Дехто скаже, що під час війни кохатися не варто. Несерйозно це і безвідповідально. Потрібно сконцентруватися виключно на вбивстві ворогів та оборонно- промисловому комплексі.
Я вважаю це помилкою, оскільки в коханні народжуються майбутні захисники вітчизни, і якщо цього не робити постійно, то рано чи пізно ми програємо війну. А вона буде довгою. Це тільки йолопи думають, що вона закінчиться за пару років. То що ж робити?
Кохатися, чорноброві. І вдень, і вночі. Щодня. За першої ліпшої нагоди, бо це питання державної ваги, це питання виживання нас як нації .
Оце нещодавно їздив до жіночого монастиря. А там....
Сотня молодюсіньких дівчаток у чорних рясах копирсається в носі та смиренно молиться богу. А над ними нависає настоятелька з сукуватою палицею під пахвою і пильно дивиться, аби ця свята отара неаорочних дівиць не скакала в гречку.
Пишні лона потроху обсновує павутина і жінки, з роками, втрачають здатність і бажання продовжувати рід людський. Їм стає байдужою і Україна, і горе людське, і бажання мати чоловіків, які б їх кохали. Діти для них непотрібні. Достатньо Святого письма, убогої келії та пісної вечері. Плоть людська перестає виконувати своє основне призначення, а за монастирською стіною поповнюються шеренги хрестів з сумними надписами: "Тут спочиває сестра во Христі Параскева..." (у перекладі з грецької Параскева - це п'ятниця).
Замордували жінку монастирські стіни, поклали у домовину в обнімку з вірою у друге пришестя та страшний суд.
А чому мене кличуть до монастиря? Та все просто! Я ж сантехнік знаний, майстер на всі руки. Можу і унітаз змонтувати, і труби прочистити, і бойлер під'єднати. Навіть свердловини артезіанські продовбую, тільки неглибокі, бо желомкою до горизонтів юрського періоду не докопаєшся
Зателефонувала настоятелька, попросила переобладнати вбиральні.
- Гаразд,- кажу,- пообіді буду, визначимо обсяг робіт
Завели мене в потрібне приміщення, глянув я і ахнув!
Немає теплих зручних унітазів! Немає біде! Немає автоматичних рукомийників та витяжки, немає вазонів з квітами.
А є ряд отворів у дощаному настилі і важкий дух, який забиває памороки. А мух! Господи, помилуй!
- То що,- питає настоятелька,- які рекомендації?
- Кімнату замурувати цеглою, аби хтось випадково сюди не вскочив. З часом розберемося.
- Домовлюся з моїм другом - власником фітнес-центру, який знаходиться одразу за монастирською стіною, аби туди ходили. Він людина сердечна, піде назустріч. А я тим часом, облаштую нове приміщення.
- А де саме?
- Потрібно прдивитися.
Пішли монастирем. І я таки знайшов потрібну кімнату!
- Ось тут,- кажу.- Зручнішого місця годі шукати. Вінка великі, водогони та центральна каналізація поруч знаходиться, навіть аварійний вихід можна зробити.
- Так це ж навчальний клас! Тут вчать божому слову!
- Шанована паніматко! Без божого слова жити можна, а от без вбиральні - неможливо. Та й що бог скаже, якщо його паства тхнутиме, мов овеча отара? А що скаже санепідемслужба?
- Ну, гаразд. А де вчити дівиць?
- Під монастирем є винний погріб, сухий, гарно провітрюється. Бочки з пійлом перебазуємо в інше місце, а там поставимо парти.
Умовив таки сувору настоятельку. Ще й випросив підмогу. Кажу:
- У мене господарство, є кури, кіт і пес, теличка та двійко поросят, городець і пару парників, садок і квітник чималенький. Аби я не відволікався - хай святі монахині доглядають. Спати є де: будинок двоповерзовий, шість кімнат...
І почалося велике будівництво!
З ранку до ночі горкотів перфоратор, гепав молоток, працював цементозмішувач. Я мотався до "Епіцентру" та "Агромату" за потрібними матеріалами. А тим часом юні красуні працювали у мене по господарству.
Повертаючись увечері додому став помічати дивні речі: спочатку здибав монахиню в своєму джакузі, згодом трьох у сауні. За тиждень ряси кудись зникли, натомість на тілесах жінок з'явилися халати, плаття , а на ногах елегантні черевички, які вони поцупили з гардеробу моєї покійної дружини. Цілими ночами не вмовкали "плазми", які знаходилися в кожній кімнаті. Дівчата дивилися не церковні передачі, а політичні та еротичні програми. Особливо їм подобалися еротичні, оскільки уранці доводилося вимикати працюючі телевізори самому, оскільки потомлені монахині засинали з пультами в руках. Що їм снилося - одному богові відомо. Але щось хороше, бо часто чув знадливі стогони і ахи.
Якщо спочатку на кухонному столі в тарілках сумирно парувала вівсяна каша без масла, то тепер - український борщ, пампухи з часником, смаженина. Бо як приходив з роботи і бачив змучені писки голодних самітниць - ставав куховарити, а вони мені допомагали. У помийному цебрі якось знайшов три пусті пляшки від марочного вина, яке випадково, поцупили красуні з мого бару.
Робота в монастирі добігала кінця, нарешті почав монтувати італійські біде. Ще пару днів і візьмуся за стереосистему, бо в такому місті повинна грати заспокійлива музика. Ну, а потім візьмуся облицьовувати чеськими кахлями та крітським мармуром стіни та підлогу
І смикнуі мене хтось грайливий увечері, після праці, запропонувати монахиням, які готувалися до сновидінь почитати своїх віршів.
- О, так ви поет! А ми думали, сантехнік!
- І що? Хіба сантехнік не може бути поетом? Або навіть монахиня?
І став я читати. Довго, проникливо, гаряче. Наче останній раз.
І сталося диво: діачата потягнули мене у спальню. На руках.
Далі розказувати не буду, оскільки це справа глибоко інтимна, сердечна і вельми збудлива.
Роботу в монастирі я закінчив, там нині як в Луврі, навіть вазони з фікусами є та мармурові слоники. І постійно грає музика Вівальді. Отак от.
Але в монастирі поменшало на шестеро монашок. Лишилися вони у мене. Назавжди.
За рік з'явилося шестеро хлопчиків та п'ять дівчаток.. Так що сім'я у мене велика. Довелося одну кімнату на першому поверсі додатково переобладнати на вбиральню. І поставити ще трійко біде та дві джакузі. І поставити рожеві слоники та фікуси.
Вже рік дівчата не ходять до церкви, виховують діточок, навчають маляток української мови та співають патріотичних пісень. Думаю, виростуть з них чудові захисники вітчизни. А ті, що накивали з держави п'ятами чи замурувалися в монастирських стінах - хай там і залишаються.
Умостився у ліжку, розгорнув зшиток із віршамиі покликав люблячих дружин послухати, що я написав нового.

Хранитель я жіночої краси,
Серйозний і водночас шалапутик.
В моїх обіймах гарно геть усім,
У смертних час на щастя мусить бути.

Стрілою поціляю у соньків,
Мерці - і ті розклеплюють повіки.
Мужик хропів. А нині, бач який -
Не може і хвилини жить без жінки.

Рука чуттєвий пінить океан,
Здригає спазм тілес підводні скелі.
Монахиню управний бонвіан
Закручує в любовній каруселі.

Під себе курка лапою гребе,
Ділитися добром не хочуть люди.
А я (презентом) часточку себе -
Усім, хто хоче до небес торкнутись.

Пливуть у гості пави молоді,
Усім наллю по кухлику амріти.
О, світе ясний! Не журись,- радій!
Я - бог Ерот! Без мене сумно жити.

Думаю, незабаром з'явиться ще кілька хлопчиків. Або дівчаток. І це добре.