Києвом ішов я безтурботний,
Нині мало видалось роботи,
Тож пройтись без поспіху хотів.
Києвом хоча б помилуватись.
Бо ж весь час доводиться мотатись
І буває зовсім мало днів,
Коли можеш просто так пройтися.
Тож ішов та навкруги дивився.
Наче, вперше Київ споглядав.
Місто зовсім іншим видавалось,
Коли ви до нього приглядались.
Я тепер це добре відчував.
В парк забрів, як трохи утомився
Та на лавці відпочити всівся,
Тій, що майже вільною була.
Вільних на цей час уже немає.
Кожну якась парочка займає,
А то і компанія ціла.
А на цій бабуся лиш сиділа,
У журнал з цікавістю гляділа.
Я у неї дозволу спитав.
Вона мовчки згідливо кивнула
І про мене у ту ж мить забула.
Я усівся, роздивлятись став
На дерева, що навкруг стояли,
На траву, що землю укривала
Та на квіти, що цвіли якраз.
Удихав весняні аромати,
Намагався якось упізнати,
Що ж цвіте у парку на цей час.
Але аромат незнаний раптом
Перебив всі інші аромати,
Був таким звабливим і п’янким.
В молодість схотілось зазирнути,
Обійняти дівчину, відчути
Себе знову молодим, струнким.
Звідки ж аромат цей? Від бабусі?
Я лицем до неї повернувся:
- Вибачте, - несміливо сказав,-
Я хотів у вас лише спитати,
Звідки ці звабливі аромати?
Я би, звісно, вам не набридав…
Та вона від чтива відірвалась,
Посміхнулась, тож не ображалась:
- Він чудовий, правда?! Я кивнув:
- Та скажіть мені, узявся звідки?
Як же зветься ця чудова квітка?
- Тубероза. – Я й не чув таку!
Де вона росте та розцвітає?
- В Мексиці. Хоч нині кожен має
Виростить її у квітнику.
Бачу, вам цікаво, справді, стало.
Я би вам легенду розказала,
Як на те у вас є вільний час?!
Я ж легенди страх як полюбляю.
- Звісно-звісно, часу вдосталь маю.
Перервався на обід якраз.
- То було тепер в роки далекі
В Мексиці, як там були ацтеки
Чи другі ще давні племена.
Жінка гарна чоловіка свого
Полюбила, що й життя без нього
Уявити не могла вона.
Він дорожче був всього на світі.
Як же без такого можна жити?
Тож, для нього тільки і жила.
Задля нього плаття наряджала
Білі . Та волосся розпускала,
Бо хотіла дуже, щоб була
Кожен день, як наречена, наче,
Щоби він у ній єдину бачив.
Рвала квіти туберози та
Ними себе гарно прикрашала,
Щоб кохання ще сильнішим стало…
Та якось дізналася з листа,
Що з другою чоловік їй зрадив.
І в ту ж мить зламала її правда,
З ревнощів із розуму зійшла.
І дітей, що йому народила,
Вона всіх безжалісно убила,
Кров дитячу в ночви налила
І у тій крові взяла, скупалась…
Так йому за зраду ту помщалась
Хай йому воно також болить…
Та, коли він повернувсь додому,
Подивилась лише в очі йому
Й зрозуміла саме у ту мить,
Що вона від ревнощів вчинила.
Скільки зла і горя наробила.
Чоловік, нажаханий, утік.
А вона схотіла кров ту змити,
Але не змогла того зробити.
Ще й в вухах лунав дитячий крик.
Кров, неначе в тіло її в’їлась.
Їй піти до моря захотілось,
Може, змиє те дитячу кров.
Та й водою моря та не змилась.
Тоді жінка кинулась, втопилась…
Море жертву ту не прийняло
І на берег викинуло тіло.
В пекло душу брати не схотіли,
Бо ж кохання істинним було.
В рай же самовбивцю не пускають…
От і ходить до цих пір, блукає
Привидом по березі вона
В білому, з розпущеним волоссям,
З ароматом туберози, боса
Серед ночі темної одна.
Чоловіка все свого шукає.
Та ж його давно уже немає.
Вже давно зістарівся й помер.
Зрозуміло, що знайти не може.
Але їй згодитись може кожен
Чоловік, одружений тепер
Чи поки заручений. Стрічає
Й полювання сво́є починає.
Зваблює – як встояти не зміг,
Холодом могильним обіймає
І жар тіла його випиває.
Полишає всі тіла таких
Мертвих і блідих біля прибою…
Туберозу кида за собою.
Коли квітку поряд десь знайти,
То дарма убивцю і шукати,
Бо ж не можна привида спіймати.
Особливо, коли ще цвісти
Не повинна туберози квітка.
Якщо доведеться вам улітку
Уночі по березі блукать
Й туберози аромат відчути,
То біжіть до світла. Може бути,
Вийшов привид знову полювать.
В білому, з розпущеним волоссям,
Він блукає узбережжям досі,
Квітку згуби у руках несе.
В Мексиці, одначе, кожен знає –
В темряві лиш привид нападає
Й тільки біля моря…Ось і все.