Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зима взялась за них.
Багаття, навіть розпалить можливості не мали.
Багато хто ослаблений вже й закоцюб, застиг.
За геть замерзлим вже конем лежали два козака.
Один підстаркуватий вже, другий – ще молодий.
Навколо снігу нагребли, аж руки вже заклякли
Та все ж зігрілись і мороз, здається не страшний.
Лягли один до одного – усе-таки тепліше.
І кінь, і снігові вали від вітру захистять.
Лежать. Над головами в них блакитне небо лише.
Старому молодість чомусь схотілось пригадать:
- А я тут був! Там на ставках ми з татарвою бились.
Також зимою. Січень був, здається у кінці.
Тоді було повеселіш. Ми у бою зігрілись.
Такого жару їм дали на Тікичі-ріці.
Коли ж то бу́ло? Скільки літ відтоді проминуло?
Десь – одинадцять. Точно, так і пролетіло літ.
- Так розкажіть! – цікаво все то молодому було,
Бо я ж тоді з-під столу ще дивився в білий світ.
- Ну, а чого ж не розказать?! Які секрети в тому?
Було то ще, коли і Хмель цю бурю не підняв.
І лях ще товкся на Січі, не дозволяв нікому
Йти в козаки та ще й Кодак собі відбудував.
Хоч ляхи й гонорились та упоминки платили
Орді у Крим, щоб та орда в набіги не ішла.
А ото трапилось якраз – платити не схотіли.
Був злий султан та і орда розлючена була.
Збиратись почала в набіг. А то не скора справа.
Поки туди, поки сюди – вже й місяць пролетить.
Гасає степом без кінця, збирається орава.
Тут головне – оцей момент якраз і прослідить.
Тож відправлялись сотні в степ козацькі і корогви
Від ляхів, щоб прослідкувать та наміри узнать.
Як знати силу, знати шлях – звернути можна роги
Орді татарській. В рідний край ту зграю не пускать.
Так от, йшли вісті зі степів, що Тугай-бей збирає
Своїх ногаїв, кримчаків, буджаки теж ідуть.
Тож тисяч двадцять татарви він для набігу має.
З такою силою для нас нелегко може буть.
А гетьманом коронним був тоді ще Конєцпольський.
Не той зовсім, не молодий – Станіслав було звать.
Той і до Хмеля не дожив – бо вік його укоськав.
Здається, вже по двоє літ прийшлося й поховать.
Він, хоч старий був та, однак, був воєвода знаний.
Діставши вістку, став полки для опору збирать.
І сам з коронним військом став, був Вишневецький званий,
Магнати інші стали теж з полками прибувать.
Не знаючи, куди підуть татари, яким шляхом,
Прийшлося гетьману війська широко розставлять.
У Барі й Вінниці зібрав частину гетьман ляхів.
Другій частині повелів у Бузівці стоять.
Там Одживольський керував – теж воєвода знаний.
Із ляхами стояли й ми – козацькі всі полки.
Якось не було ворожби між ляхами і нами,
Чи, може на орду оту чекали ми поки?!
Я був тоді ще молодим – кіннотник реєстровий.
Ще грала кров, хотілося звитягу показать.
Ну, молоде було, дурне – сказати одним словом,
Хотілось крові чимскоріш татарам попускать.
Ще Вишневецький підійшов та у Мошнах зостався.
Тож перетяли ми усі для татарви шляхи.
А тут і нові вісті, що вже Тугай-бей піднявся
І з Перекопу пре орду у намірах лихих.
Чи то Кучманським шляхом йде, чи близьким шляхом Чорним.
Став Конєцпольський ближче всі підтягувать полки.
Тож Вишневецький перейшов, під Корсунь став проворно.
А гетьман у Ставищах став, чекаючи, поки
Надійдуть нові вісті. Й ті якраз не забарились.
Примчав козак і передав, що на Охматів йдуть.
Ми на Охматів подались і там отаборились,
Де Гірський Тікич і ставки перекривають путь.
Туди ж і гетьман підійшов. Чекали Єремію
Із Корсуня, бо йти йому все ж далі всіх було.
А тут примчала і орда, багаттям поле гріє.
Було її, як комашні, за річкою гуло.
Не скільки тих татар було, як тих татарських коней.
Адже у кожного один чи й кілька запасних.
З такими спробуй-но влаштуй у полі перегони.
Поки такого доженеш – кінь звалиться із ніг.
В бою татарин полюбля свої «татарські танці»-
Зненацька з поля налетять і пустять хмару стріл.
Кидатися одразу в бій не хочуть чи бояться.
Кидаються, як ворог вже багато втратить сил.
На другім боці ми стоїм, готуємся до битви.
Найперший Одживольський став і авангард при нім.
У другій лінії кінні, готові в бій летіти.
Піхота в таборі стоїть з гарматами затим.
Ну, і, нарешті стали ми – козаки і драгуни.
Ждем Вишневецького і бій ніхто не почина.
Минула ніч. Густий туман зрання на нас насунув.
І раптом тупіт крізь туман до війська долина.
Татари кинулися в бій,щоб дамбу захопити.
Ішли й по дамбі, й по льоду, бо ж кілька тисяч їх.
І Одживольському тоді прийшлося їх зустріти.
Він витримав удар й орду прогнати, врешті зміг.
Тож наші дамбу зайняли, щоб не ризикувати.
Тут Вишневецький підійшов та став по лівий бік.
Але ж гарячий дуже був, отож не став чекати
Та своїх кинув по льоду. В татар піднявся крик.
Злякалися, що відсіче князь їм шляхи відходу.
Та й Тугай-бей вже зрозумів, що зірваний набіг.
Отож підняв свою орду та й з того поля ходу.
Лиш кілька тисяч залишив, щоби прикрили їх.
Але гусари перейшли через вузеньку дамбу
І зразу кинулися в бій та й той загін змели.
Татари там, сказати слід, оборонялись слабо,
Бо ледь загледіли гусар, тікати почали.
Тоді все військо й подалось в погоню за ордою.
А коні втомлені були татарські, ще й зима.
Де забезпечити коней і кормом, і водою?
Тож часто, навіть, запасний кінь бігти сил не мав.
Під Кищенцями врешті-решт здалась важка кіннота.
Втомились коні татарву у полі доганять.
Дали довершить козакам, а ми якраз не проти.
І Тугай-бея самого́ хотілося впіймать.
Нас по слідах татарських вів тоді Зацвіліховський.
Теж непоганий був козак, хоча і родом лях.
Ми винищили по ярах усі татарські сховки,
Саму ж орду дістали ми уже на берегах
Синюхи. Там і бій дали. Побили, потопили
На переправі. Тугай-бей, щоправда, втік тоді…
Замовк старий, мов в нього всі закінчилися сили
І лише поглядом сумним у небеса глядів.