Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.26
00:16
Ой, Сергію, Сергію,
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
2025.11.25
22:19
Безсонні ночі. Вічне катування,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.
Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.
Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
2025.11.25
18:07
Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.
ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.
ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
2025.11.25
15:00
Коли попса озвучує «шедеври»,
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культу
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культу
2025.11.25
13:49
Маню манюсіньке до рук…
Воно гризе, гризеться вміло,
А непомітний його звук
До нот підсунути кортіло…
Манив принаймні кілька діб
До - ре… до - мі… від дня до ночі,
А після все це тихо згріб,
Бо вічував, воно пророче…
Воно гризе, гризеться вміло,
А непомітний його звук
До нот підсунути кортіло…
Манив принаймні кілька діб
До - ре… до - мі… від дня до ночі,
А після все це тихо згріб,
Бо вічував, воно пророче…
2025.11.25
13:06
Любо жити зайчику
У лісі й на лузі –
Куди тільки не піди –
Повнісінько друзів.
Та як зайчик не хотів -
Не мав друзів між хортів.
От і зараз, як на гріх,
Гавкіт чуть неподалік.
У лісі й на лузі –
Куди тільки не піди –
Повнісінько друзів.
Та як зайчик не хотів -
Не мав друзів між хортів.
От і зараз, як на гріх,
Гавкіт чуть неподалік.
2025.11.25
12:59
А зла Феміда спати не дає
паяцу із Фортуною такою,
яка неначе є,
але його досьє
не помагає вийти у герої.
***
А кін-че-ні корейці згаряча
паяцу із Фортуною такою,
яка неначе є,
але його досьє
не помагає вийти у герої.
***
А кін-че-ні корейці згаряча
2025.11.25
10:42
Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.
Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.
Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
2025.11.25
07:19
Пробачте мене добрі люди,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
2025.11.24
22:14
Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
2025.11.24
12:28
Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Ч
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Іван та Маруся
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван та Маруся
Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
