Коли нарешті вийшов я на пенсію (а не один говорив, що я засидівся), вийшов у парк з двома дошками – шаховою та стокліточними шашками.
Не довго довелося чекати охочих пограти зі мною чи між собою. Коли гурт гравців розійшовся, підійшов знайомий мені рав Бегін Це, як не дивно, було власне ім’я ватажка місцевих хабадників. Його батьки, мабуть, так були закохані в колишнього прем’єр міністра, що вирішили увічнити його в синові.
«Зіграємо?»- спитав рав, вказавши на шашки.
Грав хабадник у «стоклітку», мабуть, уперше, бо доводилося щоразу зауважувати, що той чи інший хід веде до поразки. Та, мабуть, не виграш був у рава на думці. По закінченні гри, подавши руку і подякувавши за науку, суперник попросив прийти до його учнів і пограти з ними, а декого й навчити.
Педагог за освітою й фахом, я погодився. І того ж дня наліг на шахи, бо в шашках був дещо сильніший. Пригадав, як один мій знайомий, з яким неодноразово грав і завжди програвав йому, щоразу повторював: «Голубе, дебюти слід знати!» Отож, діставши з полиці притрушені пилом книжки майстрів, засів за науку.
Почав із Сициліанського захисту. Скажу відверто, чи то майбутня зустріч з юними хабадниками, чи короткі, насичені мудрості ходи гросмейстерів, як ніколи доти несли мені радість. Точніше – подив винахідливості. Серед поєдинків Альохина, Ботвинника, Фішера, Таля та інших шахових чародіїв натрапив раптом на партію В.Пака.
«Стривай, стривай,- сказав я собі,- невже це Володя? Мій давній знайомий з Донецька».
Після кількох досліджень, з’ясувалося, що це був справді він. І пам’ять почала розгортати події майже півстолітньої давності, коли я, малодосвідчений журналіст отримав завдання написати матеріал про спортивну атмосферу на одній з уславлених шахт. Колеги зі «Спортивної газети» порадили неодмінно зв’язатися з Володею Паком. Скажу відверто, що без його допомоги не вдалось би мені вийти на вірну стежину в доборі матеріалу.
Річ у тім, що в ті часи, коли в країні все було в дефіциті, журналістів зваблювали бучними застоллями, подарунками, саунами і ще багато чим, що було в руках майстрів окозамилювання. Не певен, що неофіт журналістики,я б тоді не спокусився на дарунки. Тим паче, що й дружина дещо замовила привезти з благодатного краю. Зрештою, це була неабияка перевага відряджень.
Коли після зустрічі зі спортивним начальством шахти я поділився враженнями з Володею, в якого замешкав, він тільки здвигнув плечима і посміхнувся. Вийшов на якусь хвилю і повернувся з листом.
«Прочитай і зрозумієш, на яку стежину тебе хочуть заманити»,- сказав з гіркотою і порадив змінити напрямок збору матеріалу. Коротше, побувати самому на спортивних об’єктах, порозмовляти з тими, на чиї кошти їх збудовано. Передав мені й згаданий лист.
Наступні кілька днів я сам був свідком того, як у басейні, на біговій доріжці чи в спортзалі не було місця простим гірникам. «Нічого не вдієш,- казав дехто з них .-Нчальству видніше, кого впускати».
Удвох з Володею обміркували, як подати зібраний матеріал. Замість того, про що мені говорили в Спорткомітеті, вирішили назвати статтю хай і в небажаному спортивним верховодам напрямі, але донести читачеві правду і вдатись до суттєвих змін: «Спортивну базу збудовано.База діє, але як?»
Тільки виїхавши в Ізраїль, разом зі змінами, які сталися за правління Горбачова, я дізнався, що мій наставник став головним редактором обласної газети. А ще автором численних книжок з шахів.
Так прикро, що нам не довелося більше стрічатись. Невмолима смерть забрала його в розквіті сил. І якщо в раю, може, саме цієї миті Володя Пак грає з Ботвинником чи Талем, то в перерві між партіями хай знає, що я його пам’ятаю, і що, крім дружніх порад, вряди-годи згадую, як, прощаючись на добраніч, він казав: «Дивний сіамський кіт у мене. Нікому, крім родини, не дається доторкнутись. Отож, якщо вночі він підійде і поправить твою ковдру, скажи йому тільки спасибі.Коти люблять правдиве слово».