Іван Данилович Низовий – натхненний співець рідного краю, його природи. Пейзажна лірика у творчому доробку митця тісно переплітається з лірикою інтимною, філософською та навіть громадянською. Осердям її є тема осені.
Мотив осені є невід’ємною складовою творчості багатьох діячів мистецтва. Осінь спрадавна асоціюється в людей не лише з багатим урожаєм, а й з катарсисом, який спричиняє похмура дощова погода; з порою зрілості людини та, відповідно, її мудрості, переосмислення свого життя, коли вона підбиває певні підсумки, відпочиває від динаміки літа та водночас готується до нових звершень наступної весни: „Ця осяяння синню і осінню / Ця блаженна і тиха пора / слово мудро-прозоре / освячене росами / прозира крізь туман / через сумнів і сум / прозира” [2, с. 3].
Яскравим прикладом збірок І. Низового, що стосуються осінньої тематики є „Осяяння осінню” та „Оскома осені”.
Осінь – це пора спогадів та рефлексій, з одного боку, та забуття, з іншого – немов колективно вигукують рядки поезій І. Низового. У вірші „Не возлюби чужу кохану…” автор розмірковує над власними молодецькими огріхами, які, однак, не мають ніякого значення на схилі літ, у пору золотої осені, перетворюючись лише на відгомін минулого, нечіткі спогади подій, що колись ятрили душу: „Коли ж було, і чи було? / Загоїв час болючу рану / І відчуття перетекло / В те забуття, / Що не вертає / Пекучих спогадів назад…” [2, с. 74].
Окрасі поетичного вираження авторської думки сприяють оказіоналізми, майстерним ковалем яких є І. Низовий. У згаданій поезії „Не возлюби чужу кохану…” автор змальовує персоніфікований образ останнього місяця осені через власне авторський неологізм „стобарвнотихий листопад” та за допомогою інших яскравих метафор: „Зів’яли помисли гріховні, – / Піднесла доля гарбуза… / На перевернутому човні / Вже не повернешся назад” [2, с. 74].
Персоніфікований образ осені наявний і в поезії „Суботник „нашоукраїнський””, де ця пора року постає перед читачем як несмілива юнка, що лише починає стверджуватися у своїх природних правах після літа: „Ще осінь зовсім юна. / Ще, зазначу, / Вона така несміла, / Мов дівча, / Ще їй не вистачає помаранчу / І впевненості ще не вистача / Майданної…” [1, с. 11]. Аби посилити ефект уособлення, автор використовує апострофу: „Осене, мажором / Дзвени: / суботник…/ посмішки…/ слова… / І все співа, / звучить єдиним хором…” [1, с. 13].
Не забуває поет і про змалювання осінньої палітри кольорів за допомогою епітетів: „Найліпші кольори: / Червоний з помаранчевим відтінком, / Жовтогарячий сонцем відлива, / А синій – / Той відтінкові відмінки / В собі хова / й блакиттю / прибува…” [1, с. 12].
Цікавими є синтезовані поезії, що відлунюють громадянською, філософською або інтимною та пейзажною лірикою водночас. До таких поезії належить попередньо розглянута „Суботник „нашоукраїнський””, де осінні помаранчеві барви природи закономірно проглядаються крізь призму Помаранчевої революції в Україні.
У поезії „Здраствуй, злободенний до нестями…”, автор крізь панораму осіннього дійства прагне показати події сучасного йому суспільного життя та виразити власне ставлення до нього: „Новий дню, упевненіш гряди; / Всіх буди – лежачих і залежних – / І веди за сонцем слід у слід / В просторінь можливостей безмежних, / Де б щедріш врожаївся наш рід” [1, с. 6]. Оказіоналізм „врожаївся” безпосередньо презентує осінні мотиви в поезії, бо саме осінь – це пора врожаю, а психологічний паралелізм між природою та людиною розмивається, утворюючи метафоричний конгломерат: „щедріш врожаївся наш рід” [1, с. 6].
Осіння природа щедро змальована у вірші „Трава жорсткіша і ламкіша…”, де за допомогою окремих зорових образів мозаїчно вимальовується осінній пейзаж: „Трава жорсткіша і ламкіша / Й боїться іскорки найбільш. / Вітри ламаються об ківш / Небесний. Звужується ніша / Життєдіяльності пташні / І комашні. Хіба лиш оси / Не пересушені покоси / Перепочить від метушні / Ще припокошуються”; „На цвинтарі вже в’януть квіти / Й хрести все більш дерев’яніють / В передчутті дощів… / Сивіють / Мої думки на схилі літ” [1, с. 20].
У вірші „Вже спалюють листя…” осінь постає перехідною ланкою, необхідним етапом для майбутнього воскресіння природи та людини. При цьому горіння листя, звичний процес для людського ока восени, викликає в автора асоціації з аутодафе. Однак це аутодафе має дещо інший, відмінний від свого звичного значення смисл: це оновлення, очищення від усього старого, консервативного, зашкарублого: „Вже спалюють листя, – / Аутодафе…/ Розвіється дим і зола охолоне, / На зміну колишньому прийде нове – / Зелене, жагуче і сонцепоклонне! / Вогонь-інквізитор залиже сліди / Розпаду й занепаду. Вітер повіє / І тлін замете” [1, с. 16]. При цьому І. Низовий підкреслює, що вся природа (всі пори року) сприяють такому тотальному оновленню: „А безлисті сади / Пухкий снігопад-тихопад прижаліє” [1, с. 16].
Ефект катарсису чи не найкраще автор презентує в наступних рядках: „Притишся, ходо, притушуйся, бідо, – / Свої повноваження не перевищуй; / За шелестом осені йдімо слідом / На всеочищаюче тихе кострище” [1, с. 16].
У поезії „Просто – посидіти, поговорити” теж наявні осінні мотиви, бо осінь – це і є „пора рівноваг і узгоджень, / Тихих примирень, поступливих дій” [1, с. 11]. Говорячи про необхідність „просто – посидіти, поговорити” та „просто – помовчати разом про інше”, автор презентує осінь душі людської, осінь життя, коли все другорядне, стороннє, відходить на інший план, поступаючись місцем для спокою, умиротворення, гармонії, щирого слова, яких прагне людина мудра, людина досвідчена, людина, стомлена щоденною метушнею: „Вперше від зморщок розгладити лоб, / Щоб врівноважились пульси і ритми, / Думки і сльози відстоялись щоб”; „Пальці сплести, розв’язавши вузли / Нез’ясувань, – головне ж і наскрізне / Обговорити, накривши столи” [1, с. 11].
Осінні мотиви наявні і в поезіях-присвятах.
Осінь людського життя І. Низовий презентує у вірші „Життя прожив – і не збагнув…”, присвяченому Олені Дуровій, на прикладі власного життя та життя пані Дурової: „Життя прожив – і не збагнув / Жіночу душу таємничу!”; „Та щось, одначе, й збереглось / Первісне в ній / В осінню пору, / На порох не перетовклось / І здатне ще на щирий порух / І подив” [2, с. 73].
У підбадьорюючому вірші „Йосипе, тримайся на плаву!..”, присвяченому Йосипу Курлату, І. Низовий розмірковує над тим, що осінь життя – це ще не кінець, а золота пора, в якій є свої принади. Вона, як у природі бабине літо, ще може дозволити насолодитися певними благами життя, а крім того, це пора духовної зрілості, концентрації мудрості та накопиченого життєвого досвіду: „Хай твої сивини осіня / Сонце листопадового дня… / Є ж бо і в осінній наготі / Таємниці мудрі й пресвяті, / Щедре слово, тихе співчуття / І любов наприкінці життя” [2, с. 63].
Досить символічно осінь постає у поезії митця в образі відлетілих у вирій птахів, як-от у вірші „Читаю ієрогліфи слідів…”: „На стежці припорошеній – / Останній / Прощальний лист птахів, / Що відлетіли / У вирій. / Дивно, / Я ж і не помітив, / Коли птахи у вирій відлетіли! / Старію, мабуть…” [2, с. 71].
У завершальній поезії збірки „Осяяння осінню” І. Низового „Лишається потратить копійки…” автор цілковито переосмислює своє життя під магічним впливом осені. Тут сам реципієнт легко може відтворити латентні компоненти психологічного паралелізму. Рядок: „Іржавіють / моїх амбіцій трапи” [2, с. 82], – цілком можна поставити у пару, наприклад, з такою синтаксемою: сохне дерев осінніх листя. У цій поезії митець вдається до розмірковувань над безглуздістю марнославства, що характерне для молодого покоління служителів мистецтва, яких автор майстерно викриває за допомогою епітетів: „гладкий”, „самозакоханий до краю” , а також клімаксу та сарказму: „Не знаючи того, / Що я вже знаю, / Він розпускає свій павиний хвіст; / П’є чарку і майбутнє провіща, / Ґвалтуючи чужу, музейну, ліру, / Плює в кефір Гомеру і Шекспіру, / І Пушкіну одвішує ляща” [2, с. 82].
Таким „оптимістам”, як їх називає автор, І. Низовий протиставляє себе – п’ятдесятип’ятирічну людину, що ледь зводить кінці з кінцями, за плечима якої великий життєвий досвід, яка майже повністю втратила юнацьку амбіційність: „Моїх надій пощезли літаки” [2, с. 82], – говорить поет метафорично. До того ж, поряд із частково вираженим психологічним паралелізмом, автор вживає ще один синтаксичний паралелізм: „ І ластівки в торішньому гнізді / Сьогодні не справляють новосілля / І не тече хмільне любовне зілля / По бороді, як в роки молоді” [2, с. 82].
Отже, тема й мотив осені є невід’ємною складовою багатьох поезії І. Низового, частина яких представлена в нашому дослідженні. Особливо це стосується тієї поезії, яка була написана автором у зрілому віці, де осінні мотиви пейзажної лірики все частіше перегукувалися з лірикою інтимною, філософською, громадянською. Вони яскраво зображені поетом за допомогою засобів художньої виразності, фігур поетичного синтаксису, власне авторських неологізмів, а також у підтексті, який може виявити навіть не підготовлений читач. У цьому й полягає приваба поезії І. Низового: у її глибинності та простоті водночас. Осінь у розумінні автора постає особливою порою року, коли необхідно переосмислити своє життя, мудро і тверезо дивлячись на речі, та зробити певні висновки; коли потребою стає щирість людського спілкування та теплота людських взаємин; коли за допомогою катарсису відбувається очищення душі та закладаються підвалини для оновлення всієї природи.

Література:
1. Низовий І. Д. Оскома осені: Лірика. / І. Д. Низовий. – К.: Шлях, 2006. – 64 с.
2. Низовий І. Д. Осяяння осінню. Лірика / І. Д. Низовий. – Луганськ: Осирис, 1997. – 88 с.


Манько А. М. Осінні мотиви у поезії Івана Низового / А. М. Манько // Матеріали ХХVІІ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії» // Збірник наукових праць. – Переяслав-Хмельницький, 2016. – 298 с.