«Запорожець за Дунаєм»
«Щастя народу мого…»
Вільям Шекспір став великим попри те, що сюжети своїх п’єс запозичував у інших авторів як відомих, так і невідомих. Поет втілював у свою творчість усе, що торкнулось його серця.
Оперу «Запорожець за Дунаєм» Сергій Ґуберначук перетворив на мюзикл. У відомий усім українцям сюжет він привніс своє, дійсно збагативши сюжет та надавши йому належного оформлення.
У своїй творчості автор неодноразово звертається до історії українського козацтва. Ця тема проходить червоною ниткою в оригінальному лібрето «Запорожець за Дунаєм», згадується вона також в оповіданні «Сопілка».
Варто уваги й те, що в роки, коли люди говорили про біди, складні часи України, Сергій мав наснагу писати й вірити в її щастя, в щасливу долю українського народу.

«Серафіта»
«Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь…»
Здавна були відомі людству великі й прекрасні андрогіни, дух яких поєднував у собі всю силу обох статей – чоловічої та жіночої, і це викликало особливе захоплення. Водночас жалість породжували гермафродити, які мали нещастя з’єднати в своєму тілі елементи обох статей.
Душа не має статі, не має кордонів, у той час як тіло повинно мати й розуміти їх. Інакше – лише сором і жалість.
Серафіта-Серафітус – це перемагаючий і непереможний дух, дух без збочень, дух, який залишив недосконале тіло. А Вільфрід і Мінна – звичайні люди, люди закохані й щасливі. Їхня людська основа не заважає їм зрозуміти Серафіта-Серафітуса.
Напевне, Сергій Ґуберначук, усвідомивши ідеї роману Оноре де Бальзака, не зміг не звернутися до теми духу, який усе перемагає, і насамперед тілесне, «хоч ми й одні з найдосконаліших створінь…»

«Чайка, для якої немає меж»
Усім серцем люблячи Україну, Сергій Ґуберначук не замикає свою творчість у межах земних кордонів. Він говорить з усім світом, із Космосом, із Самим Господом Богом.
«Чайка, для якої немає меж» – це народження нового шоу змішаного жанру. І знову мюзикл.
Людина вдосконалюється не тільки тілом. Сіра чайка, біла чайка, золота чайка – це зовнішнє. Головне – переродження душі. Проте не всі цього досягають.
Є серед нас золоті чайки. Сергій був однією з них, саме чайкою, для якої немає меж.
Залишається питання: чому ж люди так охоче встановлюють кордони?!

Начерки сценаріїв
«Про найвдалішу ліричну комедію радянських часів»
Начебто й невеликі вони, заявки на сценарії, але велич думки й актуальність теми очевидні в кожному прояві, навіть у найкоротшому начерку.
Сергій Ґуберначук виявляє себе в усіх іпостасях: сценариста, режисера, оператора, актора, кінокритика. Він вміє встановити потрібне «світло» як у своїх творах, так і на знімальному майданчику. Вміло володіє різними важливими темами. Скажімо, піднімає тему урбанізації життя, трагедії від політики, трагедії самих політиків. «Місто рухається в напрямку до Содому».
Автор подає й фантастичні, й пригодницькі сюжети. Він вміє заставляти сонце сходити, описувати людські трагедії, звичайні й незвичайні людські долі, у стислому описі зображати сильні емоції. Безумовно, Сергій зміг би здійснювати постановки театральних вистав, знімати фільми…
Дозволю собі коментарі до деяких вирізів із «Про найвдалішу ліричну комедію радянських часів»:
– «…життя з глибокою душевною раною – десь посередині чи збоку»:
Так посередині чи збоку?
Чи поступово, чи з наскоку?
З життям сумісна все ж? Чи ні?
Чи в білім світі, чи в труні?
І рана ця у нас в житті,
в житті в гріхах і в каятті,
або в житті без каяття…
Невже оце і є життя?
І рана в центрі – рана в серці,
що п’є відерце за відерцем
кров нашу. Кров та витікає
відразу – серце ж рану має.
А рана на периферії –
то рана в нервах, рана в мріях.
Наносить рани нам буття.
Поранене усе життя.
– «Кожен має свою ідею фікс»:
У кожного своя ідея фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню його чарує,
але була пожежею і є…
Ідея фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона, як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея фікс бушує, як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!

«Сопілка»
Поет береться знову за перо,
бо всі пісні неможна відспівати.
Натхнення в наше серце увійшло.
Відкрила серце нам природа-мати.
Саме натхнення й надихнуло мене на ці рядки, як тільки я прочитала перший абзац оповідання «Сопілка». Подумалося, що так само було й з композитором Володимиром Чернявським, який, читаючи вірші Сергія, не міг не написати до них музику.
Так, натхнення й поезія вміють відчиняти двері нашого серця й душі. А місія поета – бути поетом навіть у прозі. Все, про що б не писав Сергій, стає поетичним образом.
З оповідання пригадується, що символом вченості для малої дитини стали окуляри: «Через ті скельця… світ, мабуть, краще видно», видно те, «чого простим оком не вгледиш». Ось і поет дарує нашій душі такі чарівні окуляри. Завдяки їм, ми бачимо ту сопілку, що народжується в руках майстра, ми чуємо музику й пісню, що сходить до душі з неба. «І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір».
«…життя у нас усіх одне – це блакитне, безкрає небо…». І тому все і всі, кого ми зустрічаємо на життєвому шляху, – «наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них – значить самого себе образити».
Козаки. Багато ми знаємо про них. В оповіданні поет вчить нас бачити не зовнішнє в явищі козацтва, а зазирати в саму його суть. Ображати історію народу – це ображати себе…
Показано головне – необхідно зберігати пам’ять, пам’ять серця, не забувати історію, не вбивати природу, не вбивати тих, хто поряд із нами, не вбивати самих себе і особливо – пам’ятати про Небо…

«Путь»
Поет вирушає в дорогу. Путь-шлях поета завжди поетичний. Він більше – путь душі, рух серця, ніж переміщення людини в просторі.
Пройти свій путь-час, здійснити подорож через життя Сергій Ґуберначук збирається з неодмінними орієнтирами, якими є для нього Любов і Небо.
«Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь». І на цьому шляху поет вміє бачити справжнє диво.

«Новий день»
«Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятись за перо». А хіба народження нового дня (кожного дня!) не є одним з таких див?!

«Надія»
Сергій, як справжній поет, говорить: «…практично мислити я вмію, але не можу». Не можу тому, що не хочу, – читається за цим. Практика, теорія – це дуже мало, не вистачає чогось іще. І навіть звичайної надії йому мало. «Спасибі їй… Вона мене любила. Вона підганяла мене жити за системою ілюзій». Звісно, така надія непостійна, вона змінює своє обличчя день за днем.
На важливе питання про незмінну надію відповідає оповідання «Сопілка» – надія на Любов і Небо не підводить, коли така надія живе в серці, сповненому любові.

«Про наші фантазії і не тільки»
«… нам здається вічним наше сьогоднішнє життя», – пише Сергій чи не тому, що життя нашої душі є вічним. Те, що є лише нашою фантазією, Небо і Любов роблять аксіомою дійсності.
Ще в 1995 р. поет визнає для себе такі безперечні істини:
– «Єдине, що людина не може залишити і передати комусь у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи її творчого розвитку»;
– «Блаженством є розуміти і відчувати мить освітлення чимось новим, ґеніальним, якоюсь думкою, гіпотезою, яка раптом для тебе самого виявляється аксіомою, раніше невідомою так явно.

«Про Бога і Молитву»
«Як Молитва стає реальною в своєму відображенні крізь час до зірок, які такі мінливі?» Це питання розв’язується також через Любов і Небо.
Сергій пише: «…не обзивайте Нас, людей, що бачать і чують через простори, часи і світила, боговідступниками!» Він знає Бога! «А Бог єдиний! І Він Православний! І ім'я Йому – Ісус Христос!»
«Якби ж основою молитви не було Небо, то не було б і життя тут».

«Чому Бог із маленької букви?»
«Людина, навіть знайшовши Бога, Його зрештою губить, аби знову знайти». Доки ми живемо, доти шукаємо Бога, хоч і несемо його в своєму серці – як Любов і Небо, бо Бог є Любов.
Великий неосяжний Бог, Який більший за весь Космос, вміщується в невеличкому серці людини й не стає від того меншим. І це добре знав Сергій.

«Трон»
«А зрозуміє мене той, хто зрозуміє…»
Боляче читати й знати про те, як зустрівшись із Вічністю, людина не розуміє її. І все ж таки – яке щастя зустрітися з Вічністю й спробувати щось зрозуміти. Велике це благо! До нього нас запрошує Сергій Ґуберначук.

«Геній»
Геній, як і душа, є в кожній людині. Про це не варто забувати. Який же ми несемо на собі гріх, коли не даємо змоги прокинутися в нас генію! А частенько ми ще й витрачаємо масу зусиль, щоб остаточно приспати його.
Поет вмів розгледіти генія і в останньому «безхатько-безрідному», а це можливо лише через «свого генія».

«Втеча»
«Вимушена подорож Путіна із Петербурга в Москву (сон)»
Як часто уві сні ми бачимо ту ж саму життєву суєту, що й наяву. Та які глибокі висновки напрошується із запропонованих автором сновидінь?!

«Гортаючи сторінки щоденника…»
«– Що ви шукаєте? – Себе».
Сергій усе своє, на жаль, недовге життя шукав себе. Значить – усіх нас, все те, що з нами і за нами. Шукав Любов і Небо. І він знайшов. Тож багато ми можемо знайти для себе, зустрівшись із його творчістю.
«Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших. Тепер я люблю всіх». Саме ці слова поета знов і знов нагадують мені про те, яка безмежна любов Бога до людей. Кожного з нас Він любить ще більше, ніж усіх разом. Вам здається це парадоксом? Тоді ви ще не зустрілися з Богом, не пізнали поезії…
«Сергій Ґуберначук із позитивним знаком». Так писав поет ще в свої дев’ятнадцять років, у червні 1988 р. Далеко не всім нам вдалося вийти з 90-х років «із позитивним знаком».
Усі «мінуси» Сергій зміг вдало перетворити на «плюси».
Зрозуміти поета в його двадцять років допоможе його клятва: «13 березня 1989 р. Із сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя! Ні – інертності! Ні – мовчанню! Ні – надуманості! ТАК – творчості, мистецтву, поезії, пісні, мові рідній, Україні!» Вірність творчості так і залишилась назавжди…

«Автобіографія з елементами щоденника»
У своєму житті ми зустрічаємо різних людей, кожна з яких нам конче потрібна, навчає нас чомусь важливому. Сергій це розумів, тому старанно вчився і вчив.
Доля подарувала йому зустріч із відомою поетесою Ліною Костенко. Зустріч переросла в дружбу, яка надавала натхнення постійно вчитися й творити.
На жаль, ще не все творче надбання (поезії, сценарії, прозові твори) Сергія відкрито. Впевнена, що твори віднайдуться, як у свій час спливе на поверхню прекрасний град Кітеж.
Кажу спасибі своїй долі за те, що не раз у житті дарувала мені зустріч з поетом Сергієм Ґуберначуком. І ця зустріч триває...

Ольга Діденко-Шипкова, 2022 р.

Післямова збірки Сергія Губерначука «Сопілка»
(драматичні твори, начерки сценаріїв, проза):
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000021680
https://dlib.kiev.ua/items/show/811