Все с интересом прослушали это занимательное повествование, а когда Бегемот кончил его, все хором воскликнули:
– Вранье!
– И интереснее всего в этом вранье то, – сказал Воланд, – что оно – вранье от первого до последнего слова.

Михайло Булгаков

...перекинувся та потонув, а ми з ним опинилися у тому човні. Ми були з ним удвох посеред океану, за тисячі миль від будь-якої землі, малої чи великої, залюдненої чи пустельної, а так само й від торованих морських шляхів; без вітрила або бодай шматка парусини, щоб його нап’яти на щоглу, якої в нас не було; без весла або дошки, щоби зробити весло; без крихти їжі або засобу добути її в океані, що аж кишів нею, та всього лише з барильцем води на двох. Нам не було жодної надії на якийсь притомний порятунок або принаймні порядну смерть – навіть померти як годиться за таких обставин було ніяк. Смерть, що чатувала на нас, мала чимало обличь: спрагла смерть, голодна смерть, потопельна смерть, акуловида смерть, братовбивча смерть, людоїдна смерть, самогубна смерть, божевільна смерть і ще бозна-яка смерть, що чатує на людину в човні посеред океану, але жодне з тих обличь, які вже дивилися на нас порожніми очницями, не пропонувало нам нічого гідного та бодай прийнятного.

Але першим за нас узявся голод. Ми зазнали усіх його мук, цього повільного неспинного катування, невідступного ані вдень, ані вночі, та все згадували розповіді про моряків, які пережили, як і ми, трощу, дісталися берега, який виявився до них негостинним і залишив від прибульців самі кістяки в шкіряних обладунках. Ми згадали тих сердег, які раділи, що вижили після нападу кашалота, що потопив їхнє судно, а згодом вони живилися тілами своїх загиблих або вбитих товаришів, а потім вже хтось інший живився їхніми тілами, так що з понад двадцятьох вижило троє, з яких жоден потому не наважився бодай глянути в бік моря або корабля. З часом голод так ятрив нас, що ми вже нічого не згадували, а лишень марили їжею та прагнули їжі понад усе, навіть понад порятунок як такий, тому що шанси на порятунок були мізерні, а шанс здобути їжу, як тепер виявлялося дедалі наочніше, все ж таки був, і мали його ми обидва.

Так, настав той день, коли ми побачили одне одного не як страдницького товариша по нещастю, а просто як природній засіб від голодної смерті; на щастя, ця думка осяйнула та затьмарила наші напечені екваторіальним сонцем голови одночасно, і жоден з нас не отримав тієї переваги, яку за деяких обставин надає напад блискавичного божевілля. Ми одночасно накинулися одне на одного з одним і тим самим наміром і почали битися – ми билися затято, безжально, відчайдушно, не шкодуючи супротивника та себе самого, як б’ються на смерть, байдуже, чи супротивника, чи будь-кого з бійців, – так б’ються, коли вирішується все й назавжди. Ми гамселили одного кулаками та колінами, рвали кігтями, шматували зубами, били головами, наче бики або олені, що змагаються за свій рогатий гарем, до повного виснаження неабияких сил, наданих божевіллям, яке, на щастя, полишило нас разом із ними. Знесилені, заюшені, опритомнілі, ми впали на дно нашого човна, що якимось дивом не перекинувся під час бійки, а лишень начерпав бортами води; ми впали одне на одного навхрест, наче коханці, які ще відчувають хіть, але вже неспроможні ній коритися, адже вона вже спожила з їхніх тіл більше, ніж вони могли їй дати, свідомо або несвідомо, та опинилися за крок до останньої межі. Кажуть, така згубна хіть іноді охоплює тварин, що надто розплодилися, і вони вдаються до нескінченних спроб злягатися з подібними та неподібними собі, з істотами, неістотами та примарами власної уяви, ще, ще і ще, без відпочинку, і ці затьмарені намагання, що мали би стократ примножити їхній рід, кладуть йому мало не край – аж до наступного вибуху їхнього поголів’я та нападу такої згубної хіті.

Так ми й лежали деякий час, спливаючи потом і кров’ю та марячи щойно втраченим шансом здобути їжу, аж тут він поворухнувся та поліз закривавленою правицею до кишені; я збайдужіло спостерігав за цим рухом та очікував, що ось тепер він видобуде з кишені яку-небудь річ, яку можна застосувати як вбивчу зброю, аби один знесилений бідака прикінчив іншого. Натомість він видобув з кишені дещо інше: дві жовтувато-білі грудки, майстерно вирізьблені ним самим або кимось іще з риб’ячого зуба, тобто з бивня моржа; ці грудки були добре мені знайомі – охайні, важкенькі, ребристі, з заокругленими кутами, зусібіч поцятковані чорними вічками, ці грудки слугували нам доброю розвагою між вахтами, щоправда, та розвага вряд-годи закінчувалася бійкою, але бійку ми вже відбули, і тепер на нас очікувала лишень розвага – несподіване та приємне урізноманітнення нашого неситого рейсу, нашого худого плавання, нашої безхлібної мандрівки. Ось що мій товариш подбав врятувати з потопаючого судна у ту страшну мить, коли тієї на диво тихої ночі з невідомої мені причини воно перекинулося та пішло на дно разом із рештою команди та всім вантажем! Ні їжу, ні воду, ні гроші, ні папери, ні одежу, ні свою або чуюсь іще матроську скриньку, ні навігаційний прилад, ні вудку, ні капітанську скарбницю, ні зброю або бодай щось корисне посеред цих неосяжних вод. Забавку, гру, кості! То були кості! – ті самі кості, якими він володів майстерно, а решту команди навчив, ніби якийсь Паламед, що виринув з безодні часу, яка відділяла нашу безталанну посудину від Троянської війни та Гомера, виринув, аби навчити нас цій грі, як той навчив ахейців, що нудилися чи не десять років під стінами Трої.

Про Паламеда, Гомера, Трою та ще багато про що нам розповідав наш побожний перший помічник – о, він знав чимало, той помічник, і, мабуть, сподівався тими оповідками та проповідями слова Божого відволікти нас від усього, чим ми так старанно та повсякчасно губили свої душі. Як бачимо, марно сподівався! – можливо, через те, що помічник рятував наші душі від пиятики, бійки, брехні, розпусти та азартної гри, а загинули вони наглою смертю через трощу, як справжні мученики та через мучеництво своє мало не праведники; тепер, цілком можливо, ті душі прямували до раю та м’яко, по-доброму докоряли першому помічникові, який вже напевно прямував саме туди поперед їх усіх; а вони линули за ним слідом і докоряли йому тією невеличкою похибкою, якої він припустився у непритаманній йому справі душпастирства. На захист помічника варто було би визнати, що у притаманній йому справі, у судноплавстві та судноводінні, помилок він не припускався ніколи, і тому негаразд, що стався зненацька із нашим судном тієї незабутньої ночі, аж ніяк не міг вважатися його людським або навігаційним гріхом; це, можливо, спокутувало або пом’якшувало його невільний гріх у справі опікування матроськими душами.

Я дивився на ті майстерно, просто-таки вишукано вирізьблені кості, що на закривавленій долоні мого товариша здавалися білими, наче мармурові, такими білими, що аж сліпили очі, та згадував, як наш перший помічник, Господи помилуй його душу, докоряв нам, а насправді розважав, адже що краще, ніж розповідь, бувальщина або небувальщина, може розважити людей, знуджених одноманітністю тривалого рейсу без зупинок у портах?

– Нещасні грішники, – казав він, здіймаючи руки до неба, ніби закликаючи його в незаперечні свідки нашого нечуваного саморуйнування, – о ви, нещасні грішники, ледарі та самогубці, ви, хто марнує свій час за цією мерзенною грою! Ви, сини нечистого та найбрудніших повій Мадрасу, ви гірші за тих лідійців, які з усіх давніх народів, відомих Геродоту, дозволяли своїм дочкам вже змалку торгувати собою, аби зібрати посаг і вийти заміж. Так, ви гірші за них, адже лідійці винайшли гру в кості, а так само деякі інші ігри, аби розвагами відволікатися від нищівного голодомору, що кілька років поспіль плюндрував їхню країну через недорід, суховій, сарану та вкрай безладне правління їхнього поганського царя на ім’я Атис, син Манеса. А ви, розпусники та шибеники, ви розважаєте себе цією грою не через нужду та голод, а через пересит, кидаєте кості, набивши кендюхи їжею!

І він гірко сміявся, мабуть, через невідворотну згубу наших душ і неспроможність наших мізків, нездатних опанувати всю іронічну суперечливість такого збігу. О, уявляю собі, як гірко наш перший помічник посміявся би тепер, коли цей збіг досяг, а точніше добіг повної довершеності: коло, що почалося з можливого голодування якихось лідійців, можливо, вигаданих тим Геро-як-там-його-дотом, аби пояснити, де та навіщо взялися в світі такі кості, шахи та м’яч, – те коло наразі замкнулося нашим голодуванням, порятунок від якого нам обіцяли кості, винайдені тими лідійцями через той самий голод. Але першого помічника у човні або деінде в цьому світі вже напевно не було, тому засміявся я сам – все ж таки було у всьому цьому чимало іронії: кості, якими лідійці відволікалися від голоду, тепер повинні були нас прогодувати, аби ми самі не перетворилися на кістки, з яких хтось би міг вирізьбити нові кості – а чом би й ні? І я знову засміявся, уявивши собі деякий галасливий базар у славнозвісному месопотамському місті Самарра, посеред якого дехто, по чорні очниці вбраний у щось на кшталт савану з павутиння, вигукує над своєю яткою, оточеною цікавими роззявляками та неробами, що від ранку до ночі невтомно торгують витрішками на тому базарі: «Кому з панської, кому з селянської, а ось-де, прошу, дещо особливе, – морські кісточки!»

Ось що він тримав на долоні – два жовтувато-білі кубики з чорними вічками, розташованими у суворому порядку, започаткованому у Лідії ще за часів нечестивого Атиса, сина Манеса, який вимагає, аби додавання вічок на протилежних гранях неодмінно дорівнювало сімці; можливо, то було священне число тих поганців, а може, то було нагадування про сім корів вгодованих, яких зжерли сім корів худих, що вилізли з Нілу. Моя особиста прихильність була на боці чотирнадцяти фараонських корів, і не через навіяну голодом любов до яловичини або примхливу неприязнь до лідійської «сімки», а через те, що кості, підпорядковані закону «сімки», можуть вигнати зі стайні можливостей худу або тучну корову, тобто «два» або «дванадцять», та все одно дотримаються того закону. Тримав мій товариш ті кісточки на закривавленій долоні та дивився мені в очі так промовисто, що я зрозумів його без слів; якщо чесно, я збагнув його пропозицію, щойно побачивши ті грудки, і не просто збагнув, а й радо її прийняв. Та хоч я й збагнув, і прийняв, а мороз таки подер мені по шкірі – певно, тут, майже на екваторі, морози трапляються виключно такого бентежного ґатунку; а власне, що й чому аж так мене збентежило? – ось щойно ми з ним билися, тому що збиралися вчинити одне з одним набагато гірше, ніж те, що він пропонував тепер. Тепер це було геть інакше – навіть якось шляхетно, адже ми усувалися від будь-якого зазіхання одне на одного та передавали сю делікатну справу в руки неупередженої та байдужої долі, жодному з нас іще невідомої, але вже позначеної на гранях кісточок чорними вічками, наче вогняне послання Всевишнього вавилонському царю Валтасару – «міна, міна, шекель та півміни» – і будь-яке з цих послань могло випасти будь-кому з нас, що й робило це рішення шляхетним.

Але шляхетність і божевілля несумісні, тож я й собі подивився йому в очі; все було в тих очах – і звичайна для моряка забобонна надія на щасливу долю, яка ніколи його не полишає, і цілком поміркована думка про нагальне та насущне, якій будь-які забобони, переконання та вірування не завада та не перепона: адже мертве тіло під таким пекельним сонцем швидко би засмерділося та перетворилося на купу отруйного лайна, яке доведеться згодувати акулам, ось тим, що юрмилися навколо нашого човна в пожадливому очікуванні, наче дещо прямолінійне нагадування пам’ятати про смерть; все це я побачив у його очах, лишень божевілля не було в них – на диво ясні були ті очі, прозорі, чисті та незатьмарені, можливо, через тривалий і суворий піст, який звільнив його дух від будь-яких грубих земних домішок, а можливо, через надію уникнути смерті через той піст, що аж так затягнувся, адже наразі та надія знайшла нехитку підставу. Так, це була шляхетна, рятівна, єдина, а тому цілком прийнятна пропозиція, на яку і варто, і гідно було пристати. І тому я нічого іншого не запропонував, а лишень схвально кивнув, подумки подякувавши тим заблукалим у поганстві, нужденним, гнобленим царем-нездарою, проте винахідливим лідійцям, у існуванні яких і походженні гри в кості я ось щойно незаперечно та остаточно переконався.

Мій товариш затиснув кості в закривавленому кулаці, потримав із хвилину, потім потрусив, різко розтулив пальці та впустив кості на лаву. Йому випало «чотири» та «п’ять», а я згадав, що серед усіх нас на борту він був найщасливішим гравцем. Але угода є угода! Я накрив долонею ті колись майже білі, а тепер червонясті кубики, та відчув, які вони гарячі, напевно, розпечені теплом його долоні, лихоманковим теплом азарту та сподівання, – присягаюся, що гарячкове тепло його долоні, передане мені через ці доленосні кубики, означало тепер більше, ніж означав би підпис кривавим відбитком пальця під нашою угодою, яка через це тепло зробилася незламною. Тому я рішучо та навіть якось весело потрусив кості в кулаці, а потім повільно розтулив пальці та випустив їх з долоні на лаву, наче відпустив зі шворки двійко навчених мисливських псів, які мають схопити та принести мені вже поранену здобич; вони швидко покотилися спершу в різні боки, тоді назустріч одне одному, ніби обтинали невидиму чирву, намальовану на лаві; ось вони зустрілися, вдарилися, відкотилися праворуч і ліворуч і нарешті зупинилися. Мені випало «три» та «два», а йому – перша за багато діб вечеря.

Зізнаюся, я мало не пожалкував про нашу угоду та започатковану нею гру, коли він узявся за ту свою вечерю, першу за багато зголоднілих діб. Мало не кожен потерпав від ран, і ті рани бували різної тяжкості та природі – колоті, різані, колото-різані, рвані, завдані холодною або вогнепальною зброєю або якимсь мирним предметом, що невдало трапився на шляху, але всі вони були заподіяні іншими, зовні, а головне зненацька, так, що ти не очікував їх здобути або сподівався уникнути. Цивілізована людина при здоровому глузді нездатна заподіяти шкоду собі самій – а тут, на цьому човні, та людина погодилася на дещо гірше: схвалювати та терпіти заподіяння собі шкоди, бачити, знати, спостерігати, як ту шкоду завдають у вкрай болючий та мерзенно повільний спосіб. Але гра є гра! – не всі ставки переможні, але не всі – програшні, втішався я, мало не знепритомнівши від болю. І справді, мені пощастило наступного дня, коли мої «десять» побили його «сімку», а це ще один і доволі переконливий доказ на користь єгипетських корів – хіба ж священне число може прирікати свого шанувальника на таке от катування?

Та незабаром я збагнув, що головним у нашій грі було дещо особливе та цілком несподіване, а зовсім не порятунок від голоду, або азарт, або те страхітливе та моторошне, що вбачали би в ній сторонні та, перепрошую, ситі глядачі. Хоча хтось з нас щодня страждав від нової рани, а хтось тамував свій голод, це не принесло на наш човен розбрату або жаги помсти. Нашу справу вирішував випадок, до суду якого у образі двох поцяткованих кісточок ми зверталися як рівні та нічим незаплямовані особи, а він за своїми власними законами, незалежними від нашої волі, вільними від підкупу, упередження або залякування, обертав своє рішення на користь котрогось з нас, йому особисто байдуже котрого, а другого прирікав, натомість наступного разу робив те саме з першим – або знову з другим, отже, ніхто не мав підстав на те рішення скаржитися та куди те рішення оскаржувати. В тому, що ми чинили одне з одним, не було нічого навмисного або особистого, наші дії, чим би вони не здавалися, були вочевидь вільні від неприязні, ненависті, помсти або розрахунку, а за всім і наді всім стояла наша угода, тобто річ, непідвладна навіть випадку; навпаки, це випадок корився угоді, без якої він не зміг би щось вирішувати на цьому човні. Справді, не пригадаю іншого судна, на якому би панувала така справедливість, таке братерство, така злагода, на якому би так добре велося кожному члену команди!

І отак воно неухильно велося деякий час, а час ми рахували не за сходом і заходом сонця, а за шматками плоті, які зникали з наших кісток. Часом одному з нас щастило, і котрийсь з нас – направду байдуже котрий – перемагав і раз, і другий, і тоді у справу втручалося щось невидиме, або небачене в цьому світі милосердя, або повсюдний в ньому тверезий розрахунок, але те щось робило переможця поміркованим, і його друга поспіль вечеря завжди бувала помітно скромнішою за його першу вечерю. Кожному з нас варто було дбати про іншого так само добре, як він дбав про себе, і ми дбали та, можливо, вперше чинили так, як закликав нас завжди чинити із іншим сердега перший помічник, вимахуючи над нашими головами зачитаною Біблією. Дбати, аби прожити довше, аби здобути увесь можливий за таких обставин час, достатній, аби вітер і течія посунули наш човен до тих місцин океану, де можна було зустріти купців, китобіїв або військових. І ми дбали так добре одне про одного, як тільки могли, тамуючи голод, який підсмажував нас зсередини так само, як оте кляте сонце над нашими маківками підсмажувало нас зовні, – підсмажував і спокушав відхопити якомога більший шмат і не зупинятися на цьому.

О, так, не зупинятися! – я не питав його, але бачив у його очах той самий вогник, який палахкотів у моїй голові щоразу, коли мені щастило повечеряти. Виховання, церква, громадський осуд, закони держави, традиції, звичаї, всі оці наші суспільні «годиться та не годиться» міцно вбилися в голову, вкарбувалися в сумління, тому кожна вечеря була актом дуже складної природи. Спершу я радів, коли мої «десять» або «дванадцять» побивали його «вісімку», мій спраглий та зголоднілий рот аж заливало слиною, та водночас я відчував, як ота примара, та безтілесна абстракція забороненого та гріховного перетворювалася на цілком матеріальну річ, на заваду, щось на кшталт порогу, який слід здолати, або замкнених дверей, які треба висадити, аби здобути щось вкрай бажане. А там, за цією здоланою перепоною, виявлялося дещо інше – там була необорна спокуса; гадаю, саме нею людину приваблює зло – воно заборонено всіма шанованими у суспільстві настановами, відкидання яких є з погляду суспільства злочином і гріхом, а за всіма проявами та відчуттями – проявом влади найвищого порядку, по суті, священної влади, і саме тому зло є таким звабливим і спокусливим, а кожен акт вчинення зла є таким неймовірно потужним задоволенням.

А ще ми вкотре відкрили для себе іще дещо, про що ми вже знали, але чому не надавали гідного значення; це дещо, напевно, варто було кинути на шальки терезів, на яких важили чесноти та провини нашого першого помічника. Так, це він, марно намагавшись утримати нас від згубних пристрастей, якими розважається цілий рід людський, прищепив нам пожадливу любов до історій, оповідок, розповідей, переказів і всього того, чим забивав перший помічник наші непутящі, грішні та, як не крути, приречені голови. Тому на нашому човні так було заведено, що за тими трапезами, коли ласував лиш один з нас, ми розважали одне одного розповідями з нашого морського життя, і клянуся вам, що прагнули ми тих розповідей так само пожадливо, як і шматка м’яса. Я розмірковував, що саме нас вабить в цих оповідках і побрехеньках, які не насичують шлунок, і дійшов думки, що оповідач, пліть якого споживає слухач, не є стравою на столі слухача, а є він рівним слухачеві, тобто таким самим учасником трапези, тому що слухач має від оповідача поживу не самій лише власній плоті, а й духу своєму. Правду казав наш перший помічник, тицяючи пальцем у Святе Письмо, не хлібом єдиним живе людина – але лишень тепер, на цьому човні, обгризаючи крихти плоті з кісток ближнього свого та розважаючи одне одного розповідями, ми збагнули, що це твердження не лише вказує на розмай людських потреб, які сягають від поживи для шлунку до поживи для цікавості, а й направду слугує моральною засадою суспільства, а надто такого, що складається з двох приречених на обопільну смерть у шлунку брата свого. Так, пліть тамувала голод плоті, а розповіді тамували голод духу; до того ж, згадування та розказування відволікали від інакше нестерпного болю.

Якби гра в кості завжди відбувалася за більш-менш рівномірним чергуванням перемог і поразок, грати в неї були би нецікаво; можливо, ніхто би тоді не переймався тим, аби спорядити корабель, винайняти команду, здолати чималу відстань, уникнути найрізноманітніших небезпек, вполювати моржа, звіра велетенського, а коли розлючений – відчайдушно сміливого, рухливого та не менш руйнівного, ніж ті кашалоти, що здатні топити китобійні судна; ніхто би не переймався тим, аби видрати з щелепи упольованого моржа його важезні міцні бивні та доправити їх майстру, який би вирізьбив із них дві поцятковані чорними вічками кісточки. Можливо, якщо кидати ті кісточки достатньо довго, наприклад, стільки тисяч років, скільки минуло від безладного правління прикрозвісного сина Манеса, то співвідношення виграшів і програшів буде саме таким, один до одного; але жодна партія ще не тривала так довго або достатньо довго, зате чимало партій тривало достатньо, аби гра в кості або орлянка виявила той примхливо-звивистий шлях, яким вона, можливо, й прямує до абсолютної рівноваги. Заради цього й сідають гравці за стіл або на голу землю, тільки заради цього – це фукс, фарт, фортуна або смуга удачі, коли більш-менш рівномірне чергування поразок і перемог перетворюється на суцільну одноманітність виграшів, і що довше вона триває, то краще. Той гравець, якого спіткала прихильність Фортуни, сам перетворюється на її втілення та уособлення, а ще – на талісман: навколо нього миттю збирається юрба виснажених і знедолених азартом гравців, і кожен смиренно тягнеться, щоби бодай торкнутися його правиці, благословенної південним Тотом, північним Гефіоном і рештою східних і західних богів удачі, чи бодай потриматися за край його одежини; ні, цей дотик не зцілює сліпих, розслаблених, прокажених і кровоточивих, не воскрешає померлих, не живить голодних, не тамує духовну спрагу, але через нього може перейти до інших часточка удачі – а іншого в цій юрбі не прагне ніхто.

Так, на нашому човні сталося те, чого понад усе прагнуть і лише час від часу здобувають гравці в будь-які азартні ігри – а як не подивися, обраний нами спосіб виживання був азартною грою, можливо, найазартнішою з усіх ігор, якими розважалося людство через голодування або пересит, і найазартнішим з усіх відомих йому способів виживання. Отже, мені щастило п'ять діб поспіль, і п’ять діб поспіль я виявляв дедалі більшу поміркованість і турботу про ближнього свого, коли споживав свій черговий виграш; та коли на п’ятий день я схаменувся, зрозумівши, куди ведуть мене моя неспинна фортуна та моя заощадлива і дбайлива поміркованість, то користі від них обох вже не було ніякої – надто пізно я це збагнув, захопившись своїм везінням, яке наразі поверталося до мене своїм іншим боком. До того ж, ми підтримували життя одне одного вже доволі тривалий час, а можливості наші були обмежені не так обставинами, як обраним нами способом: ми так-сяк животіли, але не відновлювалися. Тому на п'ятий день, коли мені випали дві «шістки», а мій товариш вже й рукою до кісточок не здатен був сягнути, я не відмовлявся від перемоги та влаштував собі королівську вечерю, якою, щоправда, насолоджувався тепер вже на цілковитій самоті – і хай поб’є мене грім, хай свідчить перший помічник і вся наша нещасна команда на Страшному Суді проти мене, якщо я не сумував за своїм товаришем! Ще б пак сумував, тепер, коли я мав вдосталь їжі та міг більше не стримуватися, мені його бракувало як ніколи; певен, так само сумував би й він, якби п’ять кидків поспіль щастило йому. Адже не хлібом єдиним живе людина!

Три дні я нестримно ласував і безмірно сумував, а коли рештки почали смердіти, я виголосив над ними «Тіло ж нехай прийме море», як завжди у таких випадках виголошували капітани всіх суден, на які приводила мене доля, і море прийняло тіло або те, що від нього залишилося. Точніше, не море, а ті страховидні акули, що повсякчасно кружляли навколо човна, приваблювані краплями нашої крові, що стікала на дно човна, змішувалася там із морською водою та поступово просочувалася крізь дошки у воду за бортом; щоправда, бенкет їхній виявився доволі скромним, адже їстівного на тому кістяку залишилося зовсім небагато, трохи менше, ніж на моєму власному, але вони зраділи й тому та спожили все до останньої крихти. Я дивився на акулячі розчахнуті пащеки, їхні тупі очі та дужі плавці та хвости, що пінили воду навколо решток мого товариша, та похмуро міркував, чи не додати до їхнього меню останню страву, десерт, хай і змарнілий та подекуди обдертий до кісток, але безсумнівно готовий з усіх боків для негайного вживання. Самота – розмаїта річ: колись це суто географічне явище, інколи це стан речей, іншим разом – стан духу, а за певних обставин це ніщо інше як одне з обличь смерті; в моєму випадку, здається, це все збігалося. В якомусь очманінні, спричиненому чи то видовищем акулячого нуртування навколо решток мого втраченого назавжди товариша, чи то думками про самогубство, я звів очі та помітив вітрило – багато вітрил; вони, наче гора або радше пухка біла хмара, велично здіймалися з-за обрію. Це був корабель, він прямував до мого човна, а я дивився на нього, і моїм обличчям котилися сльози. Ні, то не були сльози щастя або розчулення через те, що корабель щойно сполохав мою самогубну смерть, яка майже зіштовхнула мене у акулячі зявища, та ось-ось мав врятувати мене від інших смертей, що кружляли навколо, - спраглої, голодної, потопельної, акуловидої, божевільної та решти смертей, що чатують на людину в човні посеред океану. Ні, це були сльози скорботи за товаришем, який пройшов зі мною цю путь, таку ж, мабуть, мученицьку, якою була скорботна хода Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа, пройшов аж до самого кінця, але загинув просто на порозі порятунку, наче корабель, який здолав усі небезпеки та несподіванки відкритого моря, обійшов усі його пастки та затонув разом із усією командою попід самими причалом. Крізь ті скорботні сльози я оглянув човен, чи не лишилося в ньому або на ньому якогось сліду чи спадку від мого товариша, але крім двох поцяткованих чорним кісточок, які вже тепер зберігалися в моїй кишені, в човні не було жодного спомину про небіжчика, а плями його крові нічим не відрізнялися від плям моєї. На воді навколо човна також ніщо не свідчило про нього – ті ненажерливі почвари акули не залишили на своєму рухливому столі ані клаптику одежини, ані черевика або шкіряного паска; вони й самі вшилися десь, мабуть, відчуваючи, що тут їм більше нічого не перепаде.

Коли мене підняли на борт рятівного судна та вклали на палубу, а лікар зрізав мій пошматований і закривавлений одяг, аби оглянути мої рани, серед матросів, які скупчилися навколо, пролунав нестримуваний зойк, сповнений жаху, а деякі легкодухи, що неодмінно знайдуться в кожній команді на будь-якому судні, втратили свідомість та попадали долі, наче лантухи картоплі. Лікар наказав вкласти мене на ноші та віднести до його каюти, а сам тим часом нахилився над зомлілими матросами, аби повернути їх до тями та, принагідно, роботи. Потім лікар обробив і перев’язав мої рани, залишив мені питво та їжу, і мені дали спокій, аби я набрався сил для принагідного у таких випадках розслідування. Його чинив капітан, якому я повідомив своє ім’я, а також імена капітана, усіх його помічників, а також боцмана та матросів, назву нашого судна, порт його приписки та дату, коли воно потонуло. «Це мало не два місяці тому», зауважив капітан і аж здригнувся, мабуть, пригадавши видовище, яке відкрили йому скальпель і ножиці суднового лікаря. Та я бачив, що найбільше його цікавило інше, чи при здоровому я глузді, адже лікар напевно повідомив йому про походження моїх поранень, які я, опустивши очі, назвав самочинними, заради порятунку від голодної смерті, яка мало не спіткала мене під час моєї самотньої мандрівки океаном. Я дозволив капітану розпитувати мене стільки, скільки йому заманеться, охоче та розлого розповідав про мій останній рейс і вкрай коротко та уривчасто про мої самітницькі поневіряння у човні. Нарешті, капітан задовольнив свою цікавість і вже був пішов, і я би залишився сам на сам із лікарем, але той, зупинивши помахом руки капітана та походивши – радше побігавши – туди й сюди своєю охайною каютою, обережно зауважив, що на банках, лавах і бортах човна чимало кривавих плям, дуже багато, stricto sensu, а на моєму тілі є одна або дві-три рани, які навряд чи можна завдати собі власноручно та самотужки, при здоровому глузді або глузді хворому, в стані insaniae. Капітан на це не зауважив нічого, а я відповів їм обом, що щиросердно не бажаю ані лікареві, ані капітанові, ані жодному члени команди цього судна, ані будь-кому іншому, навіть своєму найзлішому ворогу або останньому покидьку людства, зазнати на власному досвіді обставин, за яких може статися з людиною те, що за більш сприятливих обставин видається їй самій або іншим неможливим або й підозрілим, але моє сумління чисте, на ньому немає таких плям, які спаплюжили той човен, на якому я саме так надмірно і потерпав. Лікар щось хотів зауважити, але капітан прорік велично, що «розслідування закрито» та й пішов собі; на тому ця розмова припинилася, а коли наступного тижня я так-сяк видерся на палубу, то від мого човна залишився самий лише кінець, що волочився за судном; стерновий повідомив, що човен мій потонув, а мотузка обірвалася під вагою човна та води, що він набрався. Кепський, між іншим, був човен, сказав я стерновому, постійно, бачте, набирав воду, я просто знесилювався її вичерпувати, ані вдень, ані вночі не можна були зупинятися, і нікому було мене змінити на цій авральній вахті. А десь за три тижні судно дісталося берегів Австралії, куди воно прямувало з вантажем лісу та цементу; я вже достатньо оклигав для самостійного життя на березі, але все ще був заслабкий для морської справи, тож я зійшов на берег у Перті, аби відновити сили та здоров’я. Капітан зважив на мої прикрі обставини та видав мені п’ять фунтів з власної кишені, ще два фунти назбирала поміж собою команда, один тільки лікар не дав мені нічого – ані своєї лікарської поради, ані свого доброго побажання, ані бодай фартингу грошей, і на тому ми розпрощалися: судно попрямувало до Англії, а я подався шукати якогось пристойного житла для моряка, який понад усе прагне затишку та відпочинку, на кожному кроці відчуваючи біль усіх своїх ран та ушкоджень, видимих і невидимих, декотрі з яких так ніколи остаточно й не загоїлися.

…Та як не крути, а ту партію я виграв.

2021