непоспішною ходою
мандрівник по стежці брів,
пліч-о-пліч зі самотою,
в недосяжнім для вітрів
тихім затінку гаїв.

йшов нешвидко але сміло.
під ногами, крокам в такт,
листя в'яле шаруділо,
а відгомін тах в кущах,
між якими вився шлях.

на плечах рюкзак потертий,
у руці кривий ціпок,
погляд втомлений та впертий -
так ступав за кроком крок
по стежині крізь гайок.

на вбранні його старому
пил осів зі ста доріг -
весь здобуток, а натомість
він лишив відбитки ніг,
де маршрут його проліг.

я питаннями задався:
хто він? що в душі тремтить?
то ж коли із ним зрівнявся,
мовив: "зупинись на мить.
в край який твій шлях лежить?"

все принишкло. піший став,
не приховуючи втому,
хриплим голосом сказав
так, немов ударом грому:
"я нарешті йду додому"

2022-05-30

Хотів би ще поділитись історією створення цього вірша. Вже і не пам'ятаю скільки років тому почав його, написав кілька стовпчиків і застряг. Неодноразово брався завершувати, але ніяк не вдавалось, хоч і перекручував слова з рядками на різний манер. Чогось бракувало для довершення образу, якоїсь адекватної мети.
До ночі на 30 травня 2022 року. Виявляється, я вперше згадав про цей недописаний вірш за час війни саме тоді. І "ціль" просто лягла перед очима, як розкрита книга. Я просто зрозумів, для кого його писав.
Отож, присвячуюю його тим, хто покинув близьких, щоб захистити їх в бою. І тим, хто змушений був покинути домівки, бо їх безпосередньо зачепила війна і окупація. Усім вам бажаю, щоб ви якнайшвидше могли повторити слова мандрівника з цього вірша.
А також не можу не згадати про тих, які вже ніколи не зможуть промовити цю фразу. Вірю і молюсь за те, щоб ви знайшли свій найрідніший дім.