Громадянська лірика видатного поета Івана Низового характеризується гостротою погляду, публіцистичністю, достовірністю, часто викривальністю. Не останнє місце в ній займає тематичне відгалуження, яке стосується політики й темних сторінок історії. Це своєрідна „антилірика” автора: так сам митець назвав деякі свої поетичні твори.
І. Низовий ніколи не був сліпим оспівувачем державної влади в країні, майже одразу міг прогледіти в ній тріщини та невідповідності. Панування тотальної несправедливості, невпевненості в завтрашньому дні, руйнування ідеалів породжує філософію відчуженості взагалі та від політичної арени зокрема: „Раніше доводилося служити (вірив у світлі ідеї справедливості, здійснення мрій про вселюдську рівність), а нині, сьогодні… не служу, не вислужуюсь ні перед “лівими”, ні перед “правими”, ні перед “центристами” [11, с. 3]. Однак митця не можна назвати людиною аполітичною, підтвердженням чому є його гостровикривальна громадянська лірика.
Метою розвідки є розгляд політичної „антилірики” І. Низового та спроба її інтерпретації.
Цікаво простежити у творчому доробку поета історію Української держави від років її незалежності крізь призму авторського бачення гарантів та їх політики. Здебільшого це прямі, безстрашні випади проти кривдників держави, бо однією з головних особливостей творчої манери І. Низового є її викривальний характер. З таких окремих поезій складається мозаїчна історія нашої країни в художньому обрамленні.
Прикметною стосовно історичних ремінісценцій є поема „Сум’яття” І. Низового, яку він сам класифікував як антипоему власне. У ній автор порушує болісні питання, одне серед яких – становище незалежної України за часів правління Л. Кравчука. У творі за допомогою прийому контрасту зображено дійсне становище в країні, стрімке національне відродження якої перемежоване з продуманою політичною авантюрою. Для відображення ренесансу національного духу автор використовує такі символічні для нашого народу лексеми, як: „калина”, „козаченько”, „козацька дитина”, „козацький луг”, „Отченаш”, „Заповіт”, „Шевченко”, слова з гімну України: „Прокинулася засвіт Україна / Від Сяну, – як у пісні, – аж до Дону, / На повен зріст, / Розправивши коліна, / Звелася – повернулася додому” [10, с. 41]. Однак за всім цим зовнішнім пробудженням, яке служить ніби для відвороту уваги від істотного, запевняє автор, криється нова пухлина, яка поступово росте та роз’їдає зсередини тепер уже вільну державу. Недаремно видатний давньогрецький історик і філософ Плутарх колись писав: „Piscis primum a capite foetat”, що означає „риба гніє з голови” [2, с. 672], тобто негаразди в державі починаються власне з її державного апарату влади. Цієї думки дотримується й І. Низовий: „Стривайте!.. / Не присягайте, / Обведені круг пальця Кравчуками, / Псевдодержаві, – / Це мана-примара / Для зомбування тих, / Кого Чорнобиль / Минув… / Ви ж придивіться: / Яничара – / Не Бог, / А Сатана обрать сподобив / На гетьмана! / Це ж той, / Кому не можна / Довірити й малесеньку бригаду, / Не те що Україну… / Чорну зраду / Таїть в собі душа його безбожна!” [10, с. 41 – 42].
Не може не вражати авторська далекоглядність поезій І. Низового. У цій же антипоемі „Сум’яття” митець робить деякі невеселі пророкування майбутнього, яке чекає на Україну після правління Л. Кравчука: „Тепер вперед погляньте, – / Після нього / Гряде ще більше лихо забугорне, / Годоване Москвою, / – Це пригорне / Під себе все – / Не лишиться нічого / Вкраїнського / Від Сяну аж до Дону: / Ні мови (лиш язик, як у тварини), / Ні правди хоч гіркої, / Ні закону / Хоч куцого, / Ні тіні від людини…” [10, с. 42].
Дивовижну пророчість авторських думок спостерігаємо й у поезії „Самоїди ми і самовбивці…”. І. Низовий розмірковує над причинами деградації, духовного виродження своєї нації. Перевертнів – колишніх вихідців свого народу – автор зображує в концептуальних образах „самоїдів”, „самовбивць”, „рабів”, які колись були славними українцями і запорожцями. Автор із захопленням згадує славне минуле своєї нації, акцентуючи увагу на найтяжчому гріхові, якого вона допустилась – зречення своєї Батьківщини, яку він з любов’ю називає матір’ю: „Наша нація гарної вроди, / Наша пісня повсюди звучить… / Що ж ми нині не маємо згоди, / Хто від матері нас відлучив? / Наша слава на інші не схожа, / І неслава також не така – / Що ворожка чужа наворожить, / З тим і згодні нащадки Сірка. / Криворізько-донецьких республік, / Новоросій комусь подавай – / Україна ж не ламаний бублик, / Не покраяний геть коровай!” [3, с. 7 – 8]. Не може не вражати авторська проникливість та далекоглядність: беручи до уваги те, що поезія написана 1993 року, вона залишається актуальною, як ніколи, у наш час. У перших двох рядках останньої строфи автор ставить перед своїм реципієнтом болюче та моторошне водночас риторичне питання: „Хто загоїть кривавицю-рану, / Що загрожує смертним кінцем?!” [3, с. 8].
В антипоемі „Сум’яття” І. Низовий, використовуючи прийом уявної телефонної розмови, викриває також антидержавницьку політику наступного президента України Л. Кучми: “„Гальо, – це Київ? Господи, це ж Київ! / Ви – Леонід Данилович… / А я – Іван…” [10, с. 49]. За допомогою багатства риторичних фігур – риторичних питань та окликів – автор справедливо звинувачує колишнього президента: „Скажіть, чом пробуксовує машина / Державна? Клапан вкрали? Барабан? / Зламались гальма? Лопнули всі шини? / Нема пального? Гвинтиків катма? / Всього – нема?! То злазьте із машини / Й не тратьте, куме, сили задарма!”” [10, с. 49].
Радо вітає І. Низовий український Майдан і спочатку покладає великі надії на нового президента – В. Ющенка: „Я “бидлом” був, та більше ним не стану, / Й напередодні нової зими / Пристану до повсюдного Майдану” („Минає рік непевний і хисткий”) [5, с. 37]; „Ще осінь зовсім юна…/ Ще їй не вистачає помаранчу / І впевненості ще не вистача / Майданної…” („Суботник “нашоукраїнський””) [5 с. 11]; „І все – співа, / звучить єдиним хором… / Майдан притих, / Та відгомін – трива!” [5, с. 13]; „…Я був на Майдані / Разом з родом своїм, / Бо досмертно вважав, / Що права і свободи – святі й богодані. / Та скасовує нинішня влада права / І свободи мої – тож кричу при нагоді: / “Твоя правда, державо, насправді крива / Й неправдива!”” („Співчуття не прошу і сопливих жалів …”) [6, с. 28].
У поезії „На вулиці, де я на світ з’явився” І. Низовий, вступаючи в політичний диспут зі своїми односельцями, гостро критикує попередню владу: „Наша влада, – / Кажу їм впевнено, – / Нова; / Перемогла ж кучманогада, / То й цей „кучман” перетрива!” [8, с. 18]. Для змалювання влади колишнього президента автор використовує оказіоналізми з підкреслено негативним забарвленням: „кучманогада”, „кучман”, „кучмопосліддя” [8, с. 18].
Митця глибоко обурює конформізм своїх односельців, які в житті завжди обирають звичайне пристосування та плазування: „В цей момент / Не смій бурчать – берись до праці / І жди, що скаже Президент” [8, с. 18]. Однак ще більшого обурення І. Низовий зазнає під час безглуздого вихваляння з боку своїх односельців народного депутата В. Януковича. Автор з болем у серці зображує правдиву картину недалекого розуму деяких селян, для яких пріоритетною справою в житті є їжа та алкоголь: „Мені землячки дорікали / За Януковича Вітька, / А земляки претензій мали / Ще більше: доля чом така / Передньозада?” [8, с. 18]; „Підпитий шибеник, в якого / Вже посивіла голова, Мені поскарживсь: / – Янукович / За так, бувало, наливав. / А цей, земляк наш, обіцяє / Один лиш путній “закусон” / Без “випивону”, / Бож не знає, / Що подорожчав самогон” [8, с. 19].
Однак згодом такі надії на нового гаранта не виправдовують очікувань поета, і він зараховує чергового президента до когорти його попередників, „стратегів”, які „чинять зраду / Чи несвідомо воріженьку / Здають в бою здобуту владу, / Живцем хоронять рідну неньку?!”: „Тотальний відступ… / Ви ж погляньте / На цих вчорашніх переможців, / Відступників-капітулянтів / І звироднілих запорожців!” („Українська трагедія”) [6, с. 89].
Найбільшої критики зазнає з боку поета четвертий президент України В. Янукович. Країну за часів його правління автор зневажливо нарікає Янучарією, а саме правління – ганебним, кривавим: „Немов історія звелась / Знов від ідей до катапульти. / Їм подавай водопровід / Такої міцності та сили, / Щоб всю Вкраїну полюбили / За Януковичем услід / Й бандерівцям порвали жили,/ Звели зі світу їх як вид” („Передвиборне”) [1, с. 56].
Не щадить поет і самого президента, нарікаючи не лише на його антидержавницьку, зрадницьку політику, а й на дефіцит культури: „А в нас – лиш мат. А ще й патріархат / Московський поспіша йому на поміч, / А в нас для всіх товариш, друг і брат / Близький нам соціально Янукович. / А в нас – погано все. Бо ми тут є, / Дідів стославних правнуки погані, / І наш менталітет нам не дає / В добрі та щасті жити на Лугані” („Ну, звісно ж, краще там, де нас нема…”) [7, с. 13]; „А ще ж луганські патріоти / Оскаженілої Москви / Брудні вихлюпують блювоти / Вустами-пельками “братви / Регіональної”! На матір, / На Україну, Боже мій, – / Від Януковичевих матів / Зчинився цілий буревій!” („Політичне і не тільки”) [9, с. 37 – 38]; „Ви всього лиш ошмаття тієї мітли, / Що і слід замела за понищеним родом / Козаків... Кізяки ви. Точніше, козли, / Як назве Янукович всіх вас перегодом!”(„Співчуття не прошу і сопливих жалів”) [6, с. 28 ].
Особливо хвилює І. Низового мовне питання, яке він неодноразово порушував не лише у своїй поетичній, а й публіцистичній творчості. Тому на ньому поет загострює увагу, коли викриває ненависне йому правління четвертого президента: „Їм другу мову подавай / З прононсом псковсько-вологодським” („Передвиборне”) [1, с. 57].
Отже, політична „антилірика” І. Низового є невід’ємною складовою його лірики загалом. Це гостровикривальні поезії патріотичного змісту. У своїй ліриці автор неодноразово в різних словесних оформленнях наводить антитезу про те, що він любить свою країну, але не любить своєї держави. Після прочитання й аналізу поетичного доробку митця стає зрозумілим, що ці слова не можна сприймати буквально. Під „державою” автор часто розуміє „державний апарат влади”: гаранта та його чиновників. Під час поетичного аналізу І. Низовим їхнього правління на перший план виступає „антиправління”, що породжує авторську „антилірику” на знак протесту. Така антилірика становить логічне доповнення громадянської лірики митця і є об’єктом для більш глибоких вивчень та узагальнень у майбутньому.

Список використаних джерел:
1. Низовий І. Д. Білолебедія / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2008. – 108 с.
2. Энциклопедический словарь крылатых слов и выражений: Более 4000 статей / авт.-сост. В. Серов. – 2-е изд. – М.: Локид-Пресс, 2005. – 880 с.
3. Низовий І. Д. Запрягайте, хлопці, коней / І. Д. Низовий. – Луганськ: Спілка журналістів України, 1993. – 64 с.
4. Низовий І. Д. Пора косовиці / І. Д. Низовий. – Луганськ: Радянський письменник, 1990. – 102 с.
5. Низовий І. Д. Оскома осені / І. Д. Низовий. – К.: Шлях, 2006. – 63 с.
6. Низовий І. Д. Осмути сивої сувій / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В.І., 2009. – 140 с.
7. Низовий І. Д. Самопізнання / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В.І., 2006. – 100 с.
8. Низовий І. Д. Село моє, Сула моя… / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2005. – 92 с.
9. Низовий І. Д. Спіймані сюжети / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В.І., 2010. – 64 с.
10. Низовий І. Д. Сум’яття / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 56 с.
11. Низовий І. Д. Чорнороси. / І. Д. Низовий. – Луганськ: Ocиpиc, 1998. – 76 с.


Манько А. М. Політична антилірика в поетиці Івана Низового / А. М. Манько // Філологічні науки в умовах сучасних трансформаційних процесів: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Львів, 11 - 12 листопада 2016 року . –Львів: ГО "Наукова філологічна організація "ЛОГОС"", 2016. – С. 94 – 97.