Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Через численні легенди, які оточили його ім’я, життя Поля Верлена молодшим поколінням видається надзвичайно романтичним, а він сам – pauvre Lelian [1] є першим представником богеми, який цинічно зневажає буржуазну літературу, геніальною особистістю, бунтівником. Найменше він був таким бунтівником; його єдиною силою було безсилля, єдиною магією – відсутність протидії. Виходець із пересічного буржуазного середовища, раз вирваний з рідної домівки, утративши службу, він, не відчуваючи радощів бурлаки, постійно тужив за рідним домом, за дружиною, за дитиною, за щирою вірою в перше причастя, за ніжністю й умиротворенням, тужив навіть за в’язницею, оскільки вона певною мірою була притулком мимовільному волоцюзі. Не як Рембо, його спокусник і супутник у роки бурлакування, він, достеменний принц у неласці, вільно дихає тільки чужим повітрям, лежить на чужій соломі.
Усе життя Верлен був людиною богеми, письменником, огидним самому собі, алкоголіком із ліричним похміллям. Три, чотири, п’ять разів він намагався вибратися з зеленої трясовини абсенту на берег добропорядного буржуазного існування. То хотів стати фермером, то вчителем, то редактором або службовцем магістрату, завжди прагнув здорового, спокійного, упорядкованого буття: йому, декласованій людині, бракувало не волі, а лише сил повернутися в буржуазний побут. Раз потрапивши під колеса несприятливих обставин, він, вирваний зі звичних для себе умов, нестримно провалюється в порожнечу; оскільки це падіння не сприяє зростанню опору, жодна, навіть титанічна сила не здатна, не може стримати його падіння. І це граничне духовне й моральне безсилля при величезній творчій силі приголомшує у Верленовій формулі життя.
Його доля багата на барвисті деталі, але в ній усього один поворот: певний типовий порив, характерний штрих біографії ледве не кожного митця. У життєписі будь-якої достеменно великої особистості можна побачити, як доля – у юності або у зрілі роки – хапає цю людину, вириває з її кутка, з безпечного місця, у якому вона ховалася, і жбурляє, наче волан, кудись у невідомість. Усі ці люди пережили такий крутий поворот, таку втечу, інколи наче за своєю волею, а насправді завжди за волею долі: утечу з обмеженості, зі звичного стану, з відривом од коріння – назовні, у годину, яка ставить людину в цілковито незвичне для неї становище: подеколи – до ганебного стовпа, подеколи – прирікаючи на самоту, але завжди – лишаючи людину сам на сам з усім сучасним їй світом.
Так, добре влаштований придворний диригент Ваґнер одного разу опиняється на барикадах і мусить потім переховуватися від уряду, або Шиллер тікає з Карлсруе; так, міністр Ґете зненацька наказує в Карлсбаді [2] запрягти карету і мчить до Італії, аби пожити там вільно, нічим не зв’язаним; так, Ленау їде до Америки, Шеллі – до Італії, Байрон – до Греції; так, постійно нерішучий вісімдесятирічний Толстой, у гарячці, смертельно хворий, ідучи за внутрішнім голосом, тікає зі свого маєтку зимової ночі.
Усі великі люди мали таку несподівану втечу з власного буржуазного затишку, ніби з в’язниці; усі ці раптові ставки на кін усього свого існування заради сильного, викликаного потребою, закладеною в підсвідомості людини, – і якого мудрого! – учинку, котрий жене митця у вічно далеке, звідки він побачить час і світ мов з далекої зорі.
Для сильного ця втеча, цей порив – усього лише криза, після якої настає одужання. Слабші митці – гинуть; Данте створив «Божественну комедію» у вигнанні, Сервантес написав «Дон Кіхота» у в’язниці, Ґете, Ваґнер, Шиллер, Достоєвський – повернулися додому, на батьківщину з широко розплющеними очима, зі стократно зрослими силами. Цей порив відкрив їм дорогу до якнайглибшого розуміння свого «я», до розуміння Всесвіту.
Слабкі люди, проте відтручені од буржуазно-загальноприйнятного, котре утискало їх, але притому якось підтримувало (так часто кінь, падаючи, певний час тримається на голоблях), потрапляють у вакуум. Усі вони, усі ті легко вразливі, надзвичай ранимі характери, ті люди, які стали бунтівниками не через притаманний їм темперамент, а через нервовість, слабкість, нетерпіння, усі ті ґраббе, ґюнтери, вайлди, верлени зсовувалися долу, ставали перед крутими відкосами дійсності дедалі безпораднішими, а їхні життя, їхні твори зникли з пам’яті поколінь.
Це сентиментальна омана – плутати достеменно велике з просто зворушливим: насправді життя Верлена трагічне і глибоко приголомшує, одначе було б цілковито неправильним уважати згасання цього життя явищем раптовим, несподіваним. Ніде на життєвому шляху Верлена не траплялося драматичних підйомів, ані героїв, ані боротьби: лише – розпад, руйнування, сповзання у трясовину, деградація, падіння. Ні в чому Верленове життя не назвемо піднесеним, ні в чому воно не величне, не гідне наслідування; воно завжди йде за стереотипом «людської маси», зворушує своїм безсиллям, приголомшує своєю слабкістю, а тішить лише своєю мелодією. Поль Верлен – не мармуровий, не бронзовий пам’ятник героєві: ні, він – трагічно м’який, кровоточивий людський матеріал, з якого залізна рука долі виліпила скороминущий, але незабутній образ Страждання.
Поль-Марі Верлен – своє друге ім’я він згадає, лише перейшовши в іншу віру, – народився 30 березня 1844 року в родині капітана інженерних військ, вихідця з Лотарингії. Батько майбутнього поета, який брав участь іще в битві під Ватерлоо, одружився з багатою спадкоємицею, діставши за французьким законом пристойну ренту, пішов у відставку і переїхав з дружиною й дитиною до Парижа, де помер 1865 року, встигнувши втратити на спекуляціях неабияку частину свого багатства. Але все-таки родині залишалося ще достатньо для дрібнобуржуазного буття, для спокійного затишку, в якому зростав чуттєвий, нервовий хлопчик, котрого виховували й пестили мати й кузина. Кілька років у пансіоні зроблять із соромливо-довірливої дитини маленького паризького гамена [3]: ласкавість, шахраюватість, легковажність і неохайність – усе це від дортуарної спільноти 1860 року проявиться в його віршах, написаних наприкінці життя.
Але в ці шкільні роки одночасно починається й поет, починається – доволі типово для розпещеного жіночного характеру Поля – одночасно (але невипадково одночасно) зі змужнінням, як ранній прояв творчої зрілості та юнацької меланхолії. Більшість віршів зі збірки «Сатурнічні поезії» він написав на шкільній лаві: завдяки милій кузині Елізі, яка оплатила типографські витрати, ця книжечка змогла з’явитися на світ у видавництві Лемер – дивовижним чином того самого дня, що і книжка-первісток Франсуа Коппе [4], і обидві книги мали у пресі joli succès de hostilité [5].
Французькі поети, на відміну од німецьких, не вважали тоді – та й нині теж не вважають – поезію матеріальною засадою свого існування, жоден із них серйозно не намагався жити коштом доброї лірики. І, недовго повчившись в університеті, за згодою батьків Поль, аналогічно до багатьох юних французьких поетів, вирішив піти на державну службу. Ця не дуже обтяжлива праця – провести кілька годин у зручному кріслі, трохи балаканини й паперової мазанини – створювала для людей навкруги видимість якоїсь роботи й у вільний час давала змогу байдикувати, часто відвідувати літературний гурток cénacles [6] і займатися поетичною творчістю.
Ідеал французького буржуа – маленьку ренту – було поетові забезпечено; він ніколи не виказував особливого честолюбства, і живе юний Поль Верлен спокійно, задоволено, цілком нормально, цілком по-буржуазному. Усе йому здається надійним і впорядкованим. Він становить типовий приклад молодого французького поета, який, дармуючи в якійсь канцелярії, починає писати добрі вірші, аби за три десятиріччя думок і бажань отримати орден Почесного легіону, бути обраним до Академії, – приємний шлях, який сумлінно подолали багато його старших сучасників і друзів юності: Анатоль Франс, Франсуа Коппе.
Але в цьому славному буржуазному спокійному творчому житті прихована єдина небезпека: рання звичка до алкоголю. Верлен, слабка, цілковито безвільна людина, не може пройти повз жодну кав’ярню, жодну пивну, аби для підбадьорення не скуштувати чарочки абсенту, не перекинути стопки горілки, скляночки кюрасо, а хміль перетворює м’яку нервову людину на злосника, шибеника, грубіяна. Він раптово стає задерикуватим, лізе битися з друзями, мов Ґотфрід Келлер у свої берлінські роки, і поступово абсент вимиває зі слабкої людини все м’яке, усе ласкаве, робить її чужою самій собі. Смерть кузини Елізи спричиняє першу кризу. Дві доби він не торкається їжі, але увесь цей час безперервно п’є, за що дістає нагінку від свого керівництва. Le seul vice impardonnable – єдиним непростимим пороком свого життя він назвав цю пристрасть до міцного. І вона поступово позбавляє його ґрунту під ногами.
Перше велике переживання в його житті ще зовсім звичайне. У гостях в одного друга він познайомився з молодою, шістнадцятирічною, милою й ніжною, білявою дівчиною Матильдою Манте, уособленням безневинності й цноти. У свої молоді роки потворний, наче мавпа, сором’язливий, нерішучий і водночас непристойної поведінки, романтик, який так само квапливо знаходить задоволення своєї примхи у продажних жінок, як задоволення бажання випити – у першій стрічній наливайці, Верлен бачить у чистій дівчині святу, рятівницю від усіх своїх бід. Він кидає пити, залицяється до дівчини, просить руки в її батьків, урочисто відзначає заручини.
Немов гімназист, він ніжно і віддано оспівує в листах свою обраницю, і різниця лише в тому, що це не гімназійні віршики, а ті чудові поезії до нареченої, які увійдуть до його найліпшої, найчистішої книжки юнацької творчості – «Вишукані свята». Відразу зникає приховано-чуттєве, похмуре в його сутності, у душі, яка звільняється від пороків, чиста пристрасть приглушує ілюзії тангойзера, без сліду пропадає давня, часто надумана меланхолія в мелодії вірша.
Але в ідилію вдирається канонада прусських гармат. Вибухає війна 1870 року, і, аби позбутися зовсім небажаного призову до армії, він швидко одружується, коли німці вже стоять під Седаном, і ще один фатальний символ – гасівниця Луїза Мішель надає йому допомогу при оформленні шлюбу.
Шлюб, укладений за таких несприятливих обставин, виявився невдалим. До того ж у цю пору одна неприємність за іншою почали ускладнювати поетове життя. Байдужий до політики, Верлен дав себе вмовити й, замість ходити на службу до магістрату, почав добирати газетні вирізки для революційного уряду, що після придушення Комуни викликало певні складнощі. Щоправда, він міг повернутися на свою попередню роботу, але вона остогидла йому, assez du bural [7]!
Більше він не хоче. У такі часи соціальних струсів хвилювання охоплює всіх без винятку (щось подібне в нашу добу пережили й ми); буйний вітер свободи, промчавши над усім світом, захопив і Верлена. Йому вже погано вдома, у батьків своєї дружини. Він уже не задоволений власною роботою: роздратований, починає пити, у хмелю стає грубим, конфлікти в родині помножуються, сім’я от-от розпадеться, а дружина очікує дитину. Усе штовхає його до вибуху, розриву, відбувається бродіння, подібно як було з Ґете в невтішні кризові роки перед утечею до Італії. Верлен хотів би втекти, йому байдуже куди, але не має для цього сил; безвільна людина, він ніколи не зможе звільнитися ні для добра, ні для зла. Хтось інший мусить звільнити його від нього самого.
У лютому 1871 року він раптово одержує листа з провінційного містечка Шарлевіля, якого написав незграбним напівдитячим почерком певний Артюр Рембо. До листа прилучено кілька віршів, які приводять Верлена в неописанний захват. Ці рядки приховують страшну вибухову силу слова, у них виблискують такі фантастичні картини, про які навіть мріяти не наважується жодна людина на землі: енергія електрики, первісна сила, незнайома і доленосна. Верлен показує вірші друзям. Вони поділяють його захват, уперше читають вірш «П’яний корабель», цей чудовий гімн серця миру, і в пристрасному листі Верлен наполегливо кличе незнайомця приїхати якнайшвидше до Парижа: «Venez chère grande âme, on vous attend, on vous désire» [8].
І Рембо приїжджає; не чоловік, як думали Верлен і його друзі, а юнак із дивовижним демонізмом фізичної сили, молодик, який чимось нагадує Вотрена [9], з обличчям зіпсованого недолітка, з грубими, червоними кулаками. Похмурий, неприязний, непривітний – оживає лише у хмелю і при читанні віршів до несамовитого захвату – він, насуплений, сідає до жінок за стіл, їсть, мов розлючений вояк, і не каже ані слова. Тричі вже він тікав зі шкільної лави до Парижа, тричі його повертали назад, але його тверда демонічна воля домагалася свого.
Для Верлена цей метеор - глибоке щастя. У Рембо він нарешті знаходить друга, який має духовну зверхність і чоловічу силу, друга, який підштовхує, зміцнює його, відриває од самого себе: сімнадцятирічний Рембо, велика аморальна особистість, навчає його думок, сміливіших за думки Ніцше, навчає анархії, навчає зневажати літературу, зневажати родину, зневажати закони, зневажати християнське вчення. Своїми різкими, знущальними, гранично напруженими словами, які мають первісну силу, він забирає Верлена з м’якої землі, на якій той виріс. Рембо позбавляє Верлена коріння.
Спочатку вони тиняються Парижем, п’ють і говорять, говорять і п’ють, одначе Рембо, геній, могутня, надмогутня демонічна людина, п’є для того, аби почутися сильнішим, аби у сп’янінні більше відповідати своїй неординарності, тоді як Верлен п’є через страх, через каяття, через меланхолію, через слабкість. Поступово Рембо здобуває над старшим другом магічну, демонічну силу, стає infernal époux, сатанинським чоловіком, поневолює Верлена, як жінку, і одного разу 1872 року вони вкупі від’їжджають.
Верлен залишає жінку й дружину і бурлакує з приятелем Бельгією, потім Англією. Поневолення стає дедалі глибшим: наскільки сильні були таємні сексуальні мотиви цієї дружби, можемо лише здогадуватися, і зрештою це нікого не стосується; але зовні деспотична влада гнівного юнака над м’яким чоловіком стає все сильнішою. Мов каторжанина на ланцюгу, він тримає Верлена бранцем своєї волі, який у ці беззмістовні роки майже цілковито розтринькав по шинках і корчмах на ель і на портер усе, що успадкував від батька.
Урешті, слабка людина набирається снаги: у смердючому тумані Лондона несподівано на Верлена нападає туга за батьківщиною, туга за домашнім теплом, за дружиною, якій через свою матір він пропонує знову жити разом у якомусь сільському будинку, за дитиною, за спокоєм і надійним, забезпеченим існуванням. Немов школяр із пансіону, він тікає від свого тюремника з Лондона, залишає там Рембо, самого, без жодного фартинга, і поспішає до Брюсселя, аби зустрітися з матір’ю, яка повинна переказати йому звістки від дружини.
Але мати привозить погані новини. Верленова дружина більше не хоче пов’язувати своє життя з волоцюгою, з завсідником наливайок. І от слабкий, усіма покинутий чоловік ізнову опиняється на самоті, нездатний жодного кроку зробити ні до добра, ні до зла без допомоги, без приятеля, без дружини. Він негайно відправляє телеграму товаришеві, любленому, пану його волі й кличе його до Брюсселя.
Рембо приїжджає. Верлен із матір’ю чекають на нього. Верлен, як завжди, п’яний; він украй збуджений через розчарування, через хвилювання. І заледве Рембо оголошує, що їде назад, – але спершу вимагає грошей, калатає кулаком по столу, вимагаючи грошей, грошей, грошей, – зненацька Верлен у п’яному чаду вихоплює з шухляди столу револьвер і, двічі вистреливши в Рембо, легко ранить його. Рембо біжить на вулицю, Верлен, нажаханий скоєним, женеться за ним, бажаючи прохати вибачення, і наздоганяє на бульварі.
Верленів хибно зрозумілий жест рукою змушує Рембо подумати, що той знову хоче стріляти. Рембо кличе на допомогу. Верлена хапають, і тут нічого не зарадить – бельгійський закон невблаганний. Поля Верлена, найбільшого поета Франції, засуджують за «заподіяння тілесних ушкоджень» до двох років ув’язнення з відбуттям покарання (1873–1875) в Монсі, провінційному валлонському містечку.
У в’язниці відбулася та глибока метаморфоза, яка немовби засвідчувала, що Верлен позбувся внутрішнього неспокою. Передусім, добре вплинула заборона пити. Наче затуманений парами, чадом вина, тепер мозок звільняється від алкогольного, сутінкового стану, далеке стає близьким, здається вже йому світлим. У пам’яті виникають картини дитинства, мрії про цноту, про молодість, мрії, які в незвичній тиші кристалізуються у вірші.
Єдина людина, яку йому дозволено бачити, це священник, і Верлен у тій зворушливій потребі відвертості, яка робить його найбільш суб’єктивним серед сучасних йому поетів, усіма покинутий, le cœur plus veuf que toutes les veuves [10], з насолодою віддається проповіді. Нарешті він, покаянний п’яниця і хтивець, може звільнитися від усього тягаря своєї провини, від усіх докорів і звинувачень, нарешті знаходить сенс у своєму втраченому житті, повному помилок і оман. Зіпсований парижанин Верлен уперше за багато років сповідається, приймає причастя і знову стає вірянином.
У білій тюремній камері Монса він вступає до лав великих католицьких письменників і подеколи порушує містичні теми. Нова сила зосередженості виникає в ньому: уперше релігійний екстаз перемагає невротичну слабкість, релігійний запал витісняє еротику, любов до Бога – пристрасність. Вірші зі збірки «Мудрість», як і останні вірші збірки «Романси без слів», котрі тут закінчив, Верлен писав у найвищі творчі моменти життя, і можна зрозуміти поета, який у своїх пізніших творах, сповнений туги, називає в’язницю «чарівним замком», де «була сформована душа», дедалі знову повертається до годин чистоти й віри, оплакує їх.
За ці два роки доля дарує йому нескінченно багато, а бельгійське правосуддя не подарує жодного дня зі встановленого судом терміну. Шістнадцятого січня 1875 року його випускають із в’язниці. Біля брами жоден друг не зустрічає поета, лише мати, вічно віддана, його стара мати.
Заледве потрапивши у світ, заледве звільнившись від суворого утримання в чотирьох тюремних стінах, знову Верлен не знає, що робити. За час поетової відсутності дружина змусила його до розлучення, паризькі друзі його забули; він відчуває, що надто слабкий, аби жити самому. Знову хоче зустрітися з демоном свого життя, Жаном-Артюром Рембо, з яким, попри все, що сталося, провадив листування.
Він пише Рембо, і, очевидно, в листі була несмілива спроба навернути того в католицтво, оскільки Рембо, який тоді вивчав мову в Німеччині, знущально відповідає, що «Лойола» може відвідати його у Штутґарті. Верлен їде туди й намагається втілити виконання свого плану: на жаль, готельний номер – приміщення, мало пристосоване для бесіди пророків і новонавернених. Один – неофіт, другий – атеїст, вони мають лише одне спільне – пристрасть до міцного, і п’ють до глупої ночі.
Свідків спроби навернення немає: відомий єдино вельми трагічний кінець. Повертаючись додому, п’яні поети посварилися й побилися на березі Неккару при місячному світлі – приголомшливий момент в історії літератури: почали битися ломаками два найбільші поети Франції. Рембо, сильний юнак атлетичної статури, легко впорався з нервовим Верленом, який ледве тримався на ногах від випитого. Удар по голові: скривавлений Верлен падає і залишається лежати на березі непритомний.
Це була їхня остання зустріч. Потім розпочинається грандіозна одіссея Рембо по всьому світу в незнані частини землі, ця втеча у стані безуму від своєї долі, допоки врешті, через два десятиріччя, його, розбитого, не буде викинуто назад, на французький берег.
А Верлен повертається до Парижа, потім їде в Лондон викладачем мови, пізніше робить спробу зайнятися сільським господарством, даремно намагається знову повернутися до добропорядного життя, бо світу непотрібна ця пошарпана життям людина. Його шедевр – «Мудрість» – випускає 1880 року католик-видавець, точніше, навіть торговець церковним начинням Пальме; жодної людини не цікавить його книжка – ні літераторів, ні вірян, і поступово алкоголь наново вимиває з творів Верлена його побожність.
Стара мати робить ще одну марну спробу врятувати його: купує 1885 року ділянку землі, аби там розпочати з сином усамітнене життя. Проте безвільний чоловік п’є та п’є в сільських шинках і п’яний скоює свій останній ганебний учинок – грубить сімдесятирічній матері, погрожує побити її. Суд Вульє засуджує його до місяця тюремного ув’язнення «за грубість і небезпечні погрози».
Коли цього разу він виходить з в’язниці, мати вже не чекає на нього. Вона втомилася від нього – вона також. За рік мати помирає.
І життя Поля Верлена швидко добігає кінця, він опускається дедалі нижче. Зі смертю матері втрачає останню опору. Не має ані родини, ані підтримки. Останні рештки майна розтринькано – et tout le reste est littérature: а решта все – література [11].
Скоро він стає характерною постаттю Латинського кварталу: старий чоловік із хтивою усмішкою Фавна, з капелюхом, який косо сидить на голому черепі, поет, завжди супроводжуваний юрмою дармоїдів. Одну ногу тягне (вона в нього паралізована), поривчасто ходить з кав’ярні до кав’ярні, завше оточений повіями, писаками, студентами. З кожним сідає до столу, кожному пропонує за двадцять франків присвяту в новій книжці, кожному стає другом за чарку абсенту.
Уже не священникові, а будь-якому репортеру, кожному допитливому сповідається у своєму житті за столиком кав’ярні, спочатку – поки хміль ще ласкавий до нього – плаче і покаянно мріє, а заледве як слід набереться – починає бушувати й плакати, стукати палицею по столу. І час до часу пише вірші – о, які погані вірші! – саме такі, яких жадають отримати від нього, – порнографічні, побожно-католицькі, гомосексуальні, ніжні ліричні, біжить з ними до видавця Ваньє, що на Набережній, той дає йому аванс – сотню, дві сотні срібних су.
Якщо йому буває зле, якщо в кімнаті стає холодно чи вельми надокучає набрід повій і писак, які паразитують на ньому, тоді Верлен ховається в лікарні, на своїй другій батьківщині. Там його знають усі, і лікарі й студенти, і через почуття товариськості дозволяють залишитися в лікарні довше, аніж потрібно для підліковування його ревматизму. У лікарняному халаті, з білим ковпаком на голові, велично приймає він своїх відвідувачів, пише вірші або якусь нісенітницю для газети.
Та ось йому знову стає нестерпним спокій, смертельно хочеться випити, він іде з лікарні, наново блукає вулицями, переходячи від стійки одного бару до стійки іншого. Перед середою на першому тижні Великого посту – нічний карнавал; він бере участь у ньому. По смерті Леконта де Ліля молодики організовують нові вибори короля поетів. Від Латинського кварталу з великим відривом од інших претендентів prince des poètes [12] обирають Верлена.
Чи то як королівську корону, чи як блазенський ковпак він гордо носить своє звання, навіть міркує про висунення власної кандидатури на виборах до Академії, але друзі вчасно дають йому зрозуміти, що ця ідея – нещасна омана. Так він залишається по той бік «Boul’Mich’» [13]; молодь уподібнює його до божества й одночасно глузує з нього.
Усе коротшим стає час його вештань кав’ярнями, усе довшим – час перебування в лікарні. І от, виснажений болючою хворобою, Верлен помирає в січні 1896 року на горезвісній вулиці Декарта, у кімнатці, яка належить Ежені Кранс, особі з більш ніж сумнівною репутацією, жінці, що довгі роки вичавлювала з нього останні гроші, зраджуючи з усіма його товаришами. Наче волоцюга, він помирає на ліжку повії.
І раптом усі вони опиняються тут, його старі друзі по літературі, які, зустрічаючи на бульварі п’яного поета, боязко уникали спілкування з ним; вони відразу опиняються тут, заслужені settled poets [14], академіки, Франсуа Коппе, Моріс Баррер. Помер Поль Верлен, людська дитина. На похороні виголошували красиві промови, були полум’яні виступи, квіти, вінки, слова вкрили рештки цієї нещасної, слабкої, замордованої людини. Смертне тіло великої постаті поглинула могила Батіньйоля [15]. La commedia è finita… [16]
Зі свого трагічного і зовсім негероїчного життя Верлен не приховав нічого. Як поет у розумінні Ґете, він був надзвичайно натура комунікабельна, любив розповідати про себе віршами й прозою, а його потреба сповідатися була безбережна. Часто це переходило межі правди, доходило до карикатури, до утрирування, до патологічного виставляння себе напоказ; але він мусив розповісти про себе, пояснити себе, виправдати себе; адже будь-яка душа, котрій бракує сили волі, етичного авторитету, неодмінно повинна звертатися зі скаргою, з благанням, з молитвою до когось або до чогось – до людей, до Бога, до жінок, до зеленого змія.
Слабовільна людина всюди шукала допомоги, поет усюди виправдовувався, пояснював, усюди звинувачував себе. Тому всі його вірші, у розумінні Ґете, – елементи великої сповіді. За віршами Верлена можна покроково простежити злет, розквіт, кризу і крах його життя, як на гілці – розгортання кожного листочка одного за одним.
І тут, також у певному сенсі в розумінні Ґете, – вірші в усій їхній глибині й чистоті, у їхній довершеній людяності можна зрозуміти як відбиття його біографії.
Окрім цих, власне сповідальних, віршів, Верлен написав цілу низку автобіографічних прозових творів. У найвищому художньому сенсі вони мають невелике значення, певною мірою становлять лише канву для його віршів, на якій останні сильніше звучать, яскравіше світяться. Основна вартість Верленової прози – ясна відкритість, яка нічого не приховує, нічого не прикрашає, розкутість, позбавлена пихи. Поет неквапливо розповідає про себе, не намагаючись представити це мало любе йому життя героїчним, гідним любові. І ця сповідь, цілковито так само, як вірші поета, показує його зворушливо слабкою людиною, яка була іграшкою долі, залежала від її ледь помітного подиху, була підвладна будь-якому настрою, слухняна будь-яким почуттям, але саме тому він став достеменним поетом, абсолютно вільною від себе людиною, досконалою мелодією.



[1] Бідний Леліан (фр.) – прізвисько Верлена в паризьких літературно-мистецьких колах.
[2] Карлсбад – німецька назва міста Карлові Вари.
[3] Гамен – вуличний хлопчисько в Парижі (фр.).
[4] Франсуа Коппе (1842–1908) – французький поет, прозаїк і драматург. 1866 р. видав першу збірку власних віршів «Релікварій». Згодом став одним із провідних представників парнаської школи та членом Академії.
[5] Недоброзичливу критику (фр.).
[6] Збори літераторів, які вихваляють одне одного (ірон., фр.).
[7] Годі (з мене) роботи в бюро! (Фр.)
[8] Приїжджайте, люба велика душе, на вас чекають, вас жадають (фр.).
[9] Персонаж низки романів Оноре де Бальзака.
[10] Серце більш удовине за всі вдови (фр.).
[11] Кінцева фраза вірша Верлена «Поетичне мистецтво» (тут – у перекладі Григорія Кочура).
[12] Князем поетів (фр.).
[13] Буль Міш – народна назва (абревіатура) бульвару Сен-Мішель – основної (обіч бульвару Сен-Жермен) вулиці Латинського кварталу в Парижі.
[14] Визнані поети (англ.).
[15] Батіньйоль – паризький квартал, де в останній третині ХІХ сторіччя часто мешкали й збиралися разом представники літературно-мистецької богеми.
[16] Комедію скінчено (іт.).