Не хочуть люди помирати, а якщо й помирають, то важко, намагаючись уникнути невблаганного кінця. А чому? А тому що знають, що потім уже нічого не буде. Молекули й атоми тіла розтечуться венами землі, всмокчуться рослинами і тваринами, вмонтовуючись у нове коло життя.
А для заспокоєння люду придумали геніальну абстракцію віри у безсмертну душу. Щоб не так боляче було усвідомлювати, що світ крутиться не по законам людським, а фізичним.
Віра - узагалі штукенція дивовижна: вона дає сили жити і, водночас, відбирає розум.
Якщо припустити, що душа існує - то в кого? Тільки у людей? Серйозно?
Он, сусіда щоденно дубасить жінку, інколи й ногами. А от мій цюцько ніколи мене зубиськами за литки не хапає, а я його. Позавчора приніс курку, поклав під поріг і тихенько завив, покликав господаря. Бо знає, що я три тижні не їв мняса, схуд, виснажився. І він наважився на крадіжку, аби хазяїн завчасно не одкинув копита. Змилосердився. Тож, небезпідставно, вважаю, що в нього душа таки є. І розум неабиякий. Та й у котів вона мусить бути, бо так лащитися, як наша кішка Муся, може тільки любляча дружина.
З дружиною взагалі складно. Вона - дитя богів, берегиня. Отже, апріорі, не людина. А якщо так, то чи є в неї душа? І яка вона: така ж сама як в людей та котів, чи трохи інша?
- Чоловіче! - гукає до мене. - Не стій над душею, бо кандьор вийде не такий як треба.
Відходжу на безпечну відстань, аби не дратувати солодятко, бо коли людина працює - не варто встромляти носа в процес, зазираючи через плече. Митець борщу від роздратування може врізати собі пальчика ножем, а то й плюнути спересердя та покинути справу.
Та цікавість аж розпирає. Хочу довідатися алгоритм приготування.
А процес непростий. Коли жінка куховарить, то завжди співає: про сонце, про ліс, про пташок, вплітаючи у пісні чудернацькі замовляння, які людське вухо нездатне осягнути.
А трави які використовує! Не хрін чи петрушку, не кріп чи базилік, а мандрагору, пестунку хтивогриву, чар-зілля, амурник, еротницю грайливу, жаготну мультиорганію та ще з десяток пікантних приправ, які ми збираємо улітку та навесні по Поліських пущах і луках.
А запах такий, що бадьорить навіть столітніх бабусь та дідусів, які, в основному, вже тихо лежать у ліжках, доживаючи свій вік або на самоті, або в обнімку з улюбленими кицями.
Я коли їм такий кандьор, то потім з тиждень бігаю як лошак, працюю як воляка, а в ліжку витворяю таке, що чорти в пеклі до мене боятимуться навіть підійти, а не те що вкинути в казан зі смолою та сіркою. Та й сам сатана, хрестячись, обходитиме мене десятою дорогою.
Єдине, що мені дружина дозволяє - це почистити картоплю, цибулю, моркву та бурячки. І води з колодязя принести. А в сам процес приготування втручатися - табу.
Для приготування потрібен лантух картоплі та відповідна кількість городини, бо їжа розійдеться по всьому селу. Це тільки скнари сидять удома і варганять виключно для своєї сім'ї, економлять на святому: щедрості та любові до дальнього.
- Чоловіче! Раніше, в мудрі часи, коли люди були ще волохатими, а їхні душі світлими - готували для усього племені. І споживали результати своєї праці разом. А нині - кожен у своїй норі калапуцяє казна-що, їсть сам. А потім бідкається, що хворіє, живіт болить, вимучує бігунка, а з рота тхне так, що дохнуть мухи.
Я їй вірю. Завжди й в усьому, оскільки людина, яка так божественно готує страви - душевна та відповідальна особистість. І ніякі пришвидшені курси шеф-кухарів тут не допоможуть. І талант також. Це - дар, штука настільки рідкісна, що говорити про це навіть непристойно.
Увечері, стомлені після справ господарських та амурних, тихенько питаю свою берегиню:
- Жінко, а в мене хоч який-небудь дар є?
Вона всідається на мене зверху, наче на коня і грайливо відповідає:
- Ой, чоловіче! У тебе такий дар, який дається тільки раз на тисячу років юній і чесній душі.
Про який дар іде мова - не можу второпати. Може ви мені підкажете, добрі люди, га?
17.04.2023р.