Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.16
09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
2026.05.16
09:10
Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
2026.05.16
07:37
По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
2026.05.15
19:24
Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
2026.05.15
17:00
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
2026.05.15
15:44
її знайшли
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
2026.05.15
13:13
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
2026.05.15
13:04
Ти виростаєш із пітьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
2026.05.15
11:39
Усе зруйновано. Життя колишнє
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.
Будинки зносять в асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.
Будинки зносять в асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
2026.05.15
11:00
Від заздрості, образи й туги
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".
2026.05.15
10:29
Чотири рядки моєї невинної пародії без жодного прізвища:
«Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав…
Виходить знов в прямий етер,
де кожен вірш - це гра…» -
здійняли справжній гвалт!
Звичайно, всі впізнали Артура Курдіновського (да
2026.05.15
09:35
Колись ти був красивий, синьоокий,
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
2026.05.15
09:28
ІНГІГЕРДА: РУНА КОХАННЯ І ЗАЛІЗА
На берегах Меларена, де сосни впиваються корінням у граніт, зростала Інгігерда – донька суворого Олафа. Її серце вже знало смак першої втрати, коли обіцяний вінець норвезького короля Олафа Святого розбився об волю бать
2026.05.15
09:22
Снопи вже зв’язані, вже Дао
Веде отару в бій як Пан!
Блищить на сонці хітозан
Між хмарочосами Більбао.
Посеред хащі із цикут
Лежить в задумі тихій Овен:
Нащо нам в Англії якут-
Коли з Германії Бетховен?..
Веде отару в бій як Пан!
Блищить на сонці хітозан
Між хмарочосами Більбао.
Посеред хащі із цикут
Лежить в задумі тихій Овен:
Нащо нам в Англії якут-
Коли з Германії Бетховен?..
2026.05.15
07:33
Щоб не стояти на колінах,
Не маючи ознак вини, -
Моя прекрасна Україна
Страждає нині від війни.
Куди не йду, де лиш не стану,
Я чітко бачу одне й теж:
Рубці од вибухів і рани
Від сильних опіків пожеж.
Не маючи ознак вини, -
Моя прекрасна Україна
Страждає нині від війни.
Куди не йду, де лиш не стану,
Я чітко бачу одне й теж:
Рубці од вибухів і рани
Від сильних опіків пожеж.
2026.05.14
19:42
Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Іван та Маруся
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван та Маруся
Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
