Наче Даная, на теплому ложі,
Розімліла від сяйва бурштинових променів,
Підносиш правицю свою ледь вгору
Відкривши зап'ястя базиліки, втому
Щойно прокинутої наложниці.

Миркає сонце мидницею в золоті,
Дім оболоканий з вікон затягує
Тіні в занадра кімнати де ніжиться
Сонна, вродлива, а ще й вередлива
Жінка, що з місяцем веперувалася.

Димка минулого сцену затягує,
Зегарок тихо жеглює до берега
Ти говорила - немає значення
Погляд народжених десь зупиняється,
Де зупиняється стрілка Фортуни,
Неглюзна. Між іншим - не зупиняється,
Цокотом, вічне, прокляте время.

І коли виходив у променях милосник,
З твоєї кімнати, і ти скидала
Старе линовище то заплітала
У волосся цілі міста та села,
Сади на околицях, свіжість вересня,
Ленність плоті твого феодала.
По суті, достатньо була поступливою,
Але не завжди, завжди поміркованою
Виявлялась твоя ненаситна пожадливість
З якою велися шкарадні розпусники.

Камо грядеш,
Після коми свого жадання, Данає?!
З літніх маків зготовиш зім'яте плаття,
Я міг би любити тебе, до безпам'яті, але не далі,
Як за обрій - осінь, накине плаща на плечі
Із шурхітливого півшкарлаття.

А потім,
Люба ображко, я славлю твою знемогу,
Щекарство грудей, підглядання хітливих очей.
Не знаю чи варто, і врешті не знаю, для чого
Невпинне штукарство долі жартує отак наді мною,
Над нами.

Вперечин моралі, впереріз чеснотам,
А втім,
Ніч лягає на білу сторінку, неначе на аркуш - туш, та
Я вклоняюсь Данаї, натхненний зап'ястям рук,
Що постала нагою, мов у полум'ї Анимуш.

17.09.2022