б виявити поблажливість, зігріти стражденні душі надією. Але він завжди був суворим охоронцем закону, який не знав пощади винним, котрі, звичайно, заслуговували на милосердя і поблажливість бодай тому, що їм і так було нелегко. Іванов відчув розкриту пустку в серці й зрозумів, наскільки Осман ліпший, благородніший за нього. Сам він ніколи не відчував натхнення милосердя – одного з найбільш захопливих божественних почуттів, що доступне небагатьом душам. Яке жорстоке життя, як зачерствіли серця, яка велика сила зла, котре перемагає на світі! Який сенс у тому, що людство переживає всебічний розвиток своїх можливостей, а культура звитяжно несе вперед свій світлий стяг, якщо притому є людське серце, котре залишається незворушеним і ніщо не спонукає його на добрі й безкорисливі вчинки? А оцей неосвічений турок здатний до таких учинків, уміє бути людиною – просто, природно, без найменших зусиль для цього, без наміру здивувати або заслужити на похвалу і винагороду… Звичайно, такої чесноти не помічають…

XVIII
Було близько одинадцятої. Відкритою рівниною ходить туди-сюди болгарський солдат, а далі – румунський.
Поміж ними проліг румунський кордон. За кількасот метрів від нього з густого лісу, прямо по бездоріжжю, виїхав фаетон і помчав на північ. Ми вже знаємо його. Болгарський солдат, зауваживши екіпаж, певне, здогадався про наміри пасажирів і побіг до нього.
Але фаетон летів стрілою. Батіг Османа звивався і падав на спини змилених коней. Одночасно з болгарським до екіпажу теж підбіг румунський солдат.
Раптом Осман різко спинив коней, а Іванов вийшов з фаетона, узяв свою валізу і пішов далі.
Він уже був у Румунії.


[1] Олександр І Баттенберг – перший князь незалежної Болгарії (1879–1886) з німецького (гессенського) дому Баттенбергів.
[2] Мова йде про період від серпня 1886 р. до липня 1887 р., коли князя Олександра Баттенберга, який урядував країною, було шляхом перевороту усунуто від влади, що перейшла в руки регентської ради у складі трьох чоловік під орудою Стефана Стамболова. У серпні 1887 р., коли на чолі Болгарії став князь Фердинанд Захсен-Кобурґ-Ґотський (у 1908–1918 рр. – цар Фердинанд І), Стамболов очолив уряд (до 1894 р.).
[3] Ідеться про події, що дістали назву «Русенський бунт» – антиурядовий заколот 1887 р. на чолі з майором Атанасом Узуновим. Ця спроба перевороту не мала широкої підтримки в болгарському суспільстві. Заколотників було арештовано, а їхніх ватажків розстріляно 22 лютого того ж року.
[4] Шумен – місто в північно-східній Болгарії, адміністративний центр однойменної громади й області.
[5] Аккадинлар – турецька назва болгарського міста Дулово, центру однойменної громади (область Сілістра).
[6] Добруджа – історичний регіон, що нині, як і раніше, належить до Румунії та Болгарії, приблизно у співвідношенні 2:1. Невелика частина Добруджанського краю в дельті Дунаю (Задунав’я) входить до складу України з центром у Верхньому Дунавці.
[7] Камчийський хребет розташований у районі міст Варна і Бурґас, між річкою Людою Камчиєю і Чорним морем.
[8] Деліорман (букв. «шалений ліс») – турецька назва плато Лудогір’я на північному сході Болгарії.
[9] Мова про бунт турецького населення Родопів проти болгарської влади, організований за активної підтримки уряду Османської імперії.
[10] Йоган-Казимир Ернрот – російський воєначальник і політичний діяч. Мав шведське походження. Після російсько-турецької війни 1877–1878 рр., активним учасником якої він був, Ернрота призначено військовим міністром Болгарії (1880). 1881 р. протягом понад двох місяців виконував обов’язки болгарського прем’єр-міністра і міністра закордонних справ. 1882-го повернувся до Росії.
[11] Баклава, або пахлава – кондитерський виріб із листкового тіста з горіхами в сиропі, особливо популярний у східних кухнях.
[12] «Чорний Арап і гайдук Сідер» (1866) Ніколи Козлева – одна з перших болгарських національних поем. Відома також як вокально-інструментальний твір із музикою Добрі Чінтулова.