РОЗМОВА

Моя кохана! Нащо нам розмова?
Чому, щоб нашу пристрасть розділити,
Не можна душу в душу перелити?
Мінять для чого на здрібненість слова,
Що слуху й серця ще сягнуть не встигне, --
Мре на устах вже, у повітрі стигне?

"Люблю! Кохаю!" -- по сто раз благаю,
Але твій смуток грозить гнівом стати,
Що пристрасті ніяк я не здолаю,
Сказать не вмію, вилить, оспівати.
Як в летаргії, не зберу вже сили
Дать знак життя й уникнути могили.

Уста нам нащо трудить марно стільки?
Злиттям їх краще з'ясувать стосунки.
Я мовить хочу биттям серця тільки,
Й зітханнями, де мовою -- цілунки.
Й так розмовлять години, дні і роки,
Як строк ще є -- і як всі вийдуть строки.

НЕПЕВНІСТЬ

Як тебе нема -- не тужу, не плачу;
З думки не зіб'юсь, як тебе побачу;
Та коли тебе довго не стрічаю --
Не хвата чогось, чомусь я скучаю;
І, сумний, собі задаю питання:
Чи то дружба лиш? Чи то вже кохання?

Зникнеш ти з очей -- ще не міг ні разу
В думці образ твій відновить одразу;
Але відчував, як, помимо волі,
В пам'яті моїй він спливав поволі.
Повторюю знов я собі питання:
Чи то дружба лиш? Чи то вже кохання?

Хоч страждав не раз, не смів і гадати,
Щоб до тебе йти жаль свій виливати;
Брівши без мети кудись по дорозі --
Як я опинявсь на твоїм порозі?
Входячи, собі задавав питання:
Що мене вело? Дружба чи кохання?

Я б за спокій твій життям не скупився,
За твоє здоров'я в пекло б зголосився;
Та не смію все ж навіть і бажати,
Щоб самому цим всім для тебе стати.
Повторюю знов я собі питання:
Чи то дружба лиш? Чи то вже кохання?

Руку як кладеш на мої долоні,
Я тоді увесь в ніжному полоні:
Здасться, що легким сном життя урветься;
Серце ж збудить знов, бо сильніш заб'ється,
Й голосно мені задає питання:
Чи то дружба ще? Чи уже кохання?

Як складав я цю пісеньку для тебе,
Віщих слів не ждав, щоб явились з неба;
Сам дивуюсь: як все постало зримим,
Де думки взялись, звідки збіглись рими?
І, насамкінець, начеркав питання:
Надихнуло що? Дружба чи кохання?

СТЕПИ АККЕРМАНСЬКІ

Впливаю в обшири сухого океану;
Мов човен, мій візок у зелень поринає,
У хвилях буйних трав між квітів пропливає,
Коралові минає острівці бур'яну.

Вже сутінки лягли. Ні шляху, ні кургана.
Мій зір у небі провідних зірок шукає.
Он там, далеко десь, на хмарці відблиск грає:
То світиться Дністер, там лампа Аккермана!

Спинімось! Тихо як! Чуть -- журавлі десь линуть:
Не розрізнив би й сокіл їх, але курличуть,
І чути, як мотиль розгойдує стеблину;

А вуж повзе між зел -- то слух травинки злічить.
В цій тишині -- о, якби міг сюди долинуть! --
З Литви почув би голос. -- Їдьмо, нас не кличуть.