"Щедрик, бедрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски" — наспівували дітлахи на шкільному подвір'ї веселу щедрівочку, підкидаючи маленьких сонечків вгору, щоб летіли в небо, розправляючи прозорі крильця. Дитячі долоньки ставали жовтими, гіркими, як пижмо, але ніхто на те не зважав, і продовжував запускати комах в неозору блакить.
— Летіть, летіть, сонечка, прямо у віконечко, до нашої хатки, на зелені грядки, — вигадувала далі слова, наслідуючи народну співаночку, кучерява Тетянка Ружанська, їй вторив Коля Куриленко з яким дружила і сиділа за однією партою.
— Червоні сонечка летіть за хмари, щоб вас не з'їли татари. — весело продовжувала, стрибаючи на тоненьких ніжках в білих гольфах, що місцями позеленіли від росяної трави.
— А чому татари?, — запитував ображено чорнявий, засмаглий Толік.
— А тому, що дотепно, в риму. Нічого ти не тямиш, Толіку!
— Танька, Танька кучерява, ловить на уроках гави! — реготав той, смикаючи боляче веснянкувату дівчинку за пишне, хвилясте волосся!
— Ось зараз як вріжу по твоїй тупій макітрі, то язик прикусиш одразу! — ображалася Таня. Розправивши пальчики віялом, перебираючи ними перед своїм кирпатим носиком, почала кумедно дратувати кривдника.
— Толька — Буратіно, полюбив Мальвіну, вигукувала навздогін першокласнику!
— Я б йому теж наквасив пику, Таню, але боюся розбити нові окуляри, — виправдовувався Коля Куриленко, протираючи пітні скельця в позолоченій оправі.
А уже в старших класах хлопці, які колись смикали за кіски і обзивали кучерявою малечою — не давали проходу. І не тому, що найгарніша серед дівчат у їхньому класі — вміла дружити, ходила в музичну школу, гарно вчилася, виступала на сцені: харизматична, весела, проста у спілкуванні. Одним словом — зірка містечкового масштабу. Та найбільше дівчина подобалася Валентину Бедренку, який потай зиркав великими блакитними очима і мовчав, як риба. Лише інші доповідали про його почуття, бо сам залицяльник і рота боявся відкрити. Сидів на задній парті, майже не відповідав на уроках, (колись шепелявив у молодших класах), і хоча у десятому гарно виглядав, та характером був, як то кажуть, — ні риба ні м'ясо. На той час Тетяні подобалися сміливі хлопці з бісиками в очах і сигаретами в кишені. Нудний, романтичний Валік Бедренко, завше з тужливою міною П'єро на обличчі, аж ніяк не приваблював.
— Про що можна говорити з Бедриком? — казала сестрі.
— Танюшо, ти надто вередлива. Якби за мною стільки хлопців впадало, то я б лише раділа, а ти гордячка, з примхами, нікого й близько до себе не підпускаєш. — підсумовувала Олена.
— Та ні, я не пихата, Лєно, і мрію про перше кохання. Та хіба ти сама не здогадуєшся, чому не ходжу на побачення?
Сестри не відчували підтримки від батьків. Леонід і Лідія Ружанські багато працювали, щоб родина жила не гірше за інших, та на сердечні теми з дітьми соромилися говорити.
Олена, старша на півтора року від молодшої — врівноважена, слухняна,
а Тетяна, як казала мати: "відзіґорна, зірвиголова." Ходила на всі гуртки, навіть відстоювала честь школи на шахових змаганнях, та в хаті не втримати. Їй швидко набридало займатися домашніми справами, поратися в городі, доглядати молодшого братика. Загалом все те доводилося робити старшій Лєні, інколи і Тані, але завжди з-під палки. Проте дівчина: щира, добра, щедра і могла дати відсіч любому кривднику.
— От дитину Бог послав, помочі, як од козла молока, де сядеш, там і злізеш! А язиката, я їй слово, а вона мені тридцять навзаєм — жалілася Лідія чоловіку.
— Дивися, доню, не принеси в пелені, бо до добра твоя поведінка не доведе. — попереджала Тетяну натякаючи на щось непристойне, — щоб о дев'ятій вечора була, як штик в хаті!
— Мам-а-мам, а можна я піду на танці, сьогодні ж неділя? Там всі наші будуть, — запитувала матір.
— Наші всі вдома сидять! Ти бач, ще молоко на губах не обсохло, а вона вже парубків шукає! Ти ж вчора жалілася, як пололи картоплю, що в спину стріляє, занедужала, як же ти будеш танцювати?
— А вже, мамо, нічого не болить — хитро посміхалася вмовляючи неньку відпустити.
Мати важко зітхала і відсила за дозволом до батька, а той в свою чергу знову до неї.
Так дівчина бігала від одного до іншого, від Ліди до Леоніда, аж поки у когось не увірветься терпець!
— Хай воно сказиться! — лютував батько, — та йди вже, йди, як всидіти на місці не можеш, тільки не приставай до мене, як лайно до штанів, і негайно вмийся, а то намазюкала очі, як шльондра, порядні люди жахатимуться!!!
Тетяна любила танцювати запальний твіст, привертати до себе увагу. Симпатизувала деяким хлопцям, що приходили до клубу, але нічого конкретного: сьогодні імпонувала Стьопі, а завтра Колі, чи Саші, та найбільше Володі Сташевському з паралельного класу. Разом вчилися в музичній школі, тільки вона грала на баяні, а він на гітарі.
Вова пропонував зустрічатися, але і йому, не зважаючи на те, що потай заглядалася — відмовляла. Як вона могла зізнатися строгим батькам, що хоче піти на побачення? Добре знала, що мама скаже, —"Які хлопці, сиди учи уроки, скоро іспити в школі, а ти в книжку давно не заглядала і зошити не відкривала, лише кавалери і танці на умі!" Можливо, тому Тетяна так рано вийшла заміж, коли поїхала поступати в Київ, щоб звільнитися від надмірної батьківської опіки. Так ось, повертаючись до Валіка, який проводжав її кожного разу, коли поверталася пізно.(співала в естрадному ансамблі заводського клубу, що знаходився за чотири кілометри від її будинку). Плентався за нею на невеликій відстані, щоб ніхто не чіплявся до гарної дівчини. Мовчки йшли, він удавав, що вона незнайомка. Одного разу не втрималася, зупинилась і запитала:
— Куди це ти так пізно, Валіку, вибрався?
— До Муліка — пояснив він. Мулік — Мишко Витлицький, однокласник, з яким Валентин особливо не дружив, тож знала, що хлопець обманює — проведе і піде назад пішки додому.
Їй би з ним тоді поговорити, ближче пізнати, але в тих повітряних замках, які собі будувала в уяві, Валіка, хлопця з круглими, сумними очима, не було.
— Мало хто мене любить, і хвостиком бігає, хіба я можу всіх втішити, обігріти? — думала, не звертаючи увагу на чиїсь страждання.
На випускному закоханий навіть не наважився запросити на вальс. Стояв підперши стіну і зажурено спостерігав, як його обраниця весело кружляє з іншими парубками.
Після випускного вечора, подзвонила двоюрідна сестра з Києва і Тетяну батьки відправили в столицю. Не буду описувати, чому абітурієнтка не поступила в театральний виш, а опинилася в лікарні, де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але можу сказати, що відтоді вона намагалася не згадувати про затишне Полісся — серце боліло, тьохкало при кожній згадці про рідне місто, друзів, батьків. Сумувала, наодинці плакала, хотіла приїхати додому, та повернулася на Житомирщину майже через два роки з маленьким Альошею на руках, не витримавши знущань чоловіка. Її однокласник, сусід, найліпший друг — Микола Куриленко постійно заходив, допомагав, розпитував про сімейне життя, та їй соромно було зізнатися у тому, що зробила велику помилку, не хотіла засмучувати друга, хоча думала про розлучення з чоловіком. Прикидалася, що у неї все гаразд. Говорила: "Приїхала, щоб мама натішилася онуком і трохи допомогла." Та Ліда працювала в магазині майже без вихідних, пізно поверталася додому зморена і сердита. Потай себе картала, що так необачно відпустила неповнолітню доньку з дому в далеку, чужу столицю саму.
Тієї ночі немовля сильно кричало, болів животик. Тетяна прикладала до грудей, носила на руках та ніяк не могла заспокоїти.
Мати, почувши крик, піднялася і почала радити, що потрібно робити в такому випадку. Вісімнадцятирічна, виснажена Таня позіхала, розгублено дивилася сонними очима то на матір, то на маленького сина.
— Ось бачиш, — докоряла Ліда — сама собі ради не можеш дати, а вже народила дитину.
Не вперше Тетяна це чула від матері, при кожній нагоді та цюпала доньці в очі — я ж тобі казала... попереджала!
— Мамо, не переймайся, я скоро поїду від вас...
— І куди ти дінешся? Повернешся знову до свого садиста, пиятики?
— А хоч би й так, сама ж такого недолугого вибрала.
— І куди ж твої очі дивилися? Ти ж у нас завжди була: розумною, питливою, відзіґорною. Тримали тебе в їжових рукавицях, та видно мало били різкою! — не на жарт розійшлася Ліда, витираючи невтішні сльози рукавом і схлипуючи так, ніби хтось з близьких помер.
— Що ви там нюні розвели — невдоволено горланив Леонід з сусідньої кімнати, — три години ночі, майте совість, вранці ж на роботу! Дитина втихомирилася, а вони все ніяк не заспокояться, теревені розвели, хоч святих винось із хати!
— Добре, доню, лягаймо спати, батько нервує... не переживай, якось воно буде. Відпочинь, поки дитина спить. — підійшла, поцілувала, і зникла привидом в білій нічній сорочці за дверима спальні.
Таня з каменем на серці, доторкнувшись важкою головою до подушки, миттєво провалилася у сон, а вранці знову підхопилася зопалу від крику голодної дитини.
Тверді груди розпирало під пахвами. Приклала до серця сина, що шукав маленьким ротиком материнський сосок, і ніжність залоскотала душу пір'їнкою щастя.
— Нічого, любий, у нас все буде добре, не плач... мама тебе любить і нікому не віддасть — шепотіла, гладила по світлій голівці, цілуючи маленькі стиснуті кулачки. Присмоктавшись, немовля жадібно напилося теплого молока і блаженно заснуло. Вперше вона відчула материнську любов до беззахисної крихітки найріднішої у світі. Обережно поклала в коляску, вивезла на подвір'я і почала прати пелюшки розхлюпуючи воду, як гуска в широкій балії.
Навіть не помітила, як Микола Куриленко підійшов.
— Привіт, мамцю, знову прання? Бог тобі в поміч!
— Казали Боги, щоб і ви помогли! — не забарилася з відповіддю, посміхнувшись навзаєм.
— А хіба ж я проти?
— Ось і добре, тільки тихіше розмовляй, дитина під яблунею спить — кивала в сторону дерева, прибираючи долонею пасмо довгого, пшеничного, волосся з вологого чола.
Тетяна виполіскувала, а Микола вивішував на натягнуті шпагати дитячі речі, коли відлунило здалеку:
— Колю... Колю, агов!
За плотом, на стоптаній стежині стояв Валентин Бедренко. Він нещодавно повернувся з армії і сяяв у нових погонах молодшого лейтенанта. Микола підійшов ближче потиснути однокласнику руку, а Тетяна лише привіталася здаля. Щоб не стояти осторонь, як вкопана, нахилилася заклопотано над мискою. Мильна піна полискувала на сонці веселкою, прохолодна вода знімала втому безсонної ночі.
Молода мама намагалася зосередитися на крихітних повзунках, підгузках, та все одно зиркала в бік плоту, де розмовляли друзі.
— А Ружанська надовго приїхала? — збентежено запитав Валентин Миколу, не забуваючи позирати в бік двору.
— Не знаю, нічого не казала. Я відчуваю, що у неї не все гаразд, останнім часом, як з хреста знята, і усміхається крізь сльози.
— Колю, передай Тані, що я її ще й досі кохаю і якщо у неї з чоловіком не склалося, то я б на ній одружився. І дитину любив би, як рідну, — кивнувши на синю коляску, — аби лише погодилася зі мною бути.
— Добре, не переживай! Щасливо тобі!
— Бувай!
Коли Куриленко повернувся, то Таня все зрозуміла без зайвих слів.
— Серцю не накажеш, Колю, я його не можу полюбити, як би мені цього не хотілося. Ти мене розумієш? — а через місяць приїхав її чоловік, перепросив і Тетяна повернулася до Києва, більше не в змозі витримати дорікання матері.
Ніколи не згадувала про той випадок з Валентином щемно, по-особливому. Приїжджала на батьківщину, інколи перетиналися в магазині, або на базарі, віталися, перекидалися кількома незначними фразами. Інколи помічала, як він крутиться біля її будинку, пильно вдивляючись у вікна.
Якось приїхала додому на річницю смерті батька. Їй нещодавно виповнилося сорок, а на вигляд і того менше. Майже не змінилася зовні, лише загадкові смарагдові очі стали більш сумними, глибокими і вилиці виразними. Чоловік з яким хотіла розлучитися з того часу, як вони помирилися, трохи взявся за розум і почав дбати про родину, але щасливою жінкою вона себе не відчувала.
Того дня захмелілий полудень розгулявся свідком на весіллі літа.
Спека дошкуляла, вітер тиждень тому заблукав у інших широтах і не збирався повертатися назад. На небі перисті хмаринки залишили кілька невеличких вологих плям, що випаровувалися від гарячої праски сонця. Тетяна вийшла під вечір в садок подихати настурцією, матіолою, нарвати жовтої аличі на компот. Задушливе повітря обпікало легені, дощем й не пахло, лише засмаглою курявою, що вкривала листя величезних лип і сивих яворів. На лавочці біля церкви, що межувала з її обійстям, побачила Валіка Бедренка, з великим оберемком червоних маків.
Жінка швидко повернулася до хати, поки він не встиг її побачити, і зателефонувала Куриленку.
— Миколко, будь ласка, прийди зараз до мене, тут Бедрик з квітами прийшов, а я не наважуюся до нього підійти — просила, бо не знала, про що розмовляти з людиною, яка марно на щось сподівалася.
— Таню, він три години чекає, заходив до мене, розпитував про тебе.
— Колю, будь другом, виручай! Прийди, хоч ненадовго! — благала.
— Я збираюся з дружиною на день народження, але постараюся на кілька хвилин...
— Невже мені самій доведеться розбиратися з Валіком? — сполошилася, почувши у трубці протяжний зумер.
Микола все ж таки дотримався слова, прибіг через городи, але лише для того, щоб вибачитися, що не може приділити увагу друзям, тож Валентин з Тетяною сиділи на лавочці під старою липою і вперше розмовляли вочевидь.
— Ну, як ти поживаєш, Тетянко, як Київ? — цікавився Валік.
— Київ на місці... і я так само — ухилялася від відвертої розмови. — краще про себе розкажи, Бедрику, у мене нічого важливого... життя, як завше, за течією. Діти виросли, працюю та ділю хліб і сіль з тим самим чоловіком. А в тебе, як справи? — навмисно перевела мову на інше, щоб менше розповідати про себе. Валентин задумався, пильно поглянувши в очі співрозмовниці, розпочав.
— Я довго холостякував, а потім все ж таки знайшов непогану дівчину, чимось схожу на тебе, таку ж тендітну і зворушливу, одружився і у нас, прикинь, народилася двійня — хлопчик і дівчинка. Працював у райвідділку міліції, отримував родину, і ніби все складалося непогано до того нещасного випадку.
— А що сталося? — перепитувала насторожено.
— Вранці збирався на роботу і побачив, що палає сусідський будинок. Кинувся рятувати трьох дітей, що були зачинені в хаті самі. Розбив вікно і витяг з закуреного приміщення всіх, та сильно обпік руки. Жінка почала звинувачувати, що тепер я інвалід, довго сиджу на лікарняному, постійно сварилися і я з горя почав часто зазирати у пляшку.
— Валіку, я дуже тобі співчуваю, але ж хіба ти не бачив світла в кінці тунелю?
— Я невдаха... ніхто... слабохарактерний... недолугий, нічого в житті не досяг! Все скінчилося розлученням. Валентин зупинився, щоб перепочити і проковтнути клубок сліз, що підступив до горла гіркою нудотою. Потім витяг цигарку, запалив і сумно продовжив — Дружина забрала дітей і поїхала в село до матері, а я з горя почав шукати приятелів у місцевому барі, прикладатися до чарки майже не щодня.
Тетяна дивилася на його знівечені рубцями руки, співчувала і гладила їх очима, але не знаходила потрібних слів, щоб втішити, заспокоїти, тим паче не могла дати надію, що все тепер буде гаразд. Підборіддя у чоловіка тремтіло, руки ходили ходором від бентежного хвилювання.
— Мені важко без тебе, Таню!
А жінці лише одна думка свердлила голову, — скоріше б втекти з цієї плахи тортур, не відчувати провини. Заховатися і не бачити, як він пожирає її очима, намагаючись дістатися душі, потаємних думок. Сподівався у коханої викликати жалість, знайти підтримку, а почув
— Валіку, я вже не та світла, цнотлива дівчинка, яку ти колись сильно полюбив. У мене двоє дітей, онук, чоловік, купа невідкладних проблем на роботі і вдома!
Блакитні очі Валентина, ще більше голубіли від зрадливих сліз, дивився безпритульним, пухнастим песиком, якого кинули напризволяще. Шкода, але ж у неї алергія на пух і вона не може його, такого милого, забрати з собою.
— Таню, дивися, бедрик прилетів і сів на твою руку?
— Що ти вигадуєш, Валіку, який бедрик, це комар? — говорила Таня, здмухуючи кровопивцю.
— Ні, це маленьке сонечко. А ми могли б його запустити в небо, пам'ятаєш так само як у дитинстві?
Тетяна вдихнула аромат подарованих маків, щоб не розплакатися і не дай, Боже, не здатися безпорадною.
Ніч, як корова язиком злизала — захід сонця. Зорі обсипали небосхил так, ніби місяць розсипав золотий щебінь з воза на Чумацький шлях.
— Таню, подумай, нічого мені зараз не обіцяй, але і не відштовхуй. Я все для тебе зроблю і пити кину, ти будеш щаслива зі мною... на руках носитиму. Віриш?
— Валіку, квіти почали хилити голівки, потрібно поставити їх у вазу. Піду...вибач... мама, мабуть, хвилюється куди я, так надовго, зникла, — поспішно попрощалася і кинулася в сльозах до хати.
Тієї ночі не спала, думала про Валентина і його не бачила поряд з собою. — Ми, як небо і земля, ніби десь перетинаємося за горизонтом, а ближче підійдеш — все одно далеко, наче різні планети. Не приваблює, не збуджує, не хвилює серце, доторкнешся і обпечешся об волошкове полум'я очей. Люди щасливі лише тоді, коли гармонія, лірика в душі, надивитися, надихатися не можеш. Як один страждає, а інший жаліє, відчуває провину це не любов. Відкупитися від неї неможливо і сприйняти також, бо немає тієї хімії, що притягує магнітом, не зважаючи ні на що.
Я не наступатиму на ті ж самі граблі. За спиною величезний тягар відповідальності перед родиною. Як я можу наважитися кинутися зі скелі у морську прірву? Якби ж то любила, то вже не думала про те, яка глибина, чи відштовхнешся від дна, чи винесе тебе на гребінь хвилі, чи потонеш у чорториї? — мислила.
В наступному році дружний 10-В святкував 25 річницю закінчення школи. Ружанській Тетяні подзвонила Марія Лучик, і запросила на зустріч однокласників. Валентина серед присутніх ніхто не бачив. Побували у школі, сходили до класної керівнички, щоб забрати з собою в ресторан, і уже сиділи за довгим столом, проголошуючи тости, коли несподівано на порозі з'явився Валентин Бедренко, ще з одним однокласником. Віталій Хомич вмовляв сором'язливого приєднатися до гурту.
— О, нарешті Бедрик прийшов!!! — заплескали в долоні, загорланили і кинулися обійматися. Бедриком кликали з дитинства, (у зошитах, на чистих полях малював, танки, літаки і червоних в чорні цяточки бедриків.) Трохи дивний, мовчазний і милий, як сонечко, зараз в потертій шкіряній курточці, джинсових штанях, з темними колами під очима, але добре виголений і тверезий Валік — опирався, мов дитина, не хотів сідати за стіл, бо в кишені і "миші" не водилося. Побачивши, що всі, як один, почали привітно запрошувати, нарешті долучився.
Підняв повну чарку за здоров'я друзів і випив одним махом стоячи. Сів сиротою в кутку столу на вільне місце не зводячи очей з тієї, яку безнадійно любив. Тетяна Ружанська нічого із того, що лежало в мисці не могла проковтнути. Відводила погляд, а щоки пашіли, як майські ружі, відчувала, що чоловік прискіпливо розглядає, буравить очима наскрізь.
Заграла музика і більшість пішло танцювати. Коли бедрик захмелів, наважився підійти.
— А зі мною потанцюєш? — запитав щиро посміхнувшись і враз потупився в підлогу, ніби боявся відмови.
— А чому б ні? Адже сьогодні свято і всі повинні бути веселими і щасливими.
— Я ніколи не був щасливий! Ти, мабуть, відьма, щось мені поробила, наврочила? Не можу тебе забути, викинути з голови раз і назавжди! І очі у тебе зелені, мов папороть... "На тебе сошёлся клином белый свет", — чула таку пісню?
Якесь навіювання, божевілля — шаленів Валік перекрикуючи гучну музику.
— Якби ж я була відьмою, і вміла ворожити, то зробила б так, щоб ти мене розлюбив — усміхалася, намагаючись звести до жарту болісні слова сп'янілого.
Пара повільно рухалася в такт музиці. Він нахилявся до запашного Тетяниного волосся, притискав міцно до себе, а вона безвільно дозволяла це робити, хоча нестерпно хотілося відштовхнути, не дихати вчорашнім перегаром, що змішався з його дешевим, різким одеколоном.
Добре, що остання пісня вчасно скінчилася і всі попрямували до столу.
Хтось про щось розпитував Тетяну, а вона не могла прийти до тями, зосередитись, і зрозуміти про що мовиться. Настрій був зіпсований, та коли поглянула туди, де сидів Валік — стілець спорожнів.
— Мабуть пішов смалити, — подумала тоді, але він так і не повернувся.
Можна було помчати за ним і багато чого сказати: банального, важливого, зворушливого, розумного і не дуже, та тільки не мовчати.
— Живи заради дітей, життя дається людині не лише для щастя, любові, радощів, успіхів, а й для іспитів, страждання, болю. Ти не один такий знедолений в цьому світі. Є Бог, до якого можна звернутися і знайти істину, втіху в релігії, природі, книгах, мандрівках, милосерді. З-під чорної землі б'є світле, спрагле джерело, що напуває всіх. Обернися довкола, скільки гарних, самотніх жінок, які тебе можуть ощасливити, зігріти душею. На жаль, вона цього не сказала, не обійняла, як сестра брата, бо і гадки не мала, що Валік через кілька днів накине собі зашморг на шию.
Тетяні подзвонив однокласник і розказав, що він через неї повісився. Болісно було це чути, не хотілося вірити. Навіть не знала чи знайшли записку, яка б свідчила про те, що вона в усьому винна.
Пройшло багато років відтоді, та Тетяна ще й досі чомусь відчуває провину. Ставить свічі в храмі за упокій загубленої душі. А після Великодня Валентин їй наснився. Йде широким маковим полем, гарний, щасливий, хоче зібрати бедриків і не бачить на червоних квітах червоних комах. І до чого цей сон?

07.05.2023р.