Як таємниця на вершині світу –
заманлива, виблискує віки,
так ти, о перецвіла дивоквіто,
сама не втрапиш раптом до руки
ані мені, що і в зачаруванні
скупа в словах до тонкості стебла,
ані отим, що, як вітри поранні,
багатомовні, доки глушить мла
тривожну пісню кореня в землі
про те, що дні надземному малі.

Все має сенс, коли його вкладають
прилюдно й тайно у міцний кулак.
Але тебе, о вихіднице з раю,
але тебе, о запоруко раю,
але тебе, о забороно раю
прилюдно й тайно відбирали так,
що розгинали, аж ламали пальці
поранені тобою ж бо зухвальці.

Нехай сама не втрапиш до волосся
прикрасою розкішною мені,
та знаю, що наврочене збулося,
і лячно, що накликане – ще ні.
І лячно, лячно, лячно так мені
отим вітрам ставати суголоссям.

Я вчинена подібною до тебе,
бо навпіл маю меду й гіркоти,
та що це з болем цідиться з-під ребер,
якщо відомо, що безсмертна ти,
як таємниця на вершині світу?

Даруй мені це сяйво, дивоквіто!

08.11.2022