Літував малий Юрко на селі. Звалося те село Олександрівка, лежало на березі Дніпро-Бузького лиману, а Юрком вважалося найкращим місцем у цілому світі.

Всі літні дні на селі починалися однаково. Юрко виходив з напівтемних прохолодних сіней на подвір’я, де вже заклопотано квоктали кури. Сліпуче сонце змушувало його заплющити очі та замружити їх так сильно, що перед ними пливли бузкові плями з яскраво-жовтими окрайцями. Потроху розплющивши очі та звикаючи до сонячного світла, що й досі мало бузковий відтінок, хлопець опинявся перед «басинею»: так називалася споруда, зовні схожа на криницю з мурованою цямриною. Та насправді то був підземний резервуар із мурованою горловиною та дерев’яною кришкою на ній: в таких басинях прилиманські села тримають запас води. Вода в Юрковій басині ховалася на самому денці, так глибоко, що зверху її світле кружальце здавалося завбільшки з кишенькове люстерко. В тому люстерку вдень відбивалася чиясь розпатлана голова, а вночі – кілька мерехтливих зірок. Над басинею стирчала невисока «маслина», така старезна, що лиш кілька її гілок досі вкривалося вузеньким сріблястим листям, та вже не бувало на ній ані жовтого запашного цвіту, ані терпких зеленкуватих ягідок. Згодом Юрко випадково з’ясував, що їхня сільська «маслина», як і біблійна «дика маслина», по-справжньому, по-науковому, зветься «лох вузьколистий» та є родичкою не оливкового дерева, а обліпихи. Отже, Юркові земляки у справі іменування предметів уподібнювалися чи то древнім ізраїльтянам, чи то перекладачам біблійних текстів.

Звикнувши до світла та мимохідь помилувавшись на басиню та маслину, Юрко з розгону пірнав у довгий-предовгий літний день. А той день своїм плавним неспинним плином і справді нагадував саме це – пірнання в зеленкувату воду Лиману, на березі якого лежало село.

…розбігаєшся, відштовхуєшся ногами, трохи летиш і пірнаєш, занурюєшся, і ось вже зусібіч оточений теплою, солодкою, ніби прозорою та водночас зовсім для очей не проникною водою. Ти весь нею охоплений і схоплений, прийнятий і обійнятий цією неглибокою ласкавою водою, під якою так легко заблукати, втратити напрям, якби не близьке піщане дно під ногами та зеленаво-біле ламке та стрибуче сонячне коло на поверхні. Вода – тепла, нерухома, суцільна, без шпаринок, домішок і прогалин; рух свій всередині води неможливо побачити, виміряти, його можна лише відчути, зате вже відчути одразу всією шкірою, від маківки до кінчиків пальців на руках і ногах …

Ось і ті літні сільські дні були такими самими цільними та суцільними, як вода, та відчувалися, як рух під водою, одразу всією шкірою. Зранку Юрко пірнав у день, аби виринути з нього лише ввечері, коли над Лиманом загорялися перші зорі, виринути та незчутися, як іще один день проминув-промайнув. Через багато років один з його університетських приятелів приказував, запалюючи цигарку: «Я не палю, я структурую час». А той літній сільський час не мав ніякої структури, не мав і не потребував її, як не потребують нічого понад себе такі речі як щастя або кохання.

Втім, були в того літа свої маленькі вади. Ким би Юрко себе не уявив, на кого б не перетворився заради ігри, його вбрання завжди було незмінним: плавки або шорти, а коли не коли додавалася футболка або сорочка. Індіанці, пірати або запорожці, Робінзон, капітан Пітер Блад або юний Роберт Грант та й загалом усі, кого втілювали його фантазії, хизувалися цим легковажним одягом. Нічого не поробиш – спека, запаморочлива південноукраїнська спека! Спочатку це дещо засмучувало Юрка, та згодом його уява навчилася перетворювати дійсність на що завгодно, разом із плавками або шортами, цілком, до найменших дрібниць і без жодних зусиль.

Олександрівське літо минало так само плинно, як кожен його день, тривало довго, а в осінь перетікало непомітно. Небо, лише вчора розпечене до безбарвності та вдалині непомітно сполучене з водами Лиману, наливалося холодною синявою та подавалося кудись вгору, набагато вище за довгасті хмарини, яких не бувало влітку – а тепер їхні хвилясті смужки заснували небо від обрію до обрію. Хмарини ті звалися «перистими»; так пояснив Юркові тато – мореплавець, вигадник і жартівник, проте на жодні пера вони схожі не були. Понад усе вони нагадували розоране поле або гребенясте піщане дно Лиману під берегом у найповніший – «мертвий» – штиль. У зелених пасмах осоки та рогозу над Лиманом з’являлися жовті смуги та плями. Сам Лиман змінював свій літній зелений колір на осінній, жовто-коричневий. Чорнішали та безлюдніли прибрані городи та лани. Проступав і яснішав обрій: небокрай вже не губився у паркій димці над Лиманом, а рішучо відтинав води від небес. Юркові завжди здавалося, що за тією тонкою лінією обрію над Лиманом лежала якась неймовірна, казкова, безкрая далечінь. Та коли років за двадцять він таки потрапив за той обрій, нічого такого там не було. А був там лівий берег Лиману, такий самий, як правий: сірий пісок, очерети, рогози, купи «маслин», рибальські човни, села, поодинокі хутори. А далечині – немає; тоді ж, у дитинстві, вона була, точно – була!

Зміна сезону для малого Юрка мала суто практичний сенс. Змінювалися його розваги та простенькі господарські обов’язки, починався новий шкільний рік, от і все. Осінь так осінь. Зате восени ігри впритул наближалися до реальності – адже Юркові герої, нарешті, могли хоч якось вбратися за легендою гри замість того, аби силою уяви перетворювати плавки на лицарські обладунки, піратський камзол або солдатську шинелю.

Того жовтневого дня від самого ранку Юрко був військовим моряком, матросом, щоправда, на суходолі. Зате його голову прикрашала безкозирка, знайдена серед старого мотлоху в курнику. Безкозирка була справжнісінька: чорна, з чорною ж стрічкою, оздобленою бронзовими якірцями на кінцях, лакованою вишневою зірочкою в оточенні золотого листя на кокарді, щоправда, від напису на околиші зберіглося лише одне слово, зате ж яке промовисте – ФЛОТ! А ще цей шикарний кашкет пронизливо тхнув пилом і смердів курями, тому Юрко, прикрасивши ним голову, без упину чхав і витирав сльози, що наверталися на очі від смороду. Та все одно, це була чудова знахідка, яка скасувала усі його ігрові плани вчорашнього дня та надихнула нові. Відтак усі бойові дії переносилися на море або принаймні на морське узбережжя.

Безкозирка була завелика та повсякчас звалювалася з Юркової голови, хоч стрічкою її до вух прив’язуй. А ще босоногий моряк вбрався у задовгий, йому аж до колін армійський кітель горохового кольору; отже, невтаємниченій людині було складно здогадатися, що хлопчина саме матрос, а не партизан, полонений або мародер. Але хлопця це не обходило: час воєнний, комунікації ненадійні, постачання обмежені, отже, вередувати не доводиться. Коли ж він готувався до атаки та затискав у зубах шорстку чорну стрічку, то відчував себе «братішкою» – відчайдухом-паливодою, неприборканою «полундрою» аж до останньої смужки на уявній тільняшці.

Перебіжками, притримуючи рукою безкозирку, Юрко дістався від погрібника до величезної кам’яної брили під старою абрикосою. Сховався від «німців» за брилою, сьорбнув води з м’ятої армійської фляжки та скривився – теплувата вода гидко відгонила металом. Зате кампанія складалася цілком щасливо: він ще не отримав ані подряпини, а «німці» вже зазнали важких втрат. Однак щось Юрка бентежило; ця незрозуміла тривога з’явилася ще вранці, коли він милувався безкозиркою на голові власного відображення у відрі з водою, що стояло на лаві під літньою кухнею. Щось було не так.

Аж тут Юрко почув чиїсь кроки та обережно визирнув з-за брили. До абрикоси перевальцем наближалася бабуся. Вона несла широченні граблі з надзвичайно довгим руків’ям, відполірованим до блиску її працьовитими руками. Ті граблі були такого розміру, що могли би слугувати літерою «Т» у розкиданому на каліфорнійському пагорбі слові «HOLYWOOD», якби в томі слові була така літера. Бабуся та граблі Юркові нічим не загрожували, тож він знову влаштувався за брилою та замислився.

Що ж воно було таке, що його бентежило? Адже тепер він мав усе для повного перевтілення за грою: справжню флотську безкозирку, справжній армійський мундир, справжню солдатську флягу, дуже правдоподібну дерев’яну гвинтівку, дві саморобні «трофейні» гранати та навіть патронташ, також справжній. Щоправда, патронташ був цивільний, мисливський, зате поширював ні з чим не зрівняний аромат пороху. Лиман, тобто море – море видилося звідусіль і скрізь і супроводжувало Юркові суходільні маневри потужним неспинним гулом осіннього прибою.

Але все одно чогось бракувало, щось бентежило, муляло, псувало гру, яка нібито стільки обіцяла. Юрко ніяк не міг второпати, що було не так, адже зазвичай гра з набагато біднішим реквізитом полонила його уяву цілком та не відпускала до ночі та навіть вночі, триваючі в сновидіннях. Така гра вже не була грою, а Юрко вже не грав – він жив.

Розгублений і засмучений, він забув про «німців», підвівся з-за брили, заклав руки за спину та почав походжати туди-сюди під абрикосою. Він міркував про такий жалюгідний провал такого чудового ігрового замислу та впівока спостерігав за бабусею, а та собі рівномірно працювала своїми величезними граблями. Під абрикосою поступово росла купа листя, гілочок, всохлих зморшкуватих абрикосів і сухого бур’яну. Руків’я граблів сяяло, наче ложа гвинтівки Мосіна зразка 1891 року, якою Юрко милувався щоразу, коли відвідував Херсонський краєзнавчий музей.

Він стягнув з голови безкозирку, чхнув і з жалем торкнувся пальцем лакованою зірочки. Його сподівання не виправдалися – навіть з таким чудовим кашкетом, кітелем і всім рештою гра лишалися всього лише грою, таким собі «нібито», яке ніяк не перетворювалося у «насправді». Якби він був дорослішим, вигукнув би сам до себе: «Не вірю!» Юрко зітхнув, знову напнув на голову смердючу безкозирку та вирішив податися до моря, тобто Лиману. Може, над водою щось вийде? А ще можна спробувати змінити хід подій, додати переконливості та правдоподібності – не дарма кажуть, на війні як на війні, тобто бувають поранені, бувають вбиті, з обох сторін. Хай би було так: ворожий снайпер дочекався моменту, коли Юрко з’явився над бруствером, прицілився та натиснув спуск…

БАХ! – щось і справді поцілило Юркові в лоба, і так сильно, що він, коротко змахнувши руками, гепнувся навзнак. Все, що малювала уява, раптом відбулося насправді, і снайпер, і куля, і поранення – тому він спершу здивувався, а тільки потім помітив і відчув біль. А ще він почув бабусин лемент, який наче віддалявся, а потім йому відповів мамин голос – і також десь здалеку.

А потім Юрко нерухомо лежав на маминих руках і дивився вгору мокрими від сліз очима. На глибокому синьому тлі неба мереживо абрикосового листя здавалося чорним і скидалося на ковані візерунки, якими заможні господарі прикрашають ворота та паркани. На Юрковому лобі щось здувалося, аж шкіра натягувалася, здавалося, вона ось-ось лусне від коротких різких поштовхів зсередини. В голові гуло, наче там гуляла луна лиманського прибою. Схвильовані голоси мами та бабусі чулися так, наче долинали здалеку або крізь подушку. Приємно тхнуло йодом і задушливо – бинтами. А, так, так, справді, бабуся всю війну пройшла в медсанбаті, на передовій п’ять років, а після війни бабуся працювала у лікарні вод…

Бабуся!!! – Юрко раптом збагнув, що трапилося. Міркуючи під абрикосою про невдалу гру, він незчувся, як опинився в радіусі дії бабусиних граблів та отримав кінцем їхнього руків’я просто в лоба. Чогось безглуздішого та образливішого годі й вигадати! Та Юрко не почувався ані безглуздо, ані ображено, а тривога та збентеження, що переслідували його від ранку, зникли, випарувалися. І стара абрикоса, альтанка, сіра кам’яна брила, бабусині граблі також зникли. Тому що…

…тому що холоднокровний ворожий снайпер дочекався моменту, коли матрос необачно визирнув з-за брустверу, прицілився та м’яко натиснув спуск. Важко, але не смертельно поранений, матрос впав на дно траншеї, заливаючись кров’ю. До нього, пригинаючись під кулями, вже поспішає санітарка з медсанбату. Високе, неймовірно високе та безкрає ясне синє небо перед очима стікаючого кров’ю матроса коливалося, наче фіранка під вітром, та вигравало оманливими барвами та кольорами. Світло тьмяніло, звуки бою затихали вдалині…

Юрко щасливо посміхнуся крізь рясні сльози. Вийшло! Вийшло! Нарешті все було, як насправді!

X.2012 – XII.2022

Оповідання з книжки "Юркові хроніки"