Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Серпень минулого літа я провів у Каденаббії, одному з містечок на березі озера Комо, які так чарівно ховаються між білими віллами й темним лісом. Тихе навіть у жвавіші весняні дні, коли на вузькому пляжі юрмляться туристи з Белладжо і Менаджо [1], цими теплими тижнями містечко становило духмяну пустелю, залиту сонцем. Готель був майже безлюдний: кілька випадкових гостей, які збуджували одне в одному взаємний подив вибором такої глухої місцини для літнього відпочинку, щорання самі дивувалися власній стійкості. Найбільше мене зачудовувала стійкість одного літнього пана, вельми поважного й елегантного зовні, який, на вигляд, являв собою щось середнє поміж коректним англійським парламентарем і паризьким фланером. Не віддавався жодному виду водного спорту і проводив цілі дні, задумливо стежачи за димом своєї цигарки або гортаючи книжку. Тяжка самота двох дощових днів і його привітність хутко надали нашому знайомству сердечності, яка сливе цілковито стерла вікову різницю. Ліфляндець [2] за народженням, здобувши освіту у Франції, а тоді в Англії, без професії, без постійного місця мешкання, він був людиною, позбавленою батьківщини, у благородному сенсі цього слова, і належав до числа вікінгів, піратів краси, які розбійницькими набігами привласнюють коштовності всіх міст. Як дилетант, він близько стояв до всіх мистецтв, але сильнішою за любов до них була аристократична зневага, яку він виказував, служачи їм: завдячував їм найліпшими годинами свого життя, але не присвятив їм жодної години творчих мук. Його життя було одним із тих, котрі видаються зайвими, бо не скуті путами суспільства: усе їхнє багатство, накопичене тисячами переживань, безслідно зникає з їхнім останнім подихом.
Про це я казав йому одного разу, коли ми сиділи по обіді перед готелем і дивилися, як світле озеро повільно вкривається тінню. Він усміхнувся:
- Може, ви й маєте рацію. Я не вірю у спогади; пережите вмирає тієї миті, коли покидає нас. А поезія? Хіба її скарби не гинуть за двадцять, п’ятдесят, сто років? Але оповім вам дещо, котре б могло послугувати чудовим сюжетом для новели. Пройдімося! Про такі речі легше говорити на ходу.
Ми пішли до пляжу гарною дорогою, затіненою вічними кипарисами й густими каштанами, крізь гілля котрих неспокійно виблискувало озеро. На тому березі, наче біла хмара, лежало Белладжо, м’яко осяяне швидко мінливими барвами призахідного сонця, і високо-високо над темним пагорбом палала в алмазах променів кам’яна корона вілли Сербеллоні. Повітря було трохи задушливе, але неважке; мов ніжна жіноча рука, воно м’яко спускалося на тіні й наповнювало подих запахом невидимих квітів. Він розпочав:
- Передусім – одне признання. Досі я не говорив вам, що вже був тут, у Каденаббії, минулого року, цієї самої пори й у цьому самому готелі. Це повинно вас здивувати, тим більше, що, як уже казав вам, уникаю в своєму житті всіляких повторів. Але слухайте! Тут, звичайно, було так само безлюдно, як і тепер. Був той же пан із Мілана; цілий день він ловив рибу, аби ввечері випустити її й знову спіймати наступного ранку. Тут перебували дві старі англійки, чиє тихе, рослинне існування було малопомітне. Потім – вродливий молодий чоловік із миленькою блідою дівчиною; досі думаю, що вона не була його дружиною: вони здавалися надто закоханими одне в одного. І врешті, одна німецька – північнонімецька – родина найсуворішого ґатунку. Літня сухорлява білява пані, з незграбними, некрасивими рухами, з колючими крицевими очима і лайливим ротом, ніби вирізьбленим ножем. З нею була сестра, – безсумнівно, сестра, – яка мала ті самі риси, тільки більш розпливчасті, пом’якшені. Вони завжди були разом, але ніколи не розмовляли між собою: сиділи, мовчазно схилені над шитвом, у яке неначе вплітали всю свою бездумність, – невблаганні парки світу нудьги й обмеженості. А між ними молода, шістнадцятирічна дівчина, дочка однієї з них, не знаю – котрої, оскільки різкість її незакінчених ліній вже поступалася легкій жіночій заокругленості. Вона була, по суті, негарна – занадто тонка, незріла і, звичайно, вдягнена без смаку, проте було щось зворушливе в її безпорадній млості. Її великі очі сяяли темним блиском, але безнастанно зніяковіло бігали, подрібнюючи його миготливими спалахами. Вона теж завжди приходила з роботою, але її руки часто уповільнювалися, пальці засинали, і вона тихо сиділа, спрямувавши мрійливий нерухомий погляд на той берег озера. Не знаю, чому мене так зворушувало це видовище. Можливо, це була банальна і все-таки неминуча думка, на яку наштовхує вигляд зів’ялої матері обіч квітучої дочки – вигляд тіні за живою людиною; думка, що в кожній рисі вже прихована зморшка, у кожній усмішці – утома, у кожній мрії – розчарування? Чи це була бурхлива безцільна млість, яка щойно спалахнула, неповторна, чарівна хвилина в житті дівчини, коли вона жадібно сягає зором усього, бо ще не володіє тим одним, до чого пізніше приліпиться, чіплятиметься в лінивому гнитті, як водорость до плавучого лісу? Мені здавалося вкрай заманливим спостерігати за нею – за її мрійливим вологим поглядом, за бурхливими пестощами, які вона дарувала кожній собачці, кожній кішці, за неспокоєм, із яким вона все починала і нічого не доводила до кінця. Окрім того, ця палка квапливість, з якою вечорами вона ковтала кілька жалюгідних книжечок із бібліотеки готелю або гортала два привезені з собою зачитані томики віршів Ґете і Баумбаха… Але чому ви усміхаєтеся?
Я мусив вибачитися:
- Це дивне поєднання – Ґете і Баумбах [3].
- Он воно як! Звісно, це потішно. Але повірте, молодим дівчатам у цьому віці однаково, щó читати – добрі чи погані вірші, справжню чи фальшиву поезію. Вірші для них – лише кубок, з якого вони тамують спрагу, не звертаючи уваги на вино; хміль у них бродить і без вина. Ця дівчина була по вінця повна млості; остання виблискувала в її очах, змушувала тремтіти кінчики її пальців за столом і надавала її ході незграбності й водночас окриленості, – щось середнє між польотом і страхом. Було видно, що вона жадала поговорити з кимось, віддати що-небудь зі свого надлишку, але нікого не було навкруги: тільки шелестіння голок праворуч і ліворуч та холодні, обережні погляди обох пань. Нескінченне співчуття охопило мене. І все-таки я не міг наблизитися до неї. По-перше, що може дати літній чоловік дівчині в таку хвилину? Окрім того, моя відраза до родинних знайомств і, особливо, до знайомства з літніми панями вбивала всіляку змогу зближення. Тоді мені впала в голову чудова думка. Я поміркував: «Юна дівчина наївна, уперше потрапила до Італії, країни, яка завдяки англійцеві Шекспіру, котрий ніколи тут не бував, відома як земля романтичного кохання, палких Ромео, таємних пригод, падучих віял, блискучих кинджалів, масок, дуеній і любовних листів. Звичайно, вона мріє про пригоди, і – хто не знає дівочих мрій, цих білих летючих хмар, які безцільно пливуть у блакиті й увечері розпалюються спершу рожевим, а тоді яскравим пурпуровим світлом! Для неї немає неймовірного, неможливого». І я вирішив знайти їй таємничого коханого.
Того ж вечора я написав листа, ніжного, скромного і чемного, повного таємничих натяків і без підпису, – листа, який нічого не вимагає, нічого не обіцяє, пристрасного і водночас стриманого, – одне слово, романтичного любовного листа, немов узятого з поеми. Знаючи, що, гнана власним неспокоєм, вона щодня перша приходить на сніданок, я вклав листа в її серветку. Надійшов ранок. Я спостерігав за нею – з саду, бачив її недовірливий подив, її раптовий переляк і яскраву барву, що вкрила її щоки й шию; бачив її безпорадні погляди, її здригання, злодійський жест, яким ховала листа; бачив, як нервово сиділа за сніданком, майже не торкаючись їжі, як утекла кудись – напевне, в тиху тінисту алею розшифрувати таємниче послання… Ви хочете щось сказати?
Я мимоволі зробив рух, який мусив пояснити:
- Уважаю це дуже сміливим. Хіба ви не подумали, що вона може прознати або що, найпростіше, спитати кельнера, як потрапив лист у серветку? Або показати його матері?
- Звичайно, я подумав про це. Але якби ви бачили дівчину, то не мали б тут жодних сумнівів. Це боязке, наполохане миле створіння у страху озиралося щоразу, коли їй випадало підвищити голос. Є дівчата, чия соромливість така велика, що ви можете дозволити собі що завгодно: вони зовсім безпорадні й готові знести все, аби лише не довірити комусь власної таємниці. Усміхаючись, я дивився їй услід і радів, що моя гра вийшла. Ось вона повертається, і я відчув, як кров мені вдарила в голову: це була інша дівчина, інша хода. Вона наближалася, неспокійна і розгублена, пурпурова хвиля розлилася по обличчю, а приємне збентеження робило її незграбною. І так цілий день. Вона кидала погляд у кожне вікно, мовби шукаючи розгадки таємниці; її очі зустрічали кожного перехожого; раз її погляд упав теж на мене, але я обережно відвернувся, аби не виказати себе; та цієї короткої секунди відчув палюче запитання, яке майже злякало мене; і вперше по багатьох літах відчув, що немає насолоди небезпечнішої, більш заманливої й згубної, аніж запалити першу іскру в очах дівчини. Потім бачив, як вона сиділа з в’ялими пальцями поміж обома панями й бачив, як час до часу спішно торкалася сукні, того місця, де, я був певен, сховала листа. Гра здалася мені захопливою. Того ж вечора написав їй другого листа, і так упродовж кількох днів: я знайшов особливу, зворушливу красу в тому, аби втілювати у своїх листах переживання закоханого молодика, змальовувати наростання пристрасті, повністю вигаданої. Це стало мені привабним спортом, якому, певне, віддаються мисливці, розставляючи сильці або заманюючи дичину. І такий неописанний, сливе страшний був для мене власний мій успіх, що я вже хотів урвати розпочату гру, але палюча спокуса прикувала мене до неї. Якийсь легкий тон, якийсь бурхливий танець з’явилися в ході дівчини; своєрідна, гарячкова врода змінила її риси; очевидно, її сон був повний тривоги й очікування нового листа; її очі вранці були вкриті тінню і палали неспокійним вогнем. Вона почала стежити за своїм виглядом, носила квіти у волоссі, якась ніжність до всіх речей з’явилася в її пальцях; у її погляді було постійне запитання: з тисяч дрібниць, на котрі я натякав у листах, вона мусила виснувати, що їхній автор десь близько, наче Арієль, котрий наповнює повітря музикою, витає поблизу, таємно стежить за кожним її кроком і, з власної волі, невидимий. Вона настільки пожвавилася, що ця зміна не оминула нетямущих пань: подеколи вони спрямовували прихильно-допитливий погляд на її квапливі рухи, на її розквітлі щоки й усміхалися, крадькома перезираючись. Її голос ставав звучнішим, гучнішим, сміливішим, у ньому з’явилося тремтіння, начебто вона збирається заспівати, от-от поллються радісні трелі, начебто… Але ви знов усміхаєтеся!
- Ні-ні, продовжуйте. Я лише подумав, що ви дуже добре оповідаєте. Маєте, вибачте мені, справжній талант; ви б могли розповісти це, напевно, не гірше від будь-якого новеліста.
- Цим ви, очевидно, хочете ґречно й обережно натякнути мені, що розповідаю, як ваші німецькі новелісти, з їхньою пишномовною лірикою, розтягнутістю, сентиментальністю і нудьгою. Добре, буду стислий.
Маріонетка танцювала, і я обдумано керував нитками. Аби відвести од себе всіляку підозру, – інколи відчував, що її запитливий погляд був скерований на мене, – я дав їй привід думати, що дописувач мешкає не тут, а на одному з близьких курортів і щодня переправляється сюди човном або пароплавом. І тепер, щойно лунав дзвінок пароплава біля пристані, вона під якимось приводом тікала від пильного материнського нагляду, бігла до берега і з якого-небудь кутка, затамувавши подих, стежила за приїжджими.
І ось одного разу – це було похмурого дня, по обіді, коли я не міг вигадати нічого ліпшого, як спостерігати за нею, – трапилося дещо екстраординарне. Серед пасажирів був один вродливий молодик, одягнений з перебільшеною елегантністю італійської молоді. Озираючись навколо, він піймав розпачливо-допитливий, питальний, пронизливий погляд молодої дівчини. І відразу барва сорому, заливаючи тиху усмішку, вкрила її обличчя. Молодик зачудувався, насторожився, – що зрозуміло будь-кому, хто зустріне такий палкий погляд, сповнений тисячі немовлених слів, – усміхнувся і спробував іти за нею. Вона побігла, спинилася, упевнена, що то був саме він, той, кого так довго шукала, побігла далі, але знову озирнулася, – це була вічна гра бажання і страху, бажання і сорому, гра, в якій чарівлива слабкість завжди виявляється сильнішою. Він, вочевидь обнадієний, хоча здивований, поспішив за нею й був уже зовсім близько, – я у страху передчував, як усе мусило заплутатися в дикому хаосі, – коли зненацька на дорозі з’явилися обидві пані. Дівчина кинулася їм назустріч, мов злякана пташина. Молодий обережно віддалився, але вона озирнулася, і їхні погляди зустрілися ще раз і гарячковито вліпилися один в одного. Цей випадок показав мені, що час припинити гру, але спокуса була завеликою, і я вирішив використати таку несподівано принагідну ситуацію. Написав їй цього вечора надзвичайно довгого листа, який мусив потвердити її припущення. Тепер мене захопила гра з двома дійовими особами.
Уранці мене злякала бентега, що тремтіла в її рисах. Чарівливий неспокій поступився місцем незрозумілій мені нервовості; її очі були вологі й червоні, неначе від сліз; очевидно, якесь горе охопило всю її істоту. Здавалося, її звичайна мовчазність от-от вирветься назовні й виллється в дикому крику; її чоло було похмуре; в очах можна було прочитати понурий, тяжкий розпач, – а я очікував, що саме цього разу побачу її світлою й радісною. Мені стало страшно. Уперше до моєї гри увірвалося щось чуже: маріонетка перестала слухатися і танцювала не так, як я хотів. Зважував усі можливості й не міг зупинитися на жодній. Злякався власної гри й не повертався додому до вечора, аби не прочитати докору в її очах. Коли я повернувся, усе стало ясно: столу не накривали, родина виїхала. Вона мусила поїхати, не сказавши йому ані слова, і не могла розповісти своїм близьким, як жадало її серце ще бодай одного дня, бодай однієї години. Її вирвали з солодкого сну і повезли до якогось жалюгідного містечка. Я вже й забув куди. Дотепер відчуваю, мов звинувачення, цей останній погляд, цю жахливу силу гніву, муки, відчаю і гіркого болю, який я – хтозна, наскільки часу – кинув у її життя.
Він замовк. Насунулася ніч, і від місяця, затуманеного хмарами, ішло дивне мерехтливе світло. Поміж деревами неначе висіли і іскри, і зірки, і бліда поверхня озера. Ми йшли мовчки. Зрештою мій супутник урвав мовчання.
- Оце вся історія. Хіба вона не придатна для новели?
- Не знаю. У кожному разі, це – сюжет, який збережу вкупі з іншими й за який мушу бути вам вдячний. Але як новела?.. Добрий вступ, який, можливо, міг би мене спокусити. Ці постаті лише позначені, не виявлені, це – натяки на долю, але не доля. Усе треба розвинути до кінця.
- Розумію вашу думку. Життя юної дівчини, повернення до містечка, жахливий трагізм буденності…
- Ні, не в цьому суть. Юна дівчина більше не цікавить мене. Юні дівчата завжди малоцікаві, якими б чудовими вони не здавалися: усі їхні переживання лише негативні й тому надто однакові. У цьому випадку дівчина вчасно вийде заміж за чесного бюргера, і вся ця історія залишиться квітучою пелюсткою в її спогадах. Дівчина мене вже не цікавить.
- Це дивно. Не можу збагнути, що ви знаходите цікавого в молодику. Такі погляди, такі скороминущі спалахи бувають у молодості в кожного. Більшість їх не помічає, інші швидко забувають. Треба постаріти, аби дізнатися, що це, можливо, найблагородніші, найглибші враження, найсвятіша перевага юності.
- Молодик не цікавить мене…
- А хто?
- Я б зайнявся літнім паном, котрий писав листи. Його б довів до кінця. Гадаю, немає віку, коли можна безкарно писати полум’яні листи й розмінюватися на любовні переживання. Я спробував би оповісти, як гра перетворюється на дійсність, як він, думаючи, що володіє грою, сам опиняється під її владою. Пробудження дівочої вроди, на котру він дивиться, як йому здається, очима спостерігача, глибоко притягує й захоплює його. І ось мить, коли все тікає від нього, навіює йому бурхливе бажання опанувати гру й іграшку. Мене б зацікавила ця іронія кохання, коли пристрасть старого чоловіка стає схожою на пристрасть хлопчика: вони обидва почуваються меншовартісними. Я вклав би в його переживання несміливість і очікування. Змусив би його відчути неспокій, піти за дівчиною, аби бачити її й останньої хвилини не насмілитися наблизитись до неї. Змусив би його повернутися на те саме місце у сподіванні зустріти її, пережити випадок, який завжди буває жорсткий… Ось по якій лінії я міг би уявити розвиток новели, і тоді б вона була…
- Оманливою, фальшивою, неможливою!
Я злякався. Його голос став різким, хрипким і тремтливим. Він прозвучав майже погрозливо, відповідаючи на мої слова. Ніколи не бачив я свого супутника настільки збудженим. Миттєво вгадав, що необережною рукою зачепив хворе місце. І коли він раптово зупинився, я болісно відчув, як світилося його сиве волосся.
Я хотів швидко перевести розмову на іншу тему. Але він заговорив перший; уже тепло і м’яко, з відтінком меланхолії звучав його спокійний глибокий голос:
- Можливо, ви маєте рацію. Це набагато цікавіше. L’amour coûte cher aux vieillards [4].
Він простягнув мені руку. Тепер його голос ізнову звучав рівномірно і холодно.
- На добраніч! Бачу, небезпечно розповідати історії молодикам літньої ночі. Це наводить на непотрібні думки й шкідливі сни. На добраніч!
Він пішов у темряву своєю еластичною, але обважнілою роками ходою. Було вже пізно. Але втому, яка зазвичай рано опановувала мене в теплоті цих м’яких ночей, сьогодні розвіяло збудження, котре охоплює людину, коли з нею трапляється щось надзвичайне або коли чуже на мить стає її власним. Тихою темною дорогою я дійшов до вілли Карлотта, мармурові сходи якої спускаються до озера, і сів на холодні сходинки. Були чудовна ніч. Вогні Белладжо, які раніше крізь листя дерев блищали близько, мов світлячки, тепер видавалися нескінченно далекими над водою і повільно потопали один за одним у важкій пітьмі. Мовчки спочивало озеро, що сяяло чорним діамантом в оправі химерних вогнів. І, наче бліді руки по білих клавішах, набігали й відступали, легко сплескуючи, хвилі по кам’яних сходах. Безконечно високим здавалося небесне склепіння, на якому іскрили тисячі зірок. Вони виблискували у спокійному мовчанні; лише подеколи вирветься одна з них з алмазного танку і раптово впаде в літню ніч, упаде в імлу, у долини, в ущелини, у гори або в далекі води, сліпою силою кинута на землю, як життя в бистрину незнаної долі.



[1] Каденаббія, Менаджо, Белладжо – муніципалітети (невеликі поселення) в північній Італії, розташовані на озері Комо (регіон Ломбардія).
[2] Ліфляндія, або Лівонія – історична місцевість на території сучасної Латвії.
[3] Рудольф Баумбах (1840–1905) – німецький поет і прозаїк, автор численних віршів, новел, оповідань. Чимало його поезій поклали на музику різні композитори (А. Берґ, Ф. Бузоні, М. Реґер). Його казки широкославні в Німеччині дотепер. Його вірші, хоча ритмічні й мелодійні, переважно вирізняються художньою поверховістю. Тому книжка поезій Баумбаха поруч зі збіркою Ґете має вигляд чудернацький, що й зауважено в цій новелі.
[4] Літнім людям кохання коштує дорого (фр.). Здається, так назвав Бальзак одне зі своїх найбільш зворушливих оповідань, і багато оповідань можна б було написати під цим найменуванням. Але люди похилого віку, які знають усю таємницю цих переживань, полюбляють оповідати лише власні успіхи, замовчуючи невдачі. Бояться бути смішними в речах, котрі в певному сенсі слугують маятником вічності. Вірите, що справді «загублено» ті розділи мемуарів Казанови, де він стає старим, з донжуана перетворюється на рогоносця, з ошуканця на ошуканого? Можливо, просто його рука обважніла, а серце стислося? – Прим. автора.