Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
1939. Бульдог і таксик
Сидить бульдог над кісткою,
припнутий до стовпа;
й до нього, голосистого,
враз таксик підступа́.
«Пова́жаний бульдожику! –
Незваний каже гість. –
Пустіть мене, бульдожику,
оцю догризти кість».
Ричить бульдог на таксика:
«Нічого не віддам!»
Й кругом ганяє таксика,
несамовитий сам.
Біжать вони навкруг стовпа,
не стишать хід й на мить;
дзвенить ланцюг навкруг стовпа,
навкруг стовпа дзвенить...
Тепер бульдогу кісточку
не взяти вже нія́к,
а таксик, взявши кісточку,
рече бульдогу так:
«Біжу я на побачення.
За кісточку – мерсі.
Як пізно... До побачення!
Сидіть на ланцюзі!»
(2023)
*** ОРИГІНАЛ ***
Над косточкой сидит бульдог,
Привязанный к столбу.
Подходит таксик маленький,
С морщинками на лбу.
«Послушайте, бульдог, бульдог! –
Сказал незваный гость. –
Позвольте мне, бульдог, бульдог,
Докушать эту кость».
Рычит бульдог на таксика:
«Не дам вам ничего!»
Бежит бульдог за таксиком,
А таксик от него.
Бегут они вокруг столба.
Как лев, бульдог рычит.
И цепь стучит вокруг столба,
Вокруг столба стучит.
Теперь бульдогу косточку
Не взять уже никак.
А таксик, взявши косточку,
Сказал бульдогу так:
«Пора мне на свидание,
Уж восемь без пяти.
Как поздно! До свидания!
Сидите на цепи!»
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
