Із Д.Мінаєва

I.

Іздавна світ увесь здригався:
в пекельних муках, із імли
до світла й волі поривався
титан, прикутий до скали.

Був лід під ним, і лід на ньому, –
такий, що наче лезом тне;
і в небі, ніби льодяному,
дрімало сонце льодяне.

І цей титан несамовито
тягнувся всім єством туди,
де лагідне довічне літо
з людьми лишилось назавжди,

де люди – вільні, наче мрії,
де неба й моря бірюза...
І крізь його промерзлі вії
палка котилася сльоза.

Сповиті гнівом та журбою,
пройшли віки без жодних змін...
Та враз – із хмари над собою
почув оглушний голос він:

«Мені шкода тебе, титане!
Мій справедливий гнів ослаб.
Скидай оці усі кайдани,
іди, віднині ти не раб».

Божественне обличчя Зевса
на мить майнуло крізь буран –
і, мовби старовинна п’єса,
скінчився раптом довгий бран.

II.

Герою світ новий відкривсь
братерства, волі та любові;
він запал відчував у крові,
і сам немовби заіскривсь...

Але – він та́к вже звик до ночі,
до рабства душу так привчив,
що блиск свободи засліпив
його зіпсуті млою очі.

І розквітаючу кругом
не міг прийняти він свободу;
між незалежного народу
він відчував себе рабом.

І з почуттям якогось болю,
не бачачи мирських принад –
до скелі рвався він, назад,
в свої кайдани, у неволю.

«О, Зевсе! – вимовив титан. –
Гнітить мене цей світ казковий...
Віддай мені мої окови!
Я повернутись хочу в бран,

на ту мою гранітну скелю
у смерку крижаних небес...»
«Ну, що ж, – промовив грізний Зевс. –
Ти хочеш у свою пустелю?

Хай буде так. Такий кінець
оця дістане епопея...»
І знов титана Прометея
прикув, зітхнувши, на ланець.

(Лютий 2023)

*** ОРИГІНАЛ ***

I.

Давно мир целый содрогался,
Как в тяжких муках, в темной мгле
К свободе, к свету порывался
Титан, прикованный к скале.
<...>
Над ним, то с бешенством, то ноя,
Холодный ветер выл кругом
И солнце, словно ледяное,
Дремало в небе ледяном.
<...>
В далекий край тепла и света;
Всем существом рвался туда,
Где вечно ласковое лето
Не умирает никогда,

Где люди вольны, словно птицы...
И он стонал, закрыв глаза,
И сквозь промерзшие ресницы
Сбегала жгучая слеза.

Так перенес титан могучий
Тысячелетний, тяжкий гнет.
Вдруг над собой за темной тучей
Услышал голос он с высот:

«Мне стало жаль тебя, сын праха¹!
Мой справедливый гнев ослаб.
Стряхни же цепь с себя без страха,
Иди – ты более не раб».

И голос стих. Из-за тумана
Сверкнул Зевеса строгий лик,
И с изумленного титана
Оковы спали в тот же миг.

II.

И новый мир пред ним открылся
Свободы, братства и любви,
И пламя вспыхнуло в крови
И дух свободой окрылился.
<...>
Но так привык он и мраку ночи,
Так к рабству душу приучил,
Что блеск свободы ослепил
Его запуганные очи.

Как звук в молчанье гробовом,
Дика была ему свобода:
Среди свободного народа
Он сознавал себя рабом;
<...>
И вновь рвался́ он на земле
С каким-то жгучим чувством боли
К своим цепям, к своей неволе,
К своей заоблачной скале.

«О, ты, Зевес, властитель света! –
Он говорил. – Как новый ад,
Меня терзает воля эта.
Отдай оковы мне назад

И мой утес оледенелый
Под тьмою северных небес!..»
«Пусть будет так, – сказал Зевес. –
Как хочешь, смертный², так и делай.

Не глух к твоим желаньям был
По бесконечной доброте я...»
И вновь титана Прометея
Юпитер на́ цепь посадил.

(1873)

——————————
¹ Строго кажучи, це традиційна антономазія «людини»; але Прометей – не людина, він син титана та титаніди (або океаніди, або богині).

² Згідно з грецькою міфологією, Прометей – безсмертний.