Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.07
15:27
Чорний сніг і попелястий світанок
Контраст цієї ночі розколов місто навпіл. На римських барикадах легіонери, втомлені, брудні від сажі та кіптяви, дивилися на заграву з полегшенням. Вони витирали піт з чола і міцніше стискали руків'я своїх гладіусів.
2026.08.07
12:05
оса влітає
лупиться у скло
минають спаси
вицвітають квіти
не спиться
радше умирається
в це літо
усе для того
лупиться у скло
минають спаси
вицвітають квіти
не спиться
радше умирається
в це літо
усе для того
2026.08.07
11:54
Холодний вітер люто свище
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.
Холодний вітер продиктує
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.
Холодний вітер продиктує
2026.08.07
07:27
Лука вогка та зелена,
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Звідки беруться богатирі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Звідки беруться богатирі
Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
Уже душа полетіла на небо до Бога.
А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
Бо ж з народження не було батька у малого.
Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
Казав старший на могилі – як герой загинув.
Сам-один спинив атаку ворожої сили.
Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
Богатиря, казав старший, мати народила.
А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
Звідки сили богатирські в таких і беруться?
- Коли часи наступають важкі для держави,
Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
То я чув іще від діда, що в годину грізну,
Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
Раптом сили богатирські в собі відчуває.
І такого зупинити ворогові годі.
Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
Та повідав колись дід мій історію давню,
Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
Було то в часи, коли вже південь України
Потихеньку заселявся, степи вже орали,
Засівали. Хоч бувала і лиха година,
Коли турки з татарами на край нападали.
Та ж чи буде українець орду ту боятись,
Коли треба золотисту ниву убирати?
Можна було людям вільним в косарі найнятись,
На життя копійку гарну тим назаробляти.
Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
Любо-мило і косити, в радість така праця.
Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
Сяде оддалік від гурту та і споживає.
Люди спершу косилися, але згодом звикли,
Яких тільки забобонів в людей не буває.
Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
Отаман кричить, - господар могорич поставить,
Як коня йому повернем!» Усі похапались.
А самітник той і каже: «То даремна справа.
Коня вам того не взяти, як би не старались.
Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
А кінь заіржав сердито, ударив копитом
Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
Люди уже підступатись не хочуть від страху.
«Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
«А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
Чоловік до коня того спокійно ступає.
Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
Той узяв його за гриву, по шиї погладив
Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
Заіржав та так прихильно та все притулявся.
Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
Той давай його вмовляти, ледве не благає.
Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
А сам вибив в землі діри майже по коліна,
Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
Тільки вибої глибокі від копит залишив.
А вже далі сліди оті взагалі пропали,
Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
- Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
- А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
Богатир, в якому сили до пори дрімали.
Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
А, коли його година, нарешті, настала,
Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
І пішов він Батьківщину від зла захищати.
Людям волю боронити, здобувати славу…
А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.
Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
Уже душа полетіла на небо до Бога.
А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
Бо ж з народження не було батька у малого.
Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
Казав старший на могилі – як герой загинув.
Сам-один спинив атаку ворожої сили.
Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
Богатиря, казав старший, мати народила.
А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
Звідки сили богатирські в таких і беруться?
- Коли часи наступають важкі для держави,
Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
То я чув іще від діда, що в годину грізну,
Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
Раптом сили богатирські в собі відчуває.
І такого зупинити ворогові годі.
Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
Та повідав колись дід мій історію давню,
Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
Було то в часи, коли вже південь України
Потихеньку заселявся, степи вже орали,
Засівали. Хоч бувала і лиха година,
Коли турки з татарами на край нападали.
Та ж чи буде українець орду ту боятись,
Коли треба золотисту ниву убирати?
Можна було людям вільним в косарі найнятись,
На життя копійку гарну тим назаробляти.
Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
Любо-мило і косити, в радість така праця.
Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
Сяде оддалік від гурту та і споживає.
Люди спершу косилися, але згодом звикли,
Яких тільки забобонів в людей не буває.
Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
Отаман кричить, - господар могорич поставить,
Як коня йому повернем!» Усі похапались.
А самітник той і каже: «То даремна справа.
Коня вам того не взяти, як би не старались.
Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
А кінь заіржав сердито, ударив копитом
Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
Люди уже підступатись не хочуть від страху.
«Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
«А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
Чоловік до коня того спокійно ступає.
Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
Той узяв його за гриву, по шиї погладив
Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
Заіржав та так прихильно та все притулявся.
Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
Той давай його вмовляти, ледве не благає.
Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
А сам вибив в землі діри майже по коліна,
Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
Тільки вибої глибокі від копит залишив.
А вже далі сліди оті взагалі пропали,
Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
- Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
- А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
Богатир, в якому сили до пори дрімали.
Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
А, коли його година, нарешті, настала,
Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
І пішов він Батьківщину від зла захищати.
Людям волю боронити, здобувати славу…
А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
