Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.06
17:36
…подуєш на людську біду -
затихне морок на дзвіницях
у бомбосховищах, світлицях,
у Гестиманському саду,
де бродять ангели по три,
вітхозавітно, задзеркально,
де чути неупинний рух
затихне морок на дзвіницях
у бомбосховищах, світлицях,
у Гестиманському саду,
де бродять ангели по три,
вітхозавітно, задзеркально,
де чути неупинний рух
2026.06.06
17:26
Готовий сплакнути, раніш як бувало,
Коли на оголені груди впадеш
Жагучого серця пругкими губами,
Як тільки згадаєш забутий backstage.
Одна у тобі розпізнає акина,
А друга чи третя – лише прохача.
Від них і находить на тебе провина
Коли на оголені груди впадеш
Жагучого серця пругкими губами,
Як тільки згадаєш забутий backstage.
Одна у тобі розпізнає акина,
А друга чи третя – лише прохача.
Від них і находить на тебе провина
2026.06.06
12:53
Я прийду у спустошений ліс,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.
Я прийду в невідомі краї,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.
Я прийду в невідомі краї,
2026.06.06
09:04
Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)
Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!
Так хай червоний
Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!
Так хай червоний
2026.06.06
08:56
Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті
2026.06.06
08:21
— Ти малюєш на мапі вчорашніх обмежень
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.
— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.
— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
2026.06.06
07:41
Темні хмари, дощ і вітер, -
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
2026.06.05
23:37
Зливи лютої — грім і зірниці — вогонь —
то стихійного лиха сполука.
Несподівані доторки теплих долонь —
симбіоз насолоди і муки.
Ви збудили в мені глибину крижану
і мелодію сонячну, схоже.
Та чому так буває, ніяк не збагну:
то стихійного лиха сполука.
Несподівані доторки теплих долонь —
симбіоз насолоди і муки.
Ви збудили в мені глибину крижану
і мелодію сонячну, схоже.
Та чому так буває, ніяк не збагну:
2026.06.05
19:18
веселка над районом
і вчора і сьогодні
дурацьке щастя
скраю десь її
мені ти відписала
а я при телефоні
не був
атож мабуть
і вчора і сьогодні
дурацьке щастя
скраю десь її
мені ти відписала
а я при телефоні
не був
атож мабуть
2026.06.05
16:46
ані миші
три коти...
старший -
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
три коти...
старший -
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
2026.06.05
15:47
VIII. Останній акорд: ПАРОСТКИ КИЄВА НА ПІВНІЧНИХ ПРЕСТОЛАХ
Коли дим великих битв розвіявся, а море заспокоїлося, Єлизавета Ярославна зрозуміла, що її власна історія ще не завершена. Вона була донькою Ярослава Мудрого, і в її жилах текла кров правите
2026.06.05
14:39
Зима посріблила гілки,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.
Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.
Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
2026.06.05
13:23
Ми йшли крізь вечір: тільки я і дощ.
Він щось шептав на перехрестях сонних,
змивав тривогу із мовчазних площ,
лишав сліди на вікнах і долонях.
Старий каштан розправив мокру стать,
сховавши нас у затінку густому,
щоб погляд не тривожив із сум'ять,
Він щось шептав на перехрестях сонних,
змивав тривогу із мовчазних площ,
лишав сліди на вікнах і долонях.
Старий каштан розправив мокру стать,
сховавши нас у затінку густому,
щоб погляд не тривожив із сум'ять,
2026.06.05
12:32
Півонії розквітлі за криницею
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.
І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.
І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
2026.06.05
12:07
Вони досконало перлинні -
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози
2026.06.05
06:05
Миготять блискавиці, гуркочуть громи,
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.05
2026.06.01
2026.05.31
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Іван та Маруся
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван та Маруся
Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
