Тихий вечір опускався на дніпрові схили,
Біля вогнища тісненько козаки сиділи.
Про те, про се говорили, часом сперечались,
Як комусь не до вподоби сказане здавалось.
Говорили про походи у краї заморські,
Про татарськії набіги, болота московські.
Сперечались, що потрібно задля перемоги.
Один казав, що багато треба війська свого.
Другий, що потрібна зброя, мушкети, гармати.
З ними можна добре чосу ворогові дати.
Третій же усім доводив, аж піна із рота,
Що, здобута перемога – гетьмана робота.
Буде гетьман з головою – з силами й малими
Зможе ворогів здолати, справитися з ними.
Старий Грицько сидів мовчки із люлькою в роті.
Дослухався до розмови, наче й без охоти.
То дивиться кудись в далеч, то гілля підкине
У багаття та поверне, вигріває спину.
Все ж не витримав і каже: - Суперечки марні!
Зрозуміло, що і зброя та і гетьман гарний –
То все добре. Та ж не завше те в бою рішає.
Бо іноді під час битви так воно буває,
Що якась, напевно сила все перерішала:
Тримав в руках перемогу і кудись пропала.
Мабуть, пан Біг подивився – грішників багато
Та й надумався зненацька усіх покарати.
Як то було у морському на Стамбул поході…
- А коли то, Грицю, було? – В тому році, вроді,
Як Марко водив козацтво із ляхами битись
Під Крилов. Та довелося клятим поступитись.
Над озером Куруковим і договір склали,
Дорошенка замість Жмайла гетьманом обрали.
Та то було вже на осінь. А похід був літом…
Точно, влітку того року. Бо ж вернулись звідти
Та і бігом подалися своїх виручати,
Бо ж на волості вже ляські гаркали гармати.
- Та ж розкажи про похід той. Як воно там було?
Бо ж ми, наче, про похід той нічого й не чули?!
- А чого ж не розказати? Сам же усе бачив…
Почалося всі події, хлопці, з того, значить,
Що з’явивсь на Україні який турок знатний.
Себе велів Олександром, кажуть, називати,
А, насправді, звався Ях’я, був султанським сином.
Врятувався він від смерті невідомим чином.
Бо ж ви знаєте, султани, як на трон сідають,
То усіх братів по крові одразу ж вбивають.
А цей якось врятувався та й надумав, звісно,
Аби скинути султана та й самому сісти.
Та ж для того йому війська чимало потрібно.
А у нього грошеняток було мало, видно,
То ж помикався та й, певно, хтось сказав небозі,
Що бояться запорожців найбільш голомозі.
Тож він на Січ і подався просить товариство
Помогти йому на трона у Стамбулі сісти.
Товариство послухало бідака на раді
Та й прохання його, звісно, вдовольнило радо.
Бо ж і так уже збирались за море сходити,
То чого ще добру справу одну не зробити?!
А там, може, вдасться справа – новий султан буде,
Християнського відпустить із неволі люду,
Ще й татарам заборонить ходить в Україну.
Треба б, хоч заради того, помогти людині.
А він хлопець був бідовий, ще й на Дон подався.
Дон підтримать Запорожжя також обіцявся.
Тож взялися ми байдаки в похід готувати,
А, оскільки у похід той згодилось багато,
То й байдаків зготували кілька сот. І скоро
Прошмигнули повз Очаків та й вийшли у море.
Там у морі з дончаками незабаром стрілись.
Ті, хоча багато війська прислати хвалились,
Лиш на трьох десятках стругів усіх розмістили.
Правда, ми про те нічого їм не говорили.
Бо і то якась та й поміч. Пішли морем далі,
Поки турки про похід той нічого не взнали.
У цей час в Криму за владу ішла колотнеча,
Коли хан старий вмирає – так то звичні речі.
Турки свого претендента до Криму припхали,
Ще і слідом флот у поміч для нього прислали.
Десь крутився біля Криму. А ми тому й раді,
Під Стамбулом нам не стане, значить, на заваді.
Спершу, правда, надумали піти до Трабзона,
Побачити, чи підходить до Ях’ї корона.
Бо ж він клявся, що ледь ступить на берег турецький
Так до нього ціле військо з місцевих зійдеться.
Особливо християни, яких там багато.
Удалося досить швидко Трабзона домчати.
Нас там, звісно, не чекали – усе місто спало.
Та ми радісної стрічі зовсім не чекали.
Поки турки схаменулись, до зброї узялись,
Ми вже вулицями міста за здобиччю мчались.
А турки всі в різні боки, місто запалало.
Там здобичі, скажу чесно, на всіх вистачало.
Нав’язали вузли добра, тягнем на байдаки.
Збігаються звідусюди до нас небораки,
Що турки їх полонили. Та нема нікого,
Хто би прийшов воювати за Ях’ю отого.
А тут трапилося перше, що весь план зламало.
Поки ми і тім Трабзоні здобич добували,
Підійшов якийсь турецький корабель із моря.
Що то чиниться у місті, здогадались скоро,
Розвернулись та й помчали. І не наздогнати.
Тепер будуть у Стамбулі про наш похід знати.
Зібралися до байдаків, дончаки – до стругів,
Навколишню обібрали до нитки округу.
Намірились плисти далі, дончаки уперлись:
- Коли турки про нас знають, чого би ми перлись?
Здобичі і так набрали, можна і вертати.
Бачить отаман - даремно було їх вмовляти.
Махнув на них та і каже: - Пливіть собі з Богом!
Ми ж вирішим, яку далі обрати дорогу.
І, хоча Ях’я старався, вмовляв отамана
Іти хутко до Стамбула та й напасти зрана.
Той вже вирішив, щоб дарма не ризикувати.
Десь же цілий флот турецький гуляє, проклятий.
Почнем Стамбул штурмувати, дертися на стіни,
А він вигулькне зненацька і ударить в спину.
Спалить нам усі байдаки, як будем вертати?
Тож рішили, що Стамбула не будем чіпати.
Обійшли Босфор ми морем, на північ помчали.
Хоча раптом серед ночі вітрила упали.
Вітер стих і все туманом навкруги накрило.
Тоді ми вже на байдаках за веслами сіли.
Пливемо, тримаємсь купи, щоб не загубитись.
А туман почав ще більше навкруги клубитись.
Вже і ранок, а він клятий досі не спадає.
В небі сонечко крізь нього ледве проглядає.
Якраз хлопці нас змінили та на весла сіли,
Щоби ми набрались сили, трохи відпочили.
Сиджу я, вперед дивлюся і в тумані бачу,
Якась купа видніється, як гора, неначе.
Кажу тоді отаману: - Чи то ми не збились?
Чи до берега чужого часом не прибились?
А той пильно придивився та й каже: - Холєра!
То ж турецькі попереду видніють галери!
Нумо, хлопці, передайте по байдаках тихо,
Хай готуються, влаштуєм проклятим потіху.
Добре, що ішли в тумані ми у тому щільно,
З пів голоса всі почули, не кричали сильно.
У тумані підібрались до каторг ворожих,
Які досі ще не знали про маневр наш, схоже.
Оточили ми галери, високі та грізні
Та й одразу з усіх боків на борти полізли.
Половина бере штурмом, дереться нагору,
Ну, а друга на байдаках пантрує за морем.
Доки турки зрозуміли, доки похопились,
Уже наші на галерах їхніх опинились.
Нам дісталась капудана – адміральське судно.
Уся така прикрашена, виглядала чудно.
Нагорі червоний прапор, меч на ньому срібний,
Три ліхтарі над кормою – його зразу видно.
Мало того, що велике судно, ще й на ньому
Більше солдат і матросів, аніж на другому.
Зав’язалась люта січа, то ми їх тіснили,
То вони нас відтісняли, де і брали сили.
Билися, скажу, відважно, хоч і бусурмани.
Та ми теж не ликом шиті, разом з отаманом
На корму пробитись хочем, адже там гармати,
Щоб по наших по байдаках не дати стріляти.
Туркам нікуди діватись, бо ж вітру немає,
Усе їхнє парусиння безвільно звисає.
А галерники на веслах, як тільки почули,
Що козаки на галері, про весла забули.
Перестали веслувати – галери й застигли.
А ми вже на капудані до керма устигли.
Уже скоро подолаєм силу всю ворожу.
Та Бог від нас відвернувся в ту хвилину, схоже.
Раптом з півночі легенький вітерець повіяв,
Порвав той туман на клапті і миттю розсіяв.
А далі подув сильніше, набирався сили.
Вже байдаки, наче тріски по морю носило.
Куди там нам штурмувати ті галери кляті,
Треба ж бо байдаки швидше свої рятувати.
Хоч вони і не потонуть – очерет на боках,
Але ж вітер заходився такий, що нівроку,
Переверне, не дай Боже. А турки зраділи,
Бо ж вітрила надулися, вітер підхопили.
Тепер можна не стояти, як вкопаним, досі.
Отоді то для нас лихо саме й почалося.
Мало того, що каторги швидкості набрали,
Вони з гармат по байдаках стріляти почали.
Хоч стрільці у них і знатні, але в такий вітер,
Їхнім ядрам довелося у море летіти.
Кілька, правда, потопили гармаші байдаків,
На найближчі перебрались вцілілі козаки.
Турки, правда , постріляли та і подалися.
Злякалися, щоб ми знову за них не взялися.
А нас буря розкидала добряче по морю.
Тож зібралися докупи ми іще не скоро.
Як зібрались, то взялися живих рахувати.
У бою та й у тій бурі втратили багато.
Кого море потопило, кого турки вбили,
А кого, пізніше взнали, в полон захопили.
Помолились за пропащих та й пливем додому.
А тут якраз у лимані при Дніпрі самому
Стоять турки, спочивають. Табір збудували
На березі, біля нього байдаки прип’яли.
Як же таке проминути? На них налетіли.
Кого змогли, того вбили, байдаки спалили.
Паша їхній тимишварський, як в наметі вклався,
Так у спідній там сорочці навік і зостався.
А нещасні християни з його пашалика,
Що привів він воювати, наблизились з криком,
Що не хочуть воювати, зброю поскладали.
Попросилися, щоб ми їх із собою взяли.
Не кидати ж на поталу. Хочете – ходімо!
Тож на Січ вже подалися ми разом із ними.
Прихопили і гармати, що те військо мало…
А вже на Січі нас вістка тривожна чекала,
Що йдуть ляхи, щоб козацтво повстале скоряти.
Тож прийшлося чимскоріше іти виручати…
Тож про що я? Бачте, хлопці, як воно буває.
Є над людьми Божа воля, вона все й рішає,
Кому бути переможцем, кому бути битим.
Кому скоро помирати, кому довго жити.
- А що ж Ях’я? – Вже на Січі з нами розпрощався.
Розсердився на нас, мабуть, до Москви подався,
Щоби в москалів на турка помочі просити.
Та, говорять, до Європи ледве утік звідти.
А що далі – то не знаю, де він там подівся.
Поваландавсь по Європам та й слід загубився.