В юності від докорів сумління
Почались страждання і клопот:
Дуже не хотів я, щоб каміння
Кидав хтось до мене у город.

І старався я, аж геть із шкіри,
Кожному і всім щоб догодить,
Маючи таку наївну віру,
Що город цим зможу захистить.

Думав я, що добрі мої справи
І навстіж розхристана душа
Збережуть посіви від потали,
Забезпечать гарний урожай.

Та прийшло із часом розуміння
Марності юнацьких тих надій,
Як побачив, що летить каміння
Звідтіля, що й вірить не хотів.

Треба півжиття було прожити,
Щоб збагнути раз і назавжди:
Відтіля, де прагнеш догодити,
В першу чергу і каміння жди.

Просто є на світі сорт приматів,
Помилково названих людьми,
Що каміння люблять пожбурляти
Тишком-нишком, в спину, із пітьми.

Їм плювати на душевні муки,
Заздрість чорна навіває їм
Прагнення пожбурить каменюку
Друзям найвідвертішим своїм.

Я усім навкруг добра бажаю,
Та зізнатись хочу щиро вам:
На каміння більше не зважаю.
Все, що є в городі, то – мій крам!

Сподіваюсь, вистачить терпіння
При межі десь клаптик відвести
Й викласти без докорів сумління
“Сад каміння” на японський стиль.

І коли у місячному світлі
Те творіння буду споглядать,
Заздрісникам всім скажу: “Спасибі,
Що не лінувалися жбурлять”.

2013 рік