64
Поцілувать кохану я хотів,
Й війнуло враз духм'яністю такою,
Немов у сад квітуючий забрів,
Де плине аромат густий рікою.
Її уста -- мов запашні левкої,
Щоки рум'янець -- взятий у троянд,
А сніг чола -- в конвалії п'янкої,
З очей сія гвоздики діамант,
І плоть її -- суниці й майоран,
А шия -- наче пагін бальзаміну,
І перса її -- лілія й шафран,
А пипки їхні -- пуп'янки жасмину.
О, скільки ще є квітів запашних --
Та мила все ж духмяніша за них!

73
Хоча турбот щоденних додалося,
Та серце, що нічим не підкорить,
Лиш пасмом золотим твого волосся,
З грудей темниці до тебе спішить,
Мов пташка, що до рук того летить,
Хто в жмені зерен дасть їй, зголоднілій, --
І серце так, щоб голод вдовольнить,
Шукає твій благословенний вирій;
Прихильна будь мольбі його несмілій,
Впусти до клітки ніжної грудей,
І там воно навчиться пісні щирій
Хвалу тобі розносить між людей --
Щоб потім аніскільки не жаліть,
Що в грудях твоїх ніжних буде жить.

75
Ім'я її я вивів на піску,
Та хвиль танок його безжально змив;
Знов написав вже у новім рядку --
Та взяв собі і цю мольбу приплив.
"Даремно все це, -- сміх її бринів, --
Чи ж смертному сягнуть безсмертя меж?
Ніхто уникнуть тліну не зумів:
Й моє ім'я зі мною зникне теж."
"Ні! -- мовив я, -- хай міць і велич веж
Змарнуються, перетворившись в прах, --
В моїх віршах безсмертя ти знайдеш,
Ім'я твоє жить буде в цих рядках.
Хай смерть спустошить світ -- у нас любов
Не вмре, й життя земне поновить знов!"

81
Моя кохана гарна, як волосся
Злотистим пасмом вітерець майне;
Прекрасна, як в рум'янці щік -- здалося --
Квіт роз, чи як з очей любов сяйне;
Красива, коли персами згойдне,
Мов човен, що вертається із лову;
Вродлива, як гординю прожене
І осяйнеться посмішкою знову;
Найкраща ж, як відчинить браму нову,
В якій без ліку -- перли і рубін,
Й лунать дозволить, ніжно й мило, слову
Із найбентежніших грудей глибин.
Все інше -- то природна лиш краса,
А в цім -- душі і серця небеса.

89
Як голуб, що голубку загубив
Й один на гілочці сумний сидить,
Квилить за нею, яку так любив,
І тужить, що до нього не летить, --
Так я тепер один -- в душі бринить
Відчай, бо поруч милої нема;
Бреду кудись, як серце защемить,
Немов той голубок, та все дарма;
Не тішить вже й небес блакить сама --
Її лиш погляд міг би звеселить:
Могуть його в захмарну вись здійма
Й того, кому лиш повзать бог велить.
Коли вона пішла від мене пріч,
Й життя -- як смерть, і день -- неначе ніч.