Ми сьогодні знов за парти сіли,
Наче й не минали двадцять літ,
Ніби разом долю попросили
З юності отримати привіт.

Нас життя розкидало по світу.
Та сьогодні пролунав дзвінок –
І зібрались ми в наш клас привітний,
Мов після перерви – на урок.

Й знову крадькома я споглядаю,
Як вже з лишком двадцять літ назад,
Образ той, що серце тихо краяв,
Глиб очей, волосся водоспад…

Всім відбиток нам життя лишило,
А її немов би обійшло:
Все така ж привітна і красива,
Ніби двадцять літ і не сплило.

Я кохав її, як тільки можна
Покохати в юності шкільній!
Та мовчав… Боявся потривожить
І дізнатись, що не любий їй…

Бо вона – вродлива і чарівна,
Як принцеса з казки про любов.
Ну а я? Я точно їй не рівня…
Так до неї і не підійшов.

Може, згодом зміг би подолати
Сором, що у віршах римував,
Та життя не перебудувати:
Долі наші Бог не поєднав.

Тож даремно душу розтривожить
Їй не хочу я зізнанням цим.
Стільки літ мовчав… І зараз зможу!
Розпачем не поділюсь своїм.

І у захмелілім ресторані
Буду пити кожен тост до дна
В сподіванні, що тоді не зранить
Душу мою стомлену вона.

2014 рік