ДО РІЧКИ ОТТЕР

Мій західний струмку, потоку милий!
Вже стільки літ минуло -- який вир
Подій сумних і радісних -- з тих пір,
Як камінець жбурляв я в твої хвилі
Й лічив, підстрибнуть скільки раз він в силі.
І хоч дитинство я вже не верну,
Та пам'ять оживля ті насолоди:
Вдивляюсь пильно -- й оком не змигну --
Як ти між верболозів котиш води,
Вливаючи в спекотність осяйну
Днів літніх тінь своєї прохолоди.
Дитинства дні! Мені вас не забуть.
Й не раз, втомившись від турбот, зітхну:
О, як хотів би знов дитям побуть!

ТРУД БЕЗ НАДІЇ

В труді природа вік: повзе слимак,
Бджола дзижчить, в польоті птах всі дні;
Зима, завмерши в сні, дає вже знак,
Збудившись, все у квіт вдягнуть весні.
Лиш я марную час -- нащо мені
І мед, і подруга, й гніздо, й пісні?

Все ж знаю доли, де між квітів чару
Струмки дзюркочуть, сповнені нектару.
Даруйте, квіти, іншим вже свій цвіт!
Струмки, спішіть від мене далі в світ!
Уста німотні, без вінка чоло:
Дрімотою що ж душу облягло?
Труд без надії -- в решеті нектар,
Й надія безпредметна -- марний дар.

ДО ПРИРОДИ

Це може, й плід уяви лиш, коли
Всі речі, що я бачу, тої ж миті
Здаються мені радістю зігріті,
А в листі й квітах знову ожили
Любов і благочестя, що були
В них завжди. Й хай сміються всі на світі
Над цим -- вже маю захист в своїи скиті
Від страху, горя, сумнівів, хули.
То ж тут, в полях, поставлю свій вівтар,
Й хай буде небозвід мені за храм,
А квітів аромат, весь їхній чар
Тобі, мій Боже, хай за фіміам
Духмяний стане. Дай благословіння,
Щоб я, священник Твій, тут вів служіння.

ДО ОСІННЬОГО МІСЯЦЯ

В наряді ночі перле феєричний!
Творцю видінь вражаючих, привіт!
Я стежу, як пливеш ти, блиск магічний
Ллючи молочно крізь сплетіння віт,
Коли, неначе граючись, ховаєш
За покривом із мли блідий свій диск;
То знову із-за хмари визираєш,
Й дрімоту з неба проганя твій блиск.

Така й надія -- теж ясна й мінлива:
Ледь зблискує; ховають її в тінь
Відчаю чорні, як в дракона, крила --
Й ось із своїх прогнала володінь
Турбот і смутку хмари й освітила,
Мов метеор, і даль всю, й височінь.