Із Д.Мінаєва

Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
        давайте чесно, ми ж не діти!
        Дивуюсь я на те завжди:
        бідняк – він звик нужду терпіти,
        і з того мало нам нужди!
                Дивись, не платять янголятам –
                і пеклом їм здається рай...
                А от – як жити на́м, багатим?
                Хоч, просто, ляж та помирай!

Ціна на паливо, всі кажуть,
для бідняка – це щось страшне!
Та бідний – справу врівноважить:
він швидко знайде десь «пальне»,
        вином зсередини зігрітий,
        утопить горе у вині;
        а як останній гріш пропитий –
        він сам же винуватий, ні?..
                Тож видно: нуждарям завзятим
                дає́ ще дещо рідний край;
                а як ведеться на́м, багатим?
                Хоч ляж до гробу та вмирай!

Ми здавна звикли до комфорту;
та враз – в життєвій боротьбі
віддати маєш розкіш чорту,
в усім відмовити собі!..
        Кімнат займавши скільки треба,
        я жив, як дозволяв бюджет;
        тепер – зросла ціна до неба,
        і це якийсь дурний сюжет!
                Моя пошана бідним хатам,
                але – нам трібний не сарай...
                Такі часи, що нам, багатим, –
                хоч ляж під небом та вмирай!

Де дні безжурні дешевизни?
Банкрутство шле нам свій уклін,
і хоч – із бідної вітчизни
біжи в Монако чи в Берлін,
        бо тут, на тлі старої слави –
        ущерть зубожать нас таки
        настирних підприємців лави
        та домовласників полки.
                З них кожний пнеться бути хватом,
                хоча по суті він – шахрай...
                Як жи́ти нам, колись багатим?
                Заплющи очі та вмирай.

Хто був завжди в житті нетяга,
щоб вижити, зі шкіри ліз, –
над нами в нього перевага,
бо вміє жити він в обріз;
        і роль свята літератури –
        плекати не його, а нас,
        реальних носіїв культури
        й освічений, пробачте, клас!
                А тут – суспільний ультиматум
                нам преса ставить, зла украй,
                і нам, тривалий час багатим –
                хоч, справді, ляж та помирай!

(Лютий 2023)

*** ОРИГІНАЛ ***

Когда заводит речь бедняк
О городской дороговизне
И плачет о тяжелой жизни
Среди житейских передряг –
        Всегда дивлюсь я бесконечно:
        От колыбели – сын беды,
        Бедняк привык нуждаться вечно,
        До нужд его нам нет нужды!..
                Где только нищенство – всегда там
                В ад превратится самый рай...
                Но каково вот нам, богатым?..
                Хоть, просто, ляг и умирай.

Про нищих скажут мне, что нечем,
При страшных ценах на дрова,
Топить в своих приютах печь им;
Но нищий – участь такова! –
        Вином согреется, потопит
        В нем горе, выпить очень рад,
        А если грош последний пропит –
        То в этом кто же виноват?
                Всем горемыкам, вместе взятым,
                Все ж хлеб дает родимый край,
                А каково вот нам, богатым?
                Хоть в гроб ложись и умирай.

Привыкли с детства мы к комфорту,
А нам приходится, в борьбе
С судьбой, пославши роскошь к черту,
Во всем отказывать себе.
        Пятнадцать комнат занимая,
        Я жил, как позволял бюджет,
        Теперь смотрю квартиры с мая –
        И просто приступу к ним нет.
                Мы не привыкли к дымным хатам,
                Нам нужен дом, а не сарай,
                И в наше время всем богатым –
                Хоть в гроб ложись и умирай.
<...>
Нет тени прежней дешевизны,
Того гляди – все прогорим;
Хоть из родной своей отчизны
Беги в Карлсбад, иль в скучный Рим,
        Чтоб жить по-прежнему, блистая –
        Иль нас затрет в конец худой
        Лесопромышленников стая
        С домовладельческой ордой.
                Они живут лишь нашим братом,
                Девиз их – «ближних разоряй».
                Так как тут людям жить богатым?
                Закрой глаза и умирай.
<...>
Легко сводить концы с концами
Тому, кто вечно жил в обрез;
Вот почему бедняк над нами
Всегда имеет перевес,
        И долг прямой литературы
        Не за него стоять, – за нас,
        За представителей культуры,
        За высший по рожденью класс.
                А в прессе к социальной ломке
                Стал уськать всех любой журнал,
                А мы – тузы, вельмож потомки...
                Хоть в гроб ложись и умирай.