ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Хельґі Йогансен
2024.05.27 19:03
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"

Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій.

Ярослав Чорногуз
2024.05.27 18:31
Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.

Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,

Юрій Гундарєв
2024.05.27 14:40
 Ось читаю щойно опублікований вірш Артура Курдіновського «Бий москаля!»: Якщо нарешті вільним хочеш стати, Щоб вільною була твоя земля, - Безжалісно, жорстоко та завзято Бий москаля! Ти не напав! Це він прийшов до тебе! Ти бачив. Добре знаєш,

Олександр Сушко
2024.05.27 12:57
Є віра. Є закон. А є придурки,
Які на слово вірять в казна-що.
А за вікном війна, тривога, гуркіт,
Країну перетворюють в ніщо.

Із вирію не повернулись мрії,
Христос мовчить, у бісів сабантуй.
А землячки - не люди - чорні змії,

Юрій Гундарєв
2024.05.27 10:56
У Жмеринці через падіння уламків дрона пошкоджено кілька будинків.
Один із них захистило дерево…


Дерево віти розкрило -
уламок приймає на себе…
Рожево-смарагдові крила
на фоні червоного неба.

Леся Горова
2024.05.27 08:17
Коли зневіра обснує порожня,
Безмовністю напружено дзвенить
Із неба-висі, неба-глибини,
Із мли-бажання, сповіді-вини
Уперто- невідступне поверни.
...
Так бачить за картиною художник,
Піднявши очі раптом від мольберту,

Микола Соболь
2024.05.27 05:26
Свароже капище і нині
у небо дивиться з води,
які ж у Бога очі сині,
а тут були села сліди
та нині води Борисфена
все схоронили у собі,
мовчить охрещена Олена
на древнім капищі Богів,

Віктор Кучерук
2024.05.27 05:26
Обрій осяяли сходи світання
І озорив далеч сонця вогонь, –
Серце упоює радість кохання
Та зігрівають надії його.
Вже обірвалась застояна тиша,
Віра у щастя вчувається знов, –
Серце дедалі стукоче гучніше
І закипає від збудження кров.

Артур Курдіновський
2024.05.27 02:38
Якщо нарешті вільним хочеш стати,
Щоб вільною була твоя земля, -
Безжалісно, жорстоко та завзято
Бий москаля!

Ти не напав! Це він прийшов до тебе!
Ти бачив. Добре знаєш, звідкіля!
На бій благословило наше небо!

Ілахім Поет
2024.05.27 00:04
Чи фантомна корона ще стискує скроні,
Чи то просто густішає сіра імла.
Як повірити в те, що тепер ти стороння,
Адже рідною серцю настільки була?

Що ти робиш і що тобі мріється-сниться,
Де блукаю я нині, що кров з мене п’є -
Не обходить вже нас це,

Борис Костиря
2024.05.26 22:51
Я заблукав у пущі
хаотичних і диких думок.
Де мені знайти лісника,
який виведе із манускрипту
заплутаних і загадкових питань?
Я продираюся крізь гілки
буттєвих пасток і капканів,
крізь тенета нерозв’язних апорій.

Ігор Деркач
2024.05.26 22:00
                І
Не конає ірод моровий.
Чубляться парафіяни віри
у Христа, Аллаха... у кумира,
що волає всує, – Боже мій! –
ради себе, а не ради миру.
Невідомо, хто кого пасе
в офісі корупції... здається,

Юрій Гундарєв
2024.05.26 17:11
Місто Андрія Святого.
Місто Шевченка і Підмогильного.
Місто Амосова і Патона.
Місто Майдана Гідності.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Євген Федчук
2024.05.26 14:02
Горять вогні у долині, вся долина сяє.
Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
Круг багать сидять солдати, нічого робити,
Повечеряли та й байки узялись травити.
Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
А там якось і до відьом дійшли непоміт

Володимир Каразуб
2024.05.26 12:30
Тут повсюди криваві сліди Медеї,
Що дихає сирістю стін із підвальних могил
Роздвоєне серце подвоєне божевіллям
Обманом Цірцеї, обманом драконових крил.

Подорожній, повідай як прийдеш колись у Спарту
Про острів блаженних, що знищили зикурат
Пожеж

Олександр Сушко
2024.05.26 11:55
Нумо, браття, йдіть до мене в хату,
Розкажу про диво, НЛО.
Бо на сайті вилупивсь піратик,
Непростий дядина і не лох.

Скавучить потужно. Діви врозтіч
Від його всльозавлених "трудів".
А от графомани прямо в очі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Ісая Мирянин
2024.05.20

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ніна Виноградська (1961) / Поеми

 Три Василі


Поема

Присвячую вірним синам України:
Василю Симоненку
Василю Стусу
Василю Сліпаку

Розділ I

Каліцтво душ у хворої епохи
Нас не дивує – ми росли у ній.
Хворіє вік, накульгує потроху,
До крові ноги стер в ході німій.

В колесах віку вивержені долі,
Розбиті вщент, їх кров тече в пісок.
В бездушнім тілі чорної сваволі
Прокльовується житній колосок.

А з нього зерна висипле поліття
Й засіє житом замість ковили.
За роком рік – і відійшло століття,
А ми з тобою наче й не жили.

Сивіють скроні у років зустрічних.
Відлуння часу в груди б’є мене.
Ми житимемо у нащадках вічно,
Бо плин життя ніколи не мине.

Розділ II

ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

На цій чудовій золотій землі,
Де пахне м’ята, яблука і дині,
Вже проросли зерном три Василі,
Щоби життя віддати Україні.

Одне-єдине. За її майбуть,
За стиглу осінь, весни, урожаї,
За нашу пісню, за щасливу путь,
За синьо-жовті прапори над краєм.

Один із них – ще молодий Василь,
Що невмирущим став – це Симоненко.
Поезія для нього: хліб і сіль,
І мова рідна, і молитва неньки.

За рідне слово постраждав і Стус,
Його не зрадив, батька і раїну.
Незламний син землі не мав спокус.
Убитий ворогами за Вкраїну.

Василь Сліпак – був кращим у світах,
Бо мав шовковий неповторний голос,
Який летів над світом, ніби птах,
Над полем, на якому спіє колос.

Коли над краєм, зболеним ущерть,
Війна своїм крилом життя накрила.
Співак ступив на поле бою. Смерть
Убила пісню і зламала крила…

І Симоненко, і Сліпак, і Стус –
Всі Василі убиті за свободу.
Пішли у вічність за одну мету –
За незалежність рідного народу.


РОЗДІЛ III

СИМОНЕНКОВІ ЛЕБЕДІ

1
Милий краю земний, ти найкращий у світі,
Тут полтавська багата і щедра земля.
Врожаями хлібів і людських самоцвітів
Розрослося талантів зелене гілля.

Тут пшеничні поля аж до обрію линуть,
Білих вишень і яблунь схвильований цвіт.
Тут навпіл із сусідом окраєць хлібини,
А з коханою спільний один зореліт.

Тут козацького роду сини, мов дерева,
Молоді і могутні, як вічні дуби.
І росте покоління уже тризубцеве,
Де святої держави прадавні герби.

Тут віками в боях захищали свободу,
Рідне слово і пісню завжди берегли.
Скільки болю за землю свою у народу,
Що не віявся світом зерном ковили.

Мав завжди і господу свою, і родину,
Де молодших і старших завжди шанував.
Бо навчав поважати в людині людину,
У повстаннях він бачив відбитки заграв.

Тут полтавська земля народила поета,
Для якого слова – це і хліб його, й сіль.
Залишила у пам’яті ціла планета
Вже відоме ім’я – Симоненко Василь.

2
На другий день Різдва у Біївцях сніжило,
Йшов тридцять п’ятий рік. За вікнами зима.
А в Симоненків щастя до хати залетіло –
Синочок народився… Скрізь біла бахрома

Прибрала цілий світ, повисла на деревах,
А в хаті на печі у сповитку малюк.
І до душі рідні дарунок цей січневий,
Бо тягнуться до нього стільки добрих рук.

І є кому тепер співати колискову,
І бавитися з ним, бо вже росте маля.
А материне серце радіє знову й знову
Від перших кроків сина, що робить янголя.

3
Підростає малий. Вже читає в три роки,
Все цікаво йому – і рослинка, й звіря.
Ще не знає дитя, що добро є й жорстокість,
Хоч без тата росте, але він не байстря…

П’ять минуло йому, перші віршики пише,
Оживає в поезіях тих дивосвіт.
А громи і дощі, завірюхи і тишу –
Все притягує вмить віршування магніт.

Школа вабить його, він спішить на уроки,
А ночами читає, бува, до зорі.
До людської душі перші зроблено кроки,
Бо на серце лягає те, що в «Кобзарі»…

4
Вже далеко його Тарандицівська школа.
Факультет журналістики! Мрія збулась!
Київ серцем обняв, друзів обране коло,
Та жадання палкі – покорити Парнас.

А до нього ще скільки тягнутися треба,
Хоч Василь уже має свій першодрук.
Та крилатим не важко сягнути до неба,
Поруч з вірними друзями, потиском рук.

Ходять Києвом ночі та сонячні ранки,
Де Дніпро то сміється, то стрімко тече.
У студентські роки є завжди забаганки –
Мати друзів надійних і вірне плече.

Над листами від мами сльоза пропікає,
Та хвилюється дуже: – «Як ти, один?»
Бо надія її у далекому краї –
На таланти багатий, люблячий син.

Що завжди пам’ятав і село, і матусю,
Рідні руки її все літають навкруг
Невгамовні, невтомні, де праці спокуса
Кличе в поле її і до лісу, на луг.

Цінував працьовитість найбільше в людині.
І таким же, як мати і виріс Василь.
Бо завжди на столі в українській родині
Від великих трудів і хліб є, і сіль.

5
Йдуть роки молоді, книги, сесії знову,
Проминає студентський насичений світ.
І щороку земля одягає обнову,
А на трави в садах осипається цвіт.

І черемха з бузком розцвіли вже на кручах,
Пахнуть солодко, кличуть всі юні серця.
Світ навколо втопає у барвах квітучих
І закоханих манять звабливі місця.

Бо сьогодні отут заворожено лине
Теплий подих весни, погляд, пісня, слова.
І чарівною є кожна квітка й стеблина,
Кожен кущик на березі річки й трава.

Світять радістю сині залюблені очі,
А політ неземний вже ночами у снах.
І випурхують вірші зі словом пророчим,
Де з’єднались в одне і кохання, й весна…

Тільки серденько знає, що в мріях юначих
Віднедавна живе і панує вона…
Теплий травень дощами із грозами плаче,
Та принадна й минуща його бистрина.

А солодка ота і тривожна хвилина,
Визначальна для тебе закохана мить,
Коли серце обрало єдину людину
І від радості б’ється й від щастя летить.

6
Травневий день, вишневе хмаровиння
У небо синє простягло гілля.
І це щорічне біле шумовиння,
Мов розтає у просторі здаля.

І звідусіль оці весняні зваби,
Травичка оголила знов шаблі.
Між листям квіти-сонечка кульбаби
У кожен сад заходять по землі.

У лісі скрізь черемхи заметілі,
Від пахощів п’яніє голова.
Травневий день – сади рожево-білі,
Попереду ще літо і жнива.

А зараз можна пити це повітря
І доторкатись поглядом до хмар.
Дивитись, як танцює теплий вітер,
Запалюючи квітковий ліхтар.

І слухаючи ті небесні звуки,
Що нас ведуть до першої грози,
Ми забуваєм болі і розлуки
У тиші річки, в шепоті лози.

7
А Мушкетик, і Сом, і Шевчук, і Олійник
Із Васильком проводили в Києві час.
Залишали у віршах надії і мрії,
Щоб примусити думати кожного з нас.

Про минуле й майбутнє країни, про владу,
Що для них, ніби мачуха, завжди була.
І тому літгуртківці стрічалися радо,
Щоб ділитися болями міста й села.

А писали вони у поезіях щирих
Про майбутнє, яке ще не мало ознак.
Їм хотілося жити у щасті і мирі,
Та свободу вбивав чужинецький кулак.

Бо жила в окупації рідна країна,
Триста років у ній керували чужі.
У піснях зі сльозами була Україна,
Навіть слово вбивали москальські мужі.

Та важлива для юних поезії мова,
Де впліталася мамина пісня у вірш.
І була у Василька із нею розмова
Про життя, у якому стає усе гірш.

Він записував час і близький, і незримий,
Де ширяли всі думи увись з-під пера.
І летіли у світ, наче лебеді, рими,
І зникали ураз і зневіра, й жура.

8
А Лесь Танюк і Алла Горська
За друга мали Василя.
Були шоковані і жорстко
Тим, що відкрила їм земля.

На цвинтарях знайшли могили
Під Києвом, у Биківні.
Розповіли їм старожили,
Що вбивства там були страшні.

Стріляли кадебісти в лісі
Не згодних з ними всіх людей.
Оті совєцькі мракобіси
На вбивство мали привілей.

І знищували скрізь найкращих,
З корінням рвали їх роди.
Бо кидали в канави, в хащі
І замітали всі сліди…

А тут знайшлися раптом люди,
Що ґвалт великий підняли.
Розповідати стали всюди,
Про злочин владний… Не змогли

Одразу кинути в кутузку
Отих, що правду понесли
По всій країні… Мов галузку
Зламали діти кабали.

І записали в протоколи
Всі імена. І Василя.
Щоби мовчав і вже ніколи
Не викреслять ізвідтіля.

9
Костенко Ліна, Вінграновський,
Світличний, Стус, Євген Сверстюк –
Цей молодий гурток дніпровський
Талановитих душ і рук.

Вже досягнув над цілим світом
Визнань великих апогей,
Бо незалежним духом, цвітом,
Наповнював серця людей.

І розлетілись по країні
У віршах їх прості слова,
Та світять з тих часів донині,
Де їхня молодість жива.

Де прагнули вони свободи
Народу нашому з часів,
Коли робили перешкоди
Царі і компартійний гнів.

10
І вже в Черкасах, у газеті,
Василь талант розкрив сповна.
Він сам впіймався у тенета,
В яких поезій таїна.

Та він, залюблений у мову,
Давно був другом серед рим.
Найвища цінність – рідне слово,
Було йому, як побратим.

А він його сприймав, як диво,
Що перейшло нам з правіків.
Знов переорював цю ниву,
Після дідів, своїх батьків.

Щоб проросло його колосся
Й зібралось у тугі снопи.
Не стихло щоб дзвінкоголосся
І не тупилися серпи.

11
І тут кохання білий лебідь
Злетів до нього з висоти.
Кур’єрка Люся, наче з неба,
Влетіла у його світи.

Він очі бачив і волосся,
І посміх на пухких вустах.
Він закохався, бо здалося,
Що в серці поселився птах.

Який весь час хотів летіти,
Писати вірші і статті,
І дарувати милій квіти,
Найкращі у його житті.

Зібрати їх з усього світу,
Коханій кинути до ніг.
Весняну слухати сюїту
І тихі радісні пісні.

12
А потім вже було весілля
І ніч, коли знялась фата…
Полола друзів, ніби зілля,
Його дружинонька… А та,

Що поряд з ним була щоднини
І плакала тихцем вночі
За ним – колега. Звалась Ніна.
Василь не бачив ті плачі.

Не відчував її любові,
Не бачив синь її очей.
Зате дружина в кожнім слові
Давила важко на плече…

Йому здавалось, що любила
Його і сина. Та вона,
Чужа й байдужа, наче брила,
Гнітила вдень, будила в снах…

Відчув, що серце спопеліло,
Що не вернути мить щемну,
Коли його душа і тіло
Її бажали… На весну

Вже сонце знову повертало,
А в серці ще жила зима,
Бо крига в ньому не розтала
Холодна і глухоніма.

Замовкло у поета слово,
В душі з’явився гострий біль.
Натхнення зникло, бо основа
У творчості – кохання хміль.

13
Тоді Василь відчув лавину
Добра і ніжності, тепла.
Бо поряд з ним поетка Ніна,
Мов оберег, в житті була.

Та пізно стало серце чути
Велику душу, спів її.
Бо від любовної цикути
Не злікувався… Ручаї

Вже позбігалися у ріки,
Що повні чистої води.
Тому прості душевні ліки
Потрібні серденьку завжди.

Він зрозумів, та не одразу,
Як гріють всі її слова.
Спокійні, виважені фрази,
Творили у душі дива.

Сказала Ніна: «Я не смію
Тебе забрати від сім’ї.
Тому не май уже надії
На наші спільні врожаї»…

Василь стояв і слухав тихо
Цю сповідь сліз і гіркоту.
В його життя ввірвалось лихо…
Слова вмирали на льоту…

14
Робота і його душевні друзі
Розвіювали той великий щем.
Син підростав, неначе тирлич в лузі,
Слухняний хлопчик бавився тихцем.

Василь казки синочку в час вечірній
Розповідав, де ніжності без меж.
Був гарним батьком, чоловіком мирним,
Та зірка долі тихо гасла всеж…

15
Тільки «Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна Батьківщину.»

16
«Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
І тепер зостались ці слова навіки
Матері і сину, жінці, чоловіку.

Як велика згадка про народ упертий,
Що за волю б’ється, не боїться смерті.
Щоб не забували, що завжди людина
В світі неповторна і одна-єдина.

І лише від неї всі надбання людства,
Пам’ятки і твори, що ввійшли у вічність.
Війни залишають тільки безрозсудства,
Знищують прекрасну і святу величність.

Та завжди у серці є любов до краю,
Де родився-виріс з матір’ю і татом.
Де весну щорічно з ними зустрічаєш
На порозі ріднім батьківської хати.

17
Розумний погляд, начебто стріла,
Що ворога вбиває сірооко.
В просвітленій душі ще є тепла,
Та не для злих, бездушних і жорстоких.

Іще у ній велика правда є,
Її налито матір’ю по вінця.
Тому життя його тяжким стає,
Бо навкруги образа українцям.

Бо ґвалтували їх в усі віки,
Примушували забувати мову.
Тому і йдуть у бій чоловіки,
Щоб зберегти свого життя основу.

Він устає тепер уже з колін,
Рятуючи життя свойого роду.
І пам’ятає, що з усіх сторін
Украсти можуть враз його свободу…

У душу вкарбувалось чий він син,
Де вишня під вікном, в степу раїна.
У серці носить вільно й гордо він
Свою любов, що зветься Україна.

18
Василь стрічався з другом і під вечір
Він на вокзал зайшов по цигарки.
До закриття був час… Зіщулив плечі,
Як вчув, що хтось хапає за грудки…

На станції малій, у місті Сміла
Міліціянти били від душі.
Не просто били, а вбивали тіло.
За журналістську працю одкоші…

Побили так, що сонечко в той вечір
Йому здалося чорним і чужим.
Синочка голос, рідної малечі,
Розвіювався в просторі, мов дим…

19
Пройшло півроку… Вечір… А завія
Над цілим світом плакала одна.
Тринадцятого грудня… На Андрія
З його душі втекла будучина…

20
Василь прожив лиш двадцять вісім років…
Убили. Молодим цей світ покинув.
Чомусь недовговічні всі пророки,
Що помирали за свою країну.

Він залишився в пам’яті навіки
В поезіях про долю України.
Зосталися у віршах чоловіка
Всі прагнення свободи й переміни.

Тепер ми прислухаємось до нього
І черпаємо із поезій силу.
Щоб у минуле відійшли тривоги,
Одкинувши комуністичну брилу.

Ми ие забули у своїй державі
Усіх, хто нас морив Голодомором.
Тому і зберігаємо у славі
Своїх героїв, щоб не мати сором

Перед прийдешнім нашим поколінням,
Що стане будувати Україну,
Яка переживає воскресіння
І вносить у майбутнє переміну.

21
«Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні».

22
Вже двадцяте століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє небесній яскравій кометі,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Прошуміло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах вже роки розлетілись, мов квіти,
Від згорьованих літ полиняла краса.
Доживає самотня, ніким не зігріта,
Василева матуся. Стікає роса…

Без синочка чужі їй усі небокраї,
Та й уваги від влади нема для бабусь.
Без пошани й любові самотня згасає,
Як їй важко без сина, сказати боюсь.

Не приїде ніхто на Різдво вже до мами,
Не обійме, не сяде за рідним столом…
В небесах вся родина. .. У серці – розлами,
Бо по долі стражденний пройшов бурелом.

І на зморшках обличчя записував радо
Всі гулаги з війною і голодомор.
А тепер її старість є здобиччю влади,
Яка їй влаштувала нелюдський терор.

Хто поможе самотній, що молиться тихо
За державу і втрачених рідних своїх?
Бо не знає людина, яке іще лихо
Виглядає її без надій і утіх…

Доживає самотня Василькова мати
І несе в собі вічну його таїну…
А поезії сина зостались у хаті
Про любов до країни, людей і весну.

23
«Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?»…
Ми знаємо – він єдиний,
Як свічечка у вікні.

Яка горить серед ночі
Мов поклик, дороговказ.
І робить цей шлях пророчим,
Який порятує нас.

І приведе до свободи
Замучений цей народ.
Василь Симоненко зроду –
Це символ вічності. Код.

24
«Де зараз ви, кати мого народу?» –
Живуть як і жили на цій землі.
Щоб помирали за свою свободу
Найкращі українські Василі.

Щоб ми мовчали і про них забули,
Навіки розчинивши їх в імлі.
Та з-під комуністичного розгулу
Встають знов українські Василі.

25
«О земле з переораним чолом…»,
За тебе стільки вбито українців,
Бо не хотіли бачити чужинців
У полі й хаті, за своїм столом.

Ти не була для нас ніколи злом,
Просякла вся і кровію, і потом,
Від нашої щоденної роботи,
Що ми її робили всі гуртом.

Тому і вийшли ми на вільний шлях,
Та не забули воїнів могили,
Що землю рідну знову захистили,
Щоби цвіли волошки у полях.

26
Ми ще поборемося, друзі.
Життя майбутніх поколінь,
Не десь, а вже на виднокрузі,
Його змінити нам не лінь.

Запахне сонцем і весною
І прогримить найперший грім.
Від того звільнимося гною,
Що влігся в нашу душу й дім.

27
«Земле рідна! Мозок мій світліє…»
А душа схвильовано летить,
Щоб народ вже досягнув мети
І його збулися світлі мрії.

Наш великий український роде,
Що проріс давно через віки,
На шляху, де матері й батьки –
Василі виборюють свободу.

У майбутнє людства естафета,
Де у віршах не мовчать слова,
В них людина вічна і жива,
Як душа осонцена поета.

28
«Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!»

29
Симоненкові лебеді
Над світами ячать.
Вірші-птахи у небі –
То душі благодать.

Ронять слово-пір’їнку –
Мудрість світом летить.
Літ гортає сторінки
Вся небесна блакить.

А Василькова пісня
Всім лягла до сердець,
Бо вона благовісна –
Душ торкнувся співець.

Симоненкові лебеді
Над світа-а-а-а-ми…

30
Ота змія, що більше трьох століть
Пригрілася в теплі на наших грудях,
Тепер вже знову проти нас стоїть,
У нелюдів перетворилась. Люди

Казали, що вона уже давно
Нам потихеньку підсипала трути.
І пряло пряжу зла веретено,
Тому були і Конотоп, і Крути.

А скільки вбитих полягло в світах,
Щоби земельку рідну захищати?
Бо часто зради й смерті чорний птах
Навідувався в наші рідні хати.

І що ж тепер чекає нас, воли?
До влади комуністів обирали
Й дивуємось, куди нас завели
Страшні сини чужинської навали.

На грудях наших триста літ змія
Жахала нас, висмоктуючи сили.
Тому в душі тремтіло кожне «я».
Нас комуністи гнали до могили.

Та ми – не рідні діти ковили,
Бо маємо історію і землю,
Традиції і мову. Не змогли
Убити нас. Тому я відокремлю

Себе від тих, що звуться вороги,
Які вбивали нас, лишали сили.
Та стало в нас бажання і снаги,
Щоб ми свою державу відтворили.

Віднині всім відоме це ім’я,
Що навіки несе в собі родина,
В якій живе щасливо кожне «я»
І зветься ця країна – Україна.

31
Ми важко йшли під прапором єдиним
Сльозами й кров’ю сіяли поля.
Залишилось в історії країни
Ім’я із Полтавщини Василя.

Простого сина рідного народу,
Що пережив страждань великий біль.
Отримав вічність у винагороду,
Щоб мати на столі і хліб, і сіль.

І збудувати у садочку хату,
І посадити біля неї сад.
Щоби плодами був завжди багатий,
Де яблуні ростуть і виноград.

Де на полях колоситься пшениця
Й волошки в житі засиніли враз.
Росте повсюди, дозріва пашниця,
І нам ніхто вже більше не указ.

Ми ростемо і ширимося знову,
Навчаємо дітей любити світ.
Кохання і повагу за основу
Родини, щоб продовжувався рід.

Що з правіків іде його коріння,
В словах його струмує джерело,
Яке оживить все-усе насіння,
Щоб їсти й пити нам завжди було.

І щоб пишалась нами вся планета,
Щоб наше слово перейшло віки
В поезіях великого поета,
Які вивчати стануть залюбки.

Поета слово вже летить усюди,
Пишається ним вся моя земля.
Пророчих слів дослухаються люди,
Щоб вічно пам’ятати Василя.

32
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!»

Розділ IV

УКРАЇНСЬКИЙ ІСУС
1
Ми віримо і дотепер
В неукраїнського Ісуса.
Та забуваємо, хто вмер
За Україну саме, Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що народився в Україні.
Якому ця свята земля
Була і рідна, і єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За першу квітку сон-трави,
Вербу й калину над землею.

За слово мамине в саду
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Упало Василю на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине,

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.

2
У Рахнівці готуються всі до Різдва,
В хаті троє малих вже чекають дарунок.
Та найбільший гостинець оця мурашва
Від матусі вже має – в колисочці клунок…

Шосте січня. Свят-вечір. З’явилось маля.
Свій прихід прокричало між тисячі віхол.
Морозенко приніс хлопченя – Василя…
А снігів намело – по самісіньку стріху.

Тридцять восьмий той рік розпочався в мороз,
Для батьків щастя в хаті степліло від сина…
Хоч від холоду в січні багато загроз,
Та малих зігріває і піч, і ряднина.

3
Вранці рано встає породілля, бо діти
Хочуть їсти. Матуся годує маля
І цілує його сині оченьки-квіти,
І співає для сина свого Василя.

4
Сину мій, синочку, голубе сизенький,
Прилети додому, до своєї неньки,
Прилети до батька і братів, до хати,
Де тебе, мій любий, будемо стрічати.

Розпряжемо разом кониченька твого,
Хай поп’є водички з дальньої дороги.
І вівса для нього, сіна із травички,
Бо втомився зранку їхати до нічки.

Сину мій хороший, молодий козаче,
Подивись, як наша Україна плаче,
Бо її в лабета хитрі воріженьки
Узяли надовго, хоча їх і жменька.

Відпочинеш, сину, дам тобі в дорогу
Оберіг батьківський з рідного порогу.
Вишила для тебе квітку- вишиванку,
Щоб оберігала з вечора до ранку…

Їдь до Запорожжя, милий мій синочку,
Через ріки й гори, і поля, й струмочки.
Захищай безстрашно рідну Україну,
Це земля нащадків і твоїх, мій сину.

5
Вже Васильку два рочки. А мама і тато
Переїхали в Сталіно, місто велике.
Бо могли їх родину в гулаги загнати
Щоб розсипався рід вже надовго, довіку.

Працювали батьки, підростала малеча,
Потихеньку ставала на ноги родина.
Хоч життя нелегке натискало на плечі,
Та Василько відмінно навчався. Людина

Виростала із нього і чесна, й гаряча,
Він за правду стояв і не плакав ніколи.
Та до мови любов теж була не дитяча,
З золотою медаллю закінчував школу.

6
Він Стус Василь, він українець зроду,
Попереду усе його життя.
Пишався тим, що вийшов із народу,
Якому вже не буде забуття.

Який усюди йшов за світлу долю,
За яблуні і вишні у саду,
За колоски, що половіють в полі,
За пісню і різдвяну коляду.

Століттями за незалежність гинуть
В країні нашій всі чоловіки.
Донбасу доля – це для України
Історія майбутня на віки.

7
Тому важливо мати рідне слово,
Як захист від чужинського гнилля.
І він іде навчатись, бо основа
Майбутнього – це молоде гілля.

Плекає мову, щоб других навчати,
Почути в слові гомони віків,
Щоби ніколи українська мати
Не плакала, тамуючи свій гнів

На ворогів, що забирають землю,
Накинули на пісню свій аркан.
О, як набрид їй гніт цей чужоземний,
Де владою керує злий бовван.

Народи цілі викидає з дому
На інші землі, у чужі краї.
Історію ламає до судоми,
Тому на людські спини лиш киї.

8
Ой за Сибіром далеким дуже
Плакала жінка: – Де ти, мій друже?
Вигнали з ночі нас від родини
Кудись далеко із України.

Від свого дому, рідної хати,
Там, де зостались батько і мати.
Вивезли з дітками нас злії люди –
Енкаведисти, горе їм буде.

Кинули в тундрі поміж снігами,
Голих і босих, ще й батогами
Гнали далеко від залізниці,
Щоби померли від пропасниці.

Падають наші дітоньки всюди,
Гинуть від холоду людоньки-люди.
Дивляться мертві скляними очима
В тундру холодну, що в них за плечима.

Хай тобі, милий, Бог помагає,
Я тут навіки буду в цім краї.
Зіркою стану, а зоренята
В небі назавжди без мами й тата.

9
Хто щасливим не був у студентські роки,
Бо за спиною завжди знаходились крила.
І раділи за наше майбутнє батьки,
І наповнені вітром летіли вітрила.

А Василь до науки був здібним завжди,
Бо йому все цікавим було у цім світі.
Слово рідне для нього – джерельце води,
Що карбує сліди на твердому граніті.

10
«Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя».

11
Вже позаду у нього тепер інститут
І диплом із відзнакою – розум не втома.
Вчителює у школі, хороший дебют,
У Таужному діток навчає, не вдома.

Потім армії довгі два роки життя,
А подивишся – швидко й вони пролетіли.
Перші вірші його про донбаське буття
Вже у горлівській школі. Переклади вмілі

Із німецької Рільке на українську,
А за ним і чудові поезії Гете.
Та Малишко Андрій похвалив по-старшинськи
Сильні вірші іще початківця-поета.

Літредактором він працював у газеті,
Де два роки писав про людей на Донбасі.
І життя у рядку вирувало, в куплеті.
Вчитись треба надалі – давно вже на часі…

12
Древній Київ. Ось там його аспірантура,
Де наука була про поезію й прозу.
Основним у житті стала література,
Друзів коло священне. Далекі прогнози…

Разом з Дзюбою, Бадзьом і Чорноволом
Піднялися супроти тяжкого свавілля.
На прем’єрі «Тіней…» Параджанове коло
Влада враз обрубала, мов з дерева гілля.

З того все й почалося. Відрахували…
Аспірантом йому вже ніколи не бути…
Та життя не сприймало владні навали.
Ще кохання незвідані стежки-маршрути.

13
Де за тихим березнем року переміна
У красу вбирає землю і гаї.
На життєвім обрії зразу Валентина
Замінила світ йому на усі краї.

Він летів до милої, наче той метелик,
Прямував на світло, як до вівтаря.
А душа закохана знов до неї стеле
Стежечку між травами, де вгорі зоря.

Ось вони під місяцем… Він читає вірші,
Люба радо слухає, як звучать вони.
І для них, залюблених, у вечірній тиші
Щастя починається з травня, із весни.

14
«Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, на піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда».

15
На осінньому листі промінь сонячний скаче,
Перші кроки свої робить їхнє маля.
А матуся із татом радіють, неначе
Всі багатства землі на руках Василя.

Син, синочок малий, народився з любові
Двох закоханих душ, таланистих сердець.
І для нього тепер все у справах і слові
Має лиш позитив і щасливий кінець.

Дмитрик знає, завжди захистить його тато,
Чи «від зайчика» щось принесе у руці.
І світлішає радістю батьківська хата,
Як погладить татусь малюка по щоці.

16
«Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги — аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося —
і син біжить, як горлом кров біжить».

17
Перша збірка поезій була «Круговерть»,
Друга збірка вже звалась «Зимові дерева».
Заподіяли їм вороги наглу смерть –
Видавці відмовляли… Наказ був сталевий.

І тоді вже не змовчав поет наш, Василь,
Він з листами звертався до партії влади.
Бо народ, що трудився за хліб лиш і сіль,
У гулагах вмирав від тортур без пощади.

Не звертали уваги всевладні людці
На листи невідомого нині поета,
Бо збивали народ на свої манівці…
І крутилася мовчки оглухла планета.

18
«То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тільки згадка
минулих літ. Через мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки звеш стражданням.
Ці роки, збавлені в ганьбі,—
то так судилося…»

19
І за це Василя посадили в кутузку.
Дев’ять місяців там він сидів за слова
Про свободу, про владу, оцю боягузку,
Що народу лякалась, ламала права.

Василя засудили на довгих п’ять років
І три роки ув’язнень! За що? За думки?
Дій злостивих, злочинних, неправедних кроків
Він зробити не міг. Все було навпаки.

20
Він боровся за долю своєї країни,
Де людьми вже давно керував окупант.
В Соловках і в гулагах вели до загину
Українців – то вічний для них арештант.

І знущалися з них, і винили в усьому,
Навіть в тому, що холод на дворі, зима.
Та закинутих вдалеч від рідного дому,
Де надовго їх домом вже стала тюрма.

21
«Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо
зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір».

22
Магаданські краї політичних безсилих
Пам’ятають, як золото мили з землі.
І поет був отам, де здоров’я гасили
Українські Миколи і Василі.

Та не вбили у них те бажання свободи,
Хоч і тяжко, та знали вони ким були.
Пам’ятати свій край не було перешкоди,
Бо у серці тримали його, берегли.

Хоч далеко загнали їх від родини,
Та у бранців жив спротив завжди, а не страх.
І бажання вернутися до батьківщини,
Що ясніла у душах отих бідолах.

23
«Геніальний поет
роздвоївся (на себе і страх!)
півпоета роздвоїлося
(на чвертьпоета і страх!)
Чвертьпоета роздвоїлося
(на осьмуху і страх)
Осьмуха поета роздвоїлася
(на понюху і страх).

Тепер, коли він проходив вулицею,
над головою його
висів білий димок
а перелякані зустрічні
шанобливо вступали йому дорогу».

24
У Мордовії також каралися наші,
У своїх таборах їх гноїли совєти…
Компартійці також не минули сю чашу,
Через роки пропали у власних тенетах.

Убивали свої і своїх комуністи,
Хто ревніше служив, як казали, народу.
Панували в державі одні активісти
І за грати усіх, хто чинив перешкоду.

Мов павуччя оте поїдало у склянці
Один одного, лізли нагору по трупах.
І гулаги зростали кількістю бранців,
Та на це не звертали уваги в партгрупах.

25
«У порожній кімнаті
біла, немов стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа —
котру ніч, котрий день
ані чутки про мужа,
ані-анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон:
мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні пройти, ні спитати,
ні дороги знайти.
За тобою, коханий,
очі видивила.
Ніби кінь на аркані,
світ стає дубала».

26
І настав день свободи… Василь уже вдома
І кохана радіє від того й синок.
Друзів коло святе. І ніяка утома
Не завадить щасливцям зібратись в гурток.

Прийняла в свої лави їх Гельсинська спілка,
Де за право і правду боровся народ.
І щоднини у справах крутився, мов білка,
І писалися вірші без винагород.

27
Вже тікайте, чужебраття,
Бо горе вам буде,
Українці злоби й горя
Зроду не забудуть.

І поллється кров злодійська
У синєє море,
І тоді у вільнім краї
Серце заговорить.

До пшениченьки й до жита,
До рідного краю,
Де синів своїх убито,
А чужі втікають.

Буде в нашій Україні
Щастя і свобода!
І земля, і ріки, й море
Будуть у народу!

Влада буде українська,
Нашим гетьман буде!
Піднімаймось, уставайте
Мирні, добрі люди!

Щоб ніколи хитрий ворог
Не топтав свободу,
Щоби доля повернулась
До нашого роду!

28
«Добридень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок
парокотельні — й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким “добриднем”.

Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ».

29
День травневий веселий у восьмидесятім
Весь черемхами пахне і ніжним бузком.
Борщ стоїть на столі і святково у хаті,
Всі зібрались докупи, усілись ладком.

Валентина щаслива, бо разом родина,
І оцінками радує їхній синок.
А Василько сміється, її половина,
І з кульбаби дружині вдягає вінок…

Так у пам’яті їхній залишиться вічно
День травневий, де разом вони, молоді…
Стукіт-грюкіт раптовий, дзвінок той трагічний…
Відчинилися двері назустріч біді.

30
«Попереду, нарештi, порожнеча
i довгождана. Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт — без кольору i звуку,
нi форми, нi ваги, анi смаку —
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смертi в образi життя
щасливого вiдстрашує i врочить:
устромиш ногу в воду — i помреш».

31
Засудили поета за правду у слові —
Десять років тюрми і п’ять років заслань!
Небезпечний для влади… Не злочин в основі,
А відмова від захисту. Тож катувань

Їм замало було. На суді не давали
Боронити його, рятувати від мук.
Він відмовився від адвокатського шалу,
Не відстояв його у суді Медведчук.

Сам себе захищав у судівському кодлі,
Все сказав їм, що думав про владу оту.
Що невинних саджає людей, бо незгодні
З тим правлінням, що сіє лиш смертну сльоту.

32
«Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть».

33
Пермський край. Знову табір. Заслання і муки,
Де на вірші накладено чорне табу…
Валентина і Дмитрик чекають з розлуки,
Душу гріє лиш те, що не вірять в ганьбу.

Що приписує влада невинному сину,
України страждальцю в далеких краях…
Із-за ґрат його слово у всесвіт полине,
Наче вільний у просторі й вимірі птах.

34
«Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!»

35
На побачення дозволу їм не давали
І не все потрапляло до нього в листах.
Незаслужена ця нескінченна опала…
Притомився летіти згорьований птах…

А із Києва пише кохана дружина,
Всю любов укладає у ніжні слова.
Може, вісточка милому із України
Долетить, що чекає, кохає, жива…

У роки перебігли самотності ночі,
У безмежне чекання від нього вістей.
Та між ними стоять владні ті поторочі,
Що стають на заваді листівок-гостей.

36
«На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.

Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!»

37
«Птах душі» — то остання віршована збірка,
Що наглядачі знищили, вкрали в поета.
Об’явив голодовку – отримав добірку
Днів самотніх у карцері й слід від кастета.

Він писати не міг, бо йому не давали,
Щоб у віршах своїх він писав про майбутнє
І про те, що вже буде опісля фіналу
Німого безчинства, що в грати закутнє.

38
«Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь».

39
А найбільша вина, що у камері знову
Сперся ліктем, читаючи книгу, на нари…
Били так, ніби їм освятили ту змову,
І останньою стала йому ця покара…

Враз розсипались в попіл сталеві тенета,
Спокій, тишу отримав, як винагороду…
Перед світом великим зостався поетом,
Що посланником став боротьби і свободи.

40
«Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.
Нi очей, нi вух,
нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис».

41
Зупинилося серце… Мовчала планета…
Вересневий світанок вже був без поета…

42
А діаспора наша, що із професури,
Вже поширила вірші і видала книги.
Готували на Нобеля з літератури,
Та помер номінант. Вбили тяжкі вериги.

43
Поховали страждальця у Пермському краї,
Не дозволили рідним прощатися з ним…
Цвинтар табірний, повний біди і відчаю,
Розростався від осеней, весен і зим.

І найбільше поховано там з України
Непокірних до влади всіх доньок, синів,
Що стріляли в Карпатах чужинцям у спини,
Бо в УПА розростався з роками той гнів.

І лежать наші люди, зостались навіки
У далекому краї, де холод і сніг.
Скільки їх там невинних, не знаємо ліку,
Не повернуться знову на рідний поріг.

44
«Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш».

45
Пролетіло чотири згорьованих роки,
Як забрали додому безцінний вже прах…
Цвинтар Байковий в січні стрічає щороку
Тих, що слово поета несуть у літах.

З кожним роком все більше до нього приходить
Люду нашого, щоби поета згадать.
Бо живе його слово серед народу,
Що виборює в світі собі благодать.

Долетить воно сильне аж до небокраю,
Слово вільного птаха болючих світів…
В дев’яностому році суди засідають
І знімають вину всю… За що ж він сидів?!

Тож за що поламали життя чоловіку,
Що промовчати вчасно про злочин не зміг?
Покалічені долі зостались без ліку,
Де ця влада над нами тримала батіг.

46
«Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай».

47
Потім буде Шевченківська премія, згодом
Стус посмертно отримав Героя Вкраїни.
І летить по світах вічне слово свободи,
І сади вже ростуть, де стояли руїни…

Всі немислимі він поламав перешкоди,
Тільки в слові од ворога мав оборону.
І виборюють нині сини ту свободу,
За яку він боровся на світі до скону.

48
Та зробили з поета злочинця, бандита,
Хоч нікого в житті не зобидив, не крав…
Їхня карта совєцька вже нині побита,
А тоді у гулагах народ помирав.

У колгоспах під сонцем палючим, на ланці,
Матері працювали, неначе воли.
Керували, звичайно, усім лиш маланці,
Ми в брехні комуністів і зраді зросли.

І ніхто на великій красивій планеті
Захистити не зміг одного Василя.
Бо за вірші убила та влада поета
І обрізала крила, неначе гілля.

Щоб ніколи не зміг у безмежжя злетіти,
Щоби слово його вже замовкло навік.
Та в безсмертя вписали і друзі, і діти,
Кожне слово поета, яке він прорік.

49
А він іде, збуваючись у світі
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів –
Камінням ворогів покритий шлях.

А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві й імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Перебування на оцій землі.

А він іде, через вороже коло,
Де рік гортає дні, мов папірці,
Минаючи палаци, тюрми, школи,
Тримає день майбутній у руці.

А він іде, передає онукам
Любов до України на віки,
Яка йому у серце болем стука,
Якою справжні снять чоловіки.

А він іде, шануючи закони,
І заповіти пращурів, дідів.
За ним народу рідного мільйони,
Війна, майдани, сльози юних вдів.

А він іде, не зламаний в гулагах,
Хоч тіло все кров’яниться від ран,
Голодоморів ненаситна спрага…
Встає до бою, вічний партизан.

А він іде крізь війни, смерть, могили,
Освічує шляхи нам із небес,
Щоб Україні вірно ми служили,
Собою закриваючи тебе.

Розділ V

УБИТА ПІСНЯ «МІФ»а

1
Пролітали віки над моєю землею
І мінялися з ними і села, й міста.
Та незмінним було рідне слово, зорею
Залишалася пісня родинна, свята.

В ній відбилися радощі наші і болі,
В ній – закоханих душ вечорова печаль,
І козацькії думи про всі наші долі,
Що вбирали в серця і тривоги, і жаль.

Все у пісні було від народу країни,
Що лінивим не був, зроду сіяв зерно.
Боронив від ворожих навал Україну
І співав, як торкалось ноги стремено.

І несли ті пісні молоді козаченьки,
Шаблю й люльку тримали завжди при собі.
І співали про дівчину любу і неньку,
Що чекали їх з бою у тихій журбі.

А тоді, коли в битві вмирали герої,
То і пісня змовкала у них на вустах.
Піднімалась, бійці її брали з собою,
Щоб летіла у небо крилата, мов птах.

Невмируща вона, рідна мамина пісня,
Що завжди від колиски лунає для нас.
Пролітають віки, а вона не безвісна,
Українська душа в ній живе повсякчас.

І тому у піснях ми залишили всюди
Свою душу багату, немов джерело,
Із якого нап’ються колись наші люди,
Щоб ніколи пісням забуття не було.

2
Той голос хлопцю перейшов по роду
Із іменем од діда Василя.
І з піснею пов’язаний, що зроду
Летіла, мов на крилах журавля.

З «Дударика» до світової сцени,
До перемоги простягнувся шлях.
Василь співав, не пружилися вени,
Той спів в серця влітав, неначе птах.

Коли звучали ніжні колискові,
Хотілося обняти цілий світ,
В якому повно щирої любові
До тих його малих дитячих літ.

Гнучкий природний голос мав, шовковий,
В якому відкривалася душа.
Син України по життю і крови
Із піснею, що лине до Ковша.

Співав у світі на найкращих сценах,
Раділи з цього родичі й батьки.
Евтерпа, Калліопа, Мельпомена –
Від нього ждали серця і руки.

3
Ой у полі в Україні
Житечко, як море.
У дівчини очі сині,
Як вечірні зорі.

Я від неї вже далеко
І не скоро буду.
Понесіть привіт, лелеки,
Хай почують люди.

Лиш нехай моя кохана,
Що, мов небо, очі,
Дочекається жадана
Стрічі опівночі.

І тоді ми разом з нею
Створимо родину,
І я матиму найкращу
У світах дружину.

4
Його душа співала скрізь і зроду
У ній неправди й миті не жило.
Він із того великого народу,
Що зберігав у холоди тепло.

Він з тої української родини,
Що шанувала пам’ять, сіль і хліб.
Що цінувала скрізь звання людини,
Цвіла коханням в глибині садиб.

У нім живий козацький дух донині,
Передали його і батько, й дід.
Він не дозволить, щоби в Україні
Знівелювали той бунтарський слід.

Тому і йде боротись за свободу
Святої правди на землі своїй,
Щоб корені міцні його народу
Углиб росли від справедливих дій.

Він – захисник, артист і піхотинець,
В якого доля в місті і в селі.
Пишається завжди, що українець,
Він – кров своєї рідної землі.

5
„Плине кача...” в Україні
За ліси і гори.
„Плине кача...” Сльози плинуть,
Як вода у море.

Плине, плине „Плине кача...”
Нашим рідним краєм.
Сирота, вдовиця плаче –
Горенько гуляє.

Обірвали воріженьки
Кобзареві струни,
Щоб не топтав доріженьку
Козаченько юний.

Над країною здалека
„Плине кача...”, плине.
Ти куди злетів, лелеко,
Мій єдиний сину?

Від Майдану, Іловайська
Всі сини – птахами!
І груднева ніч і майська –
То журба для мами.

Від біди війни цієї
Сльози в синє море.
Над країною моєю
„Плине кача” в горі...

6
Саме тоді, як хвилювання миті
Заполонили все його єство,
Закрили хмари злі добра блакиті,
Війна в країні мала торжество.

Після того, як люди на Майдані,
Повстали проти владних ворогів,
Кремлівський карлик Крим держить в капкані,
Мов, Україна має сто боргів.

Перед ворожим і чужим народом,
Що у гулагах знищував наш цвіт,
Що руйнував і правду, і свободу,
Був окупантом нашим сотні літ.

Вбивав традицій, звичаїв основу,
І пісню нашу в зародку своїм.
Віками нищив нашу рідну мову,
Розвалював родину, душу й дім.

Створив нам три страшні голодомори,
Загнав народ вкраїнський у Сибір.
Де кісточками нашими, на горе,
Все вистелено. Кожен другий двір

Із України вигнано і вбито
В сибірських тюрмах і у таборах.
За що ж платити ворогові мито,
Що він людей перетворив на прах?

7
За Кримом він усівся на Донбасі
І вояків зігнав з усіх усюд.
Уже тепер війна стоїть на часі,
Де помирає наш стражденний люд.

І добровільно хлопці йдуть до війська,
Щоб захистити нас від ворогів
І тих, що крадуть всюди по-злодійськи
В тилу війни і викликають гнів.

8
Літає сокіл понад горою,
Далеко бачить, як за місточком
Пере дівчина із самотою
Свою, вдовину уже, сорочку.

Літ небагато цій молодиці,
Поряд щебечуть донька з синочком.
Падають сльози в чисту водицю,
Діточки бачать, сіли рядочком.

Як їх підняти, згинув їх тато,
Друзі вернули шаблю і люльку.
Бо накувала років небагато
Сива, як мати з горя, зозулька.

Десь за світами його могила,
Вкутана в сірі холодні тумани.
Якби у неї виросли крила,
То й полетіла б у край, де коханий.

Щоби отам посадити калину,
Хай зацвітає поряд з вербою,
Спогадом буде про батьківщину…
Став її милий горем-журбою.

9
Всі кликали його ласкаво – «Міф»,
Бо він і справді наче із легенди,
Із опери, яку співав для всіх,
Співак зі Львова світового бренду.

В Парижі двадцять років сам прожив,
Зберіг лиш українське громадянство.
Василь ніс людству тільки позитив,
Його любив простий народ і панство.

На сценах світу оплески гучні,
Він грав, як жив, свої відомі ролі…
Не забував, що в рідній стороні,
В окопах браття на донбаськім полі.

10
Почорніло небо
Та й над Україною,
Почорніло сонце
Та й понад єдиною.
Суне вража сила
З тої сторононьки.
Рідну нашу землю
Віддають, мов доньку.

З нелюбом вінчають,
Зі старим, немилим.
Щоб її позбутись
Приміняють силу.
Бо не рідна доня,
А у зятя — гроші,
Влада на долоні,
Придане хороше.

Вмилася сльозами
Ця держава мила.
Українські люди,
Що ж ви наробили?
Бо себе у рабство
Віддали ви знову,
Розвалили хату
І убили мову.

Чобіт вражий скоро
Стопче вам земельку,
Бо ніколи ворог
Не напхає пельку.

11
Втікають з болю кримські води
І обминають всі дощі.
Тож потерпають з несвободи
І доли, й гори, і кущі.

Невільний край, колиска раю,
Наш Севастополь, Сімеїз.
Але безводдя в цьому краї –
Це просто путінський каприз.

Цей карлик від чужої влади
В Донбас привів страшну війну.
І Крим загріб, підступно зрадив,
Зробивши з нього цілину.

Там, де колись ішли до моря –
Військові бази через крок.
І щастя край став краєм горя –
Це для людей важкий урок.

Повернеться вода дніпрова
До кримських міст і до полів,
Коли ми вигонимо знову
Своїх одвічних ворогів.

12
Прокотилася
Наче з гір вода,
Розгулялася
Яничар орда.

Не жаліючи
Діточок малих,
Обікравши їх
З голови до ніг.

Не лякаючись
Кари Божої
І не роблячи
Справи гожої.

Розриваючи
Україноньку
І ламаючи,
Як стеблиноньку.

Не зів’яв іще
Наш козацький рід.
Він майданами
Захистив од бід.

Щоб стекла навік,
Наче з гір вода,
І загинула
Яничар орда.

13
Василь в Парижі мав російських друзів,
Та на війні вони всі проти нас.
Бо росіяни в давньому союзі
З французами танцюють падеграс.

Їм Україна – ворог на Донбасі,
Вони вбивають нас на тій війні.
А Василеві ой як не на часі,
Болить душа в оцій трясовині.

І він збирає коло справжніх друзів
Із українців, що живуть отам.
І берці, і жилети – не в напрузі
Він шле на фронт вже воїнам-братам.

14
Він у Парижі всіх підняв однині,
Збирав народ супроти ворогів.
На фронт поїхав вперше, щоб в країні
Захисники не мали вже боргів.

Перед ворожим ненаситним «братом»,
Якому до вподоби ця війна,
Він волонтером був, а ще солдатом,
І випив чашу бойову до дна…

15
Уклін Васильку, до землі уклін,
Всесвітньому пісенному кумиру.
За ворогами гучно дзвонить дзвін,
А ти із тими, хто жадає миру.

На фронті, з вояками, в бліндажі,
Під кулями і градами страшними.
Готова зброя, точаться ножі
За Україну-матір в літо й зими.

Буває серце дуже защемить,
Та йде вперед з далекої дороги.
На відпочинок має тільки мить.
Спочине потім, після перемоги…

16
І знову повернувся до Парижа,
Розповідав народу про бої…
Зібравшись швидко, вже не в дивовижу,
Поїхав знов у зболені краї.

17
На фронті стріли воїна удруге,
Він рвався в бій, та друзі берегли.
Та як уберегти, бо відчаюга!
З піснями в бій ішов не для хвали.

І не ховався, був як всі, солдатом,
Йому кипіла в серці вже війна…
Збирав на поміч фронту і багато,
Щоб перемог не мала дурина.

Вернувся до Парижа, там кохана
Молилася за нього день і ніч.
Та серце розривала пам’ять-рана,
Бо вже чекав з фронтовиками стріч.

18
За світ встали козаченьки,
Сну їм вже немає.
З терикону воріженьки
Раз у раз стріляють.

Цілять прямо на окопи,
Де бійці ще юні,
Та готові до окропу
У своїй шпаруні.

І стріляють в ненависних
Тих, що ніж у спину,
Що братами називались…
Б’ються до загину.

Їм би жити до онуків,
Їм би покохати.
Вдома сльози ллє від муки,
Від чекання, мати…

А земля гуде від болю,
Плачуть всі дерева.
Йде війна по всьому полю.
Ранній ранок. Мрево…

19
І він утретє їде воювати,
За рідну землю, за її поля.
Згорьована країна, рідна мати,
Отримує всі смерті від кремля…

А ворог б’є із ночі. Шоста ранку,
За кулемета вже стає Василь.
Оцю страшну ворожу забаганку
Щоб перебити, треба стільки сил.

Він дивиться в приціл і надсилає
Гарячий дощ у зрадницьке кубло…
Та враз із того боку дика зграя
Із куль влетіла в нього, як в дупло…

І кулемет замовк… А вірні друзі
Взяли на руки разом Василя…
Для нього світ не був уже в напрузі,
Його тримала на руках земля.

Своє дитя, що визнане всім світом,
За цей талант і за його пісні.
Він стати міг для всіх космополітом
Й оцій війні сказати просто: – Ні!

20
Але одна мала залізна куля
Спинила враз героєві життя…
Хоч перед цим кувала тут зозуля
Багато літ на долі майбуття.

І ось тепер лежить він серед літа,
Між воїнами, що цей бій вели.
І навіть птаха, сонечком зігріта,
Мовчить між бур’янів і ковили.

А друзі поряд, що війною биті,
З яких ніяк не вичавиш сльозу,
Сьогодні плачуть, як дощі у літі,
За Піснею, убитою в грозу…

21
Він українцем був і ворогам несила
Збороти Пісню в тихій боротьбі.
Вони його убили, мов скосили,
Собі зробили пам'ятник ганьбі.

Навіки, назавжди, уже до скону
Не виправдати їм невинну смерть.
Мо' по якомусь божому закону
Біди нап’ються отакої вщерть.

Нехай вона заповнить їхні долі,
І хай потоне, згине вражий край!
Вже проклятих на цім донецькім полі
Навік накриє смерті чорний рай!

22
Ой чого ж цей ворон
Наді мною кряче?
Як я помираю,
Він один лиш бачить.

Полетить, розкаже
Матері про сина,
Що помер за землю
Рідної країни.

І моїй матусі
Памороззю в коси
Упаде ця звістка,
Віченьки заросить.

Ой чого ти, круче,
Крячеш наді мною?
Як тепер матусі
В світі буть одною?

Хто її зігріє
У вечірнім часі?
Згинула надія
Мамина в Донбасі.

23
У небі ранком голубіє просинь
І білий світ очиці відкрива.
Скотилися із трав беззвучно роси
І вмить замовкли звуки і слова.

«Убито Міфа!» – лине над світами…
«Убито Пісню!» – і тепер зима
В серцях рідні, у серці тата й мами,
І біль навіки душі їх пройма.

Убили Пісню і зламали крила
Тому, хто Україну захищав.
Тепер навіки болю цього брила
В серцях осіла, в душах, на плечах.

Убили Пісню молоду, красиву,
Було років їй лиш сорок один…
По серцю стала лінія розриву,
Не зшити вже… Нема в життя годин…

24
Він боровся за землю свою до загину,
Та поліг у донбаськім степу поміж трав.
Він поклав найдорожче за нас і країну,
Бо життя і майбутнє за неї віддав.

25
Він – не меншина у своїй державі,
Він – гілка роду з глибини століть,
При пісні, мові, танцю і при славі,
Що у ментальність вживлена стоїть.

Він із того великого народу,
Що із усього працю обирав,
Боровся, бився за свою свободу,
Сидів у тюрмах з вигаданих справ.

Живе тепер його душа нетлінна,
У ній його дощі, сніги, сонця.
Він разом з ним, народом України,
З народження і до свого кінця.

26
Ой зелененький мій барвіночку,
Ой молоденький любий синочку.
Тепло на дворі, літечко-літо,
А тебе, рідний, на війні вбито.

Ой на зеленім лужечку-лузі
Коні пасуться, то твої друзі.
Змалечку вільні, не на припоні…
Чом же так ллються сльози солоні?

Ой пролітає в небі пташина,
Бачить, як мати плаче за сином.
Гірко ридає, тужить-голосить,
Вітер до нього слів не доносить.

Ой не почує син ті словечка,
Бо так далеко він од крилечка.
Голови схилять воїни тихо…
Йде, не питає, горенько-лихо…

27
Ідуть роки, страшна війна триває,
Коли ще прийде перемоги час?
А червень вкотре йде над нашим краєм,
Та вогник свічки-пам’яті не згас.

Ще перемога нині не на часі
І стогне під боями ця земля.
Іде війна у зболенім Донбасі,
Яка забрала Пісню, Василя.

«Васильку, «Міфе», зірко з небосхилу,
Поглянь на роси ув оправі трав»…
Земля героя-сина породила –
Життя за неї він своє віддав.


Розділ VI

ВАСИЛІ УКРАЇНИ

Живуть уже безсмертні на землі
Сини моєї рідної країни.
Талановиті хлопці Василі,
Що вмерли за свободу Батьківщини.

І світять нам вже зорями в світах,
Показують до майбуття дорогу.
Підніметься у небо долі птах,
Покличе люд здобути перемогу.

Зберуться разом наші Василі
Із міст і сіл моєї України,
Івани і Миколи від землі,
Що не підставлять ворогові спину.

І стане вільним зболений наш край,
Уродить жито, яблуні та сливи.
А Василі зберуть весь урожай
І заживуть багаті і щасливі.

Вклонімося натрудженим батькам,
Що Василям дали життя й навчили
Нести у душах України храм
І шанувати пращурів могили.

Здобути щастя на своїй землі,
Від ворогів її відвоювати,
Постануть всі сини, як Василі,
Яких народить українська мати.
28.10.21








      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2023-04-20 18:41:16
Переглядів сторінки твору 264
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.089 / 5.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.262 / 5.77)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Автор востаннє на сайті 2024.05.02 15:59
Автор у цю хвилину відсутній