ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2023.12.08 23:17
Пишу листа у порожнечу
Не всупереч, а завдяки...
Та не помітив: ці рядки
Завмерли. В місті - пізній вечір.

Під наглядом чужих облич
Пишу листа у порожнечу.
Кладе мені крило на плечі

Юрій Левченко
2023.12.08 23:07
Мене мАбуть уже не існує...
Хай і чую годинника хід,
як пацюк в своїй нірці ночує,
навіть птаха беззвучний політ...
Але я...десь подівся...не можу
зрозуміти в якому краю,
і для чого тут дихаю, хОджу,
марно рими оці дістаю.

Ігор Шоха
2023.12.08 15:25
Є кому слати привіти
у суєті самоти,
є ще до кого іти
душі живі обігріти.

Інші шляхи до мети
наші освоїли діти,
є кому слати привіти

Микола Соболь
2023.12.08 12:58
Що ти, ноче, хочеш тут знайти?
Тобі місяць брат, але ж не рідний.
І мотиви західні чи східні
не співай мені до ранку ти.

Я напився сонячних заграв,
цілував тумани, чисті роси,
ти ж мене немов коханка просиш,

Наталія Кравченко
2023.12.08 12:36
Начебто всім хороший і істину глаголить, А коли над кимось «за очі» сміється і ганьбить… Бачиш його надзвичайно ввічливим і вкрай милим, З тим з ким нещодавно глаголив, То тепер за спиною їхньою ображає, А з тим з ким розмовляв раніше розповідає Пр

Світлана Бур
2023.12.08 11:00
Вже січень, а не видно апліке морозне,
І не танцює в білій сукні заметіль.
Лиш на столі у кришталевій вазі рози,
І поряд пахнуть сніжні яблука кальвіль.

Зривали разом бережно у пізню осінь...
Ще скачуть спомини якимось табуном,
А в серці проросло

Юрій Гундарєв
2023.12.08 10:55
Олені Побийголод

Складається враження, що Данило Хармс
завждИ українською писав для нас.
Просто найпершою його голос
розчула Олена Побийголод.

Автор: Юрко Дар

Володимир Бойко
2023.12.08 10:51
Моя поезія не вільна
Від божевільних почуттів.
Стрясають вихори свавільні
Нещонайкращий із світів.

Нема ні ради, ні розради,
Ані кількох утішних слів.
Стихає шерех листопаду,

Іван Потьомкін
2023.12.08 09:23
Сказав я: «Обережний буду на шляху своїм,
Стерегтиму вуста,
Допоки злочинець передо мною.
Заціпенів я, принишк, замовк від добра.
Та біль мій нараз збаламутивсь.
Розпалилося серце, палахкотить роздумом,
Заговорив я своєю мовою:
«Повідом мені, Бо

Тетяна Левицька
2023.12.08 08:57
Хіба жебрачка, щоб любов святу
вимолювати на колінах в неба?
Та ліпше гріть під серцем самоту,
ніж виглядати ницою ганебно.

Не звикла я ні з ким любов ділить,
жада замучить — вип'ю біль до краплі,
розчулених мелодій щемну мить,

Леся Горова
2023.12.08 08:46
По білому ступаю і стікає
Із мене хмуровиння сірих снів,
Досада від чужих колючих слів,
Все губиться у білому безкраї.
Іду по білому, немов лечу по раю!
Не віриться, що то звичайний сніг.

Не знаю, зваба в тім мені, чи мука-

Олена Побийголод
2023.12.08 07:20
Із Данила Хармса

Тягнув я санки крізь узлісся,
стояли сосни по боках;
і враз – по річці хтось пронісся
на начебто стальних крючках.

Я витягнув на берег санки,

Віктор Кучерук
2023.12.08 04:48
Про успіхи наші і втрати
Новини приємні й сумні, –
За вас, українські солдати,
Молюся всі ночі та дні.
Щомиті звертаюсь до Бога
З проханням своїм і чужим:
Даруй нам скоріш Перемогу
Й солдат від смертей вбережи!

Микола Дудар
2023.12.07 22:01
…Зі слів майструє човен в небо,
Не копіюючи чуже.
Дощі супротив стелять ревно
На тлі, завідомо брудне…
Ще й вітер змотує в мотузки.
Бо ненароком зачепивсь…
Щоб розлетітися на друзки -
Старечий небу ніч моливсь…

Євген Федчук
2023.12.07 17:32
День разом з сонцем за горою згас,
Розбіглись хмари, що весь день блукали.
Сипнуло зорі небом, бо в цей час
Ще місяця година не настала.
Тож небо все усіяне було
Перлинами, що сяяли яскраво.
Над річкою на луках за селом,
Закінчивши свої всі денні с

Володимир Каразуб
2023.12.07 13:06
Заплітає зима папільотки своїх вітрів
Затирає сліди і заковує сизим льодом
Поети буває дописують власний вірш,
Що хапає за хвіст
І з’їдає себе до рогів.
А тоді вирушають в дорогу по білих слідах,
Ледь помітних немов би закінчилась чорна стрічк
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Артур Курдіновський
2023.12.07

Ігор Білецький Академік
2023.11.24

Дмитро Крейда
2023.11.10

Галина Шибко
2023.11.06

Олександр БУЙ
2023.11.01

Мамутова Кістка
2023.10.26

Сніг Теплий
2023.10.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Іван та Маруся
Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2023-09-24 15:12:05
Переглядів сторінки твору 34
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.909 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.827 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2023.12.07 17:35
Автор у цю хвилину відсутній