Стаття присвячена дослідженню постаті поета, письменника, публіциста, перекладача, журналіста, редактора та громадського діяча Івана Низового в історії української літератури. Основний зміст статті складає розкриття життєпису поета в контексті його поетичної творчості та доби. Підкреслюється важлива роль, яку відігравав поет не тільки на творчій ниві Луганщини, але й в культурно-естетичному розвитку свого краю. Особлива увага приділена його інтимній ліриці, яка через свою автобіографічність розкриває перед читачем в сукупності окремих творів цілісний образ автора. Загально окреслено всю поетичну спадщину автора, виділені тематичні групи його поезій. Акцентовано увагу на далекоглядності поетичного мислення Івана Низового, що дозволяє визначити окремі його поезії як пророчі.
Ключові слова: актуальність, архетип пам’яті, гуманізм, інтимна лірика, поет, патріотизм, публіцистичність.

Постановка проблеми. Іван Данилович Низовий – знакова постать в українській літературі, однак наразі недостатньо вивчена. Поле його діяльності є надзвичайно широким: поезія, проза, публіцистика для дорослого читача, твори для дітей, переклади, журналістська, редакторська та громадська діяльність. Будучи обраним головою Луганської організації Національної спілки письменників України, І. Низовий, в умовах гострої недостатності фінансових ресурсів, гідно, віддано та відповідально виконував свої обов’язки, усіляко сприяючи виданню книг та розвиткові творчо обдарованої молоді.
Він є переможцем конкурсів поезії, лауреат республіканських премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Богдана і Левка Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий ностальгійний музичний твір-ораторію „Лелече”.
Окремі твори І. Низового перекладалися російською, татарською, чуваською, азербайджанською, польською, болгарською, угорською, англійською мовами.
Вивчення літератури рідного краю є не лише актуальною, а й нагальною потребою сьогодення. Луганщина багата на мистецькі таланти, які наразі, як ніколи, потребують студіювання та популяризування.

Зв’язок роботи з важливими науковими та практичними завданнями. Робота виконана відповідно до теми кафедри української літератури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Старобільськ).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Поетика І. Низового була частково представлена в наукових розвідках та критичних й аналітичних оглядах Л. Лук’яненка, О. Неживого, І. Ніколаєнко, Т. Пінчук, І. Світличного. Однак наразі література потребує більш ґрунтовного, повного аналізу творчої спадщини І. Низового.

Формулювання мети статті. Розглянути постать поета Івана Низового в контексті доби, літературної діяльності та розкрити значення творчої спадщини поета в історії української літератури.

Результати дослідження. І. Низовий автор 104 збірок поетичних творів. Його поезія – незмірний океан творчих поривів. Це і глибока ліричність, і палка публіцистика; і своєрідні поетичні мемуари (історія одного життя), й путівник місцями України, й етнографічний посібник водночас. Поетичні рядки більшості віршів автора, особливо його громадянської лірики, містять у собі яскраво виражений публіцистичний струмінь; його філософська лірика сповнена невичерпних екзистенційних пошуків; інтимна – непідробних почуттів у всьому багатстві їх вияву, а разом із пейзажною лірикою вони становлять колоритні та живописні картини рідних авторові місцин; урбаністична лірика митця відкриває перед нами панораму міста в усіх її реалістичних, часто непривабливих проявах.
Зі спогадів Л. Стрельника вимальовується така собі сильветка авторського літературного портрету: „А я знаю цього поета понад тринадцять літ. Знаю різного – і лагідного, як весняне сонце, і вибухово-гнівного, як нуртуючий вулкан. Не пам’ятаю байдужим, черствим, пихатим. Хоч йому самому все життя доводилося непереливки – сирітство раннє, юність напівголодна, зрілість незатишна через вічні нестатки. Але завжди він старався…допомогти тим, кому доводиться ще гірше, ніж йому самому. Поділиться останньою сорочиною, не кажу вже про шмат хліба.
Тож, думаю, і цілком закономірно, що до Івана горнуться люди різного віку, наділені хоч трішечки Божою іскрою – він їх не обходить увагою (графоманів же категорично терпіти не може – це факт!)…
Так склалася поетова доля, що за свій вік він перебрав не одну професію. А залишився беззавітно вірним лишень найтяжчій – письменницькій” [9, с. 5].
Г. Половинко в передмові до збірки „Це – мій вертеп…” говорив про цілісність І. Низового як поета. Він зазначав: „В літературі, як і в житті, у нього свій, лише йому притаманний голос – пристрасний, часто з самоіронією, дзвінкий і ліричний. Та все ж більше в тому голосі сумної спостережливості, суворого лаконізму й філософського узагальнення” [9, с. 3].
Призначення поезії (не лише своєї, а й загалом) автор бачить не в утилітарності: вона не є засобом піару та швидкого збагачення. Навпаки, поезія – насолода для душі: „Поезія – не для прокорму, / Якщо поезія вона…/ Так для душі – безгонорарна / І безкорисна, як зоря, / Як божа милість незабарна, / Як сонця усмішка прегарна, Як сяйво свічки з вівтаря” („Поезія – не для прокорму…”) [6, с. 12].
Творчість І. Низового – це часто поєднання антитетичних почуттів та волевиявлень: радості та смутку, любові та ненависті, спокою та хвилювання, оптимізму та песимізму, схвалення та осуду тощо. Це можна пояснити тим, що поезія митця є віддзеркаленням його миттєвих порухів душі, відбиттям його фізичного та духовного стану, настроїв, переживань, державної нестабільності, суспільних змін тощо, а тому такі різні авторські позиції є цілком закономірними.
Не зважаючи на жанрову приналежність та тематичну класифікацію, поетична спадщина І. Низового характеризується простотою, але глибиною викладу, щирою відвертістю, що подекуди межує зі сповідальністю.
Окрім сповідальності, не буде зайвим визначити поезію І. Низового і як пророчу. Більшість поезій громадянської та філософської лірики не втрачає актуальності і на часі: деякі поетичні твори, що болюче правдиво змальовували тогочасні авторові події, можна з легкістю й абсолютно без змін перенести на канву сучасності. Наприклад у поезії „Престиж і так ніякий…”, датованій 2008 р., читаємо: „Немовби вража сила / грядущого карального потопу / пів-України з карти світу змила. / Перекроївши разом і Європу. / Куди нас понесуть брудні потоки / стихії політичної, / не в змозі й оракул Глоба визначить, / допоки / глобальний світ нуртується в тривозі” [4, с. 16].
Такі ж пророчі думки спостерігаємо і в поезії „Тихо та незатишно…” 2002 р.: „Україно, раю мій, руїно, / Де ж бо твоя доля золота?! / Лишень села плачуть солов’їно / І мовчать причаєні міста, / І вмирають шахти і заводи… Трави сохнуть і міліють води, / Й родичі не рідні вже – чужі. / У верхах – роздвоєння і чвари, / У низах – ні вітру, ні грози, / і не бачать рідні яничари / Гіркоматеринської сльози” [1, с. 66]. У цій поезій завдяки багатству використання антитез досягається глибина розкриття авторських переживань з приводу амбівалентності буття: з одного боку, Україна – рай, з іншого – це вже руїна, на яку її перетворили „рідні яничари”. У цьому випадку – явний авторський оксиморон, бо слово „яничари” завжди використовується І. Низовим у негативній конотації стосовно українців-перевертнів, що цураються власного єства, Батьківщини, звичаїв, культури, рідні тощо. Останнє спричиняє те, що „рідні” стають „чужими”, а в „раю” – „плачуть солов’їно” (ще один оксиморон), „мовчать”, „вмирають”. Під селами, містами, шахтами та заводами метонімічно прочитуємо: селяни, міщани, працівники шахт заводів (і не тільки!). Навіть виходячи з цих двох поезій, уже можна говорити про пророчість авторської лірики, далекоглядність поетової думки, глибокий гуманізм та водночас палкий патріотизм, увагу до деталей та багатство використань засобів художньої виразності митцем у власних творах.
Вдаючись до саморефлексії, І. Низовий неодноразово порівнює себе з Україною. При цьому це не якість егоцентричні пафосні закиди. Такі авторські порівняння є цілком природними, виходячи з біографічних даних митця. Окрім того, такі порівняння свідчать про невіддільність справжньої людини-патріота від своєї Батьківщини. Така духовна єдність забезпечує і єдність фізичну: біль, спустошеність одного відлунюють в іншому: „я мертвий давно й одночасно донині живий. / Я розділений навпіл, як вся Україна сучасна, / і до купи зліпити себе не спроможусь ніяк / через те, що в мені не примиряться зроду ворожі / егоїзм український і егоцентризм хутірський” („Аз єсмь”) [4, с. 103].
Ще одним доказом любові автора до своєї Вітчизни є порівняння з Україною не лише себе, а й своєї коханої дружини: „В країні найродючіших степів / не зродиться вже привід голокосту; / Не забреде в наш дім голодомор / І не постука в наші двері лихо…/ Тихесенько, ледь чутно, при мені / Ві сні моя притомлена дружина / Зітхатиме полегшено…Ві сні / Вона така зворушливо-єдина!” („На розі, чи, наразі, на ребрі…”) [1, с. 68 – 69].
Останні рядки свідчать про те, що І. Низовий відчував у собі певну роздвоєність, спричинену різними факторами: роздвоєність України і закономірно спричинена цим авторська роздвоєність, роздвоєність роду, родини:„Доживаю своє на руїнах родини і роду, / пробачаю комусь те, що сам собі вік не прощу, / і в тумані зневіри шукаю безпечного броду / для нащадків своїх – власний досвід під ноги мощу” („Недоречні тут всі колективні жаління…”) [4, с. 24]; „Я онук і племінник заморених голодом Великородів / і син комуніста, що руку на Бога здійняв, / Данила з народних низів, / я і жертва і кат окаянний” („Аз єсмь”) [4, с. 102 – 103].
Подібна роздвоєність спостерігається і в авторській свідомості з приводу самоідентифікації: інтелігент чи простий чоловік, душа народу; селянин чи міщанин: „Пхався все життя в інтелігенти – / Одягав краватку й капелюх, / Та мене трикляті документи / І міцний, мов спирт, селянський дух / Все життя підводили. Освіти / Ще недосить – вишколу чортма, / Тож і не доп’явся до еліти, / Лиш потратив сили задарма…/ За нещасну долю селюка / Не кляну: від неї ж бо узяв я / Все те справжнє, що в душі болить, / З чим зумів без тіни марнослав’я / Нелегке життя своє прожить” („Пхався все життя в інтелігенти…”) [1, с. 16].
Не зважаючи на те, що більшу частину свого життя письменник провів як міський житель, його душа завжди тягнулася до села. Саме тому сільські мотиви є одними з провідних у його поезії. Більше того, письменник обстоює думку сільського походження загалом усіх українців, як прямого, так і опосередкованого через покоління. Мабуть, цим і пояснюються особливості української етнопсихології та менталітету: „Міського в нас – лиш одіж та манери, / Та, мов дроти високовольтні, – / Нерви… / А все єство – у глибині села. / У кожного своє село / Й своя Сула, / Своя тополя і лелека свій, / І свій тривожний / Неповторний світ. / Коріння наше там – в ріллі дріма… / Ми завше там, / Хоч нас там і нема” („Міського в нас – лиш одіж та манери…”) [7, с. 39].
Нашому народові притаманний нерозривний зв’язок із землею, з природою, що вповні реалізується в сільський місцевості чи в маленьких містечках, де люди гармонійно співіснують з нею. Особливо це характерне для уродженців села, яким є і сам І. Низовий. Саме тому для поета є надзвичайно дорогим духовний, хоча й дистанційний зв’язок з рідним засіллям, а кожна зміна, що відбувається у ньому, відлунює в душі митця невимовним болем через руйнацію вкорінених у пам’яті дитячо-юнацьких спогадів: „Стовпової не стало дороги – / Наче корчами спутало ноги… / Степового не стало озерця – / Наче висохло в мене півсерця… / Стоголосого гаю не стало – / Наче мову мені відібрало… / А коли вже не стало й могили, / Де похована-схована мати, – / Мов самого у землю зарили, / Смерть забувши констатувати…” („На батьківщині”) [5, с. 35].
Отже, село в поезіях І. Низового стає джерелом індивідуальної пам’яті, завдяки якому читач чи не найкраще може зазирнути в духовний океан авторського єства. Саме такий архетип пам’яті, експліцитно репрезентований через спогади митця є досить близьким до архетипу пам’яті, наявного в поезії польського поета Леопольда Стаффа. Розглядаючи останній, Е. Циховська зазначає: „Спогади – це стаффівська територія сакрум, що виявляється як джерело суму, так і щастя, оскільки тільки спогадами, на думку поета, він може бути щасливим, розтягуючи колишнє щастя на довгий проміжок свого теперішнього буття” [10, с. 234].
Саме такі спогади, ностальгія за дитинством спостерігаються і в поезії І. Низового, не дивлячись на те, що дитинство його було далеко не безхмарним: матеріально скрутним, круглосирітським з ранніх років. Батько – зниклий безвісти комуніст, мати – колгоспниця, що загинула під обвалом у глинищі (коли поету було півтора роки), працюючи там за наказом колгоспного начальства: „Як прийшли активісти до діда до Гната... / Під мітлу розкуркулилась / дідова хата, / Під сокиру була репресована вишня. / Ні коня, ні вола, ні граблів, ні лопати – / Все у прах перейшло / на артільній толоці, / Пощастило хіба що синів заховати – / В колективному рову / В тридцять третьому році. / А дочка врятувалась на цукрозаводі, / Дожила до війни і мене народила, Щоб «куркульський онук» / розчинився в народі, / Заручившись батьківством / партійця Данила…” („Як прийшли активісти до діда до Гната…”) [5, с. 38].
У більшості своїх поетичних творів І. Низовий змальовує село благоговійно: воно постає своєрідним оазисом для стомленої від міської метушні та байдужості людини, осередком близьких йому людей – рідні та односельчан, колискою українства, а отже й колискою пам’яті – не лише індивідуально-авторської, а й народної: „Повертаюся з теплого вирію / У свої нехолодні краї, / Де завжди зустрічають з довірою / І найвищою міряють мірою / Всі діяння і вчинки твої. / Повертаю з далекого обрію / На близькі виднокола села, / Де земля моя доброю-доброю, / А стежина відважно-хороброю / Від села до шляхів довела” („Повертаюся з теплого вирію…”) [8, с. 39].
Багато поезій автобіографічної лірики автор присвячує найріднішим втраченим людям – батькові та матері: „Мати… / Мабуть, гарно її мати… / (А мені приснилася хоча б!). / Мабуть, гарно мамою назвати / Жінку, що сивіє на очах. / А моя не встигла посивіти / (На могилі посивів полин). / А моя не буде вже сивіти. / І за неї посивіє син” („Диптих”) [3, с. 43]; „Мій батько безвісти пропав, І я не знаю де. / Я б до слідів його припав, / Прислухавсь: чи не йде? / Та тільки де його сліди?” („Уявна могила батька”) [5, с. 32]; „Батьків моїх згубився слід / В руйновищі могил. / Та вже й не знаю, Хто я є, / Хто син мій і дочка: / Чи в них – продовження моє, / Чи – доля прегірка…” („Один мій дід – Великород…”) [2, с. 12].
Чимало віршів інтимної лірики митця присвячено також його новоствореній родині: дружині Ліні Петрівні та донці Лесі, а також сину від першої дружини Ігорю, поетовим друзям, колегам тощо. Тобто, творчість автора є величезним поетичним щоденником, що чи не найкраще всебічно презентує особистість І. Низового, адже, здається, ніякі біографії не можуть змалювати життєпис поета, його сутність краще, ніж його власні твори.
І. Низовий часто змальовує себе іронічно: „Без гумору не вижити – сміюсь, / щоб не піддатись розпачу. / Боюся, що самовтрачусь” („Без гумору не вижити…”) [4, с. 96].
Гумористичні поетичні самоописи у непідготовленого читача можуть викликати дещо здеформоване уявлення про митця. Тому, аби уникнути будь-яких непорозумінь зі своїми реципієнтами, І. Низовий закликає їх не поспішати робити висновків про нього і про його поезію: „Читачу мій, не поспішай / Робити висновки про мене, – / Чуття первісне, сокровене / Таїть беззахисна душа / У глибині своїй” („Читачу мій, не поспішай…”) [1, с. 12]. Він наголошує на тому, що його творчість набагато глибша, ніж може подумати неуважний реципієнт, який читає поверхово, не шукаючи підтексту, який і в образі самого І. Низового крізь призму його рядків бачить лише штрихи і не здатний змалювати цілісного авторського портрету. До таких читачів, а також численних недокритиків, автор промовляє зі щирою відвертістю і теплотою: „Я не такий, / Якого знаєш, / Якого, певно, не читає / Уважно й глибоко, / Або ж / Читаєш знехотя. / Повір / Душі, / В якій нема порядку, / Але в якій живе звірятко / А не замерзлий звір!” („Читачу мій, не поспішай…”) [1, с. 12].
Хоча автор і не вірить, що подібними словами можна достукатися до „критиканів”, відверто наголошуючи: „“Екзаменують” і сьогодні / Мою “нетиху” лірику / Не згодні з часом / Та негодні / Вже підписати вироку. / Вестимуть, видно, до могили / Й сплакнуть над домовиною / Ті, / Що писати мене вчили / Не кров’ю сердця – Слиною” („Мене повчали графомани…”) [1, с. 36].
Однак найбільш страшними для поета виявляються не напади екзальтованих критиканів, а індиферентність до цього або навіть й грубі стусани з боку держави, розташованої на території країни, якій поет віддав все своє життя, здоров’я та творчу наснагу. І. Низовий, говорячи від імені всіх патріотів, заявляє: „Ми чужі в цій державі своїй, / Що не стала свою і досі, / Ми сьогодні травою / поляжемо геть на покосі, / Перев’янемо, всохнемо, підемо на перегній…” („Ми чужі в цій державі своїй…”) [6, с. 8].
Л. Стрельник у передмові до збірки „Це – мій вертеп…” наголошує з цього приводу: „Івану Низовому пощастило. Про його поезії не скажеш, що їх не розуміють. Сприймають їх усі без винятку, але одні – люблячи їх, інші – насторожено”. А насторожено тому, що не хочуть бачити Україну вільною, за що самовіддано бореться поет” [9, с. 5].
Гуманність і дидактизм авторської поезії є незаперечними. Іноді вони поступаються нищівній критиці ворогів нації. Однак до своїх співвітчизників, які ще не втратили людського обличчя, автор звертається з теплотою і батьківськими мудрими порадами: „Не возгордися на вершині / Своїх сумнівних перемог! / Сьогодні ти і цар, і бог, / А завтра… Сльози лиш єдині / Від надлюдських твоїх спромог / Тобі зостануться. / Удача / Тебе в дорозі обмине / І в підворітню зажене / Судьба, воістину собача, / Життя, по-справжньому жахне. / Твори ж своє майбутнє нині, / Шануйся і шануй мене!” („Не возгордися на вершині…”) [1, с. 15].
Логічно підсумувати вищесказане можна, звернувшись до вже згаданої сильветки Л. Стрельника: „І. Низовий – поет широкого діапазону. Він і тонкий лірик, і запальний публіцист, і своєрідний філософ, і розважливий епік, і мудрий гуморист, і світлий трагік, і ніжний пісняр, і цікавий лінгвіст – словом, Богом обдарований всебічно, непересічно, і, дай Боже, навічно. Він точно вловлює музику слова, його барви і напівтони (бо від природи ще й маляр!). Художня образність поета насичена, густа, соковита, і разом із тим він не зловживає нею, аби шокувати читача чи догодити витонченим літературним естетам. Мабуть, усе це, разом із не завуальованою громадянською позицією митця, його щирою вірою в людину і людство, і сприяє високому тембру звучання його творів, робить їх привабливими, необхідними спраглим душам, нашій незатишній сучасності, та й не тільки сучасності” [9, с. 5 – 6].

Висновки. Отже, видатний український поет, письменник, публіцист, перекладач, журналіст, редактор та громадський діяч І. Низовий є яскравим представником носія художнього слова на Луганщині.
Творчість поета можемо ідентифікувати як глибоко патріотичну, щиру, сповідальну, з яскравими публіцистичними та гуманістичними струменями, почасти дидактичну. Діапазон тематики, проблематики та ідейного змісту творів митця надзвичайно широкий: у них гармонійно представлене майже все тематичне розмаїття лірики (громадянська, філософська, інтимна, пейзажна, сатирична, релігійна).

Перспективи подальших розвідок. Розкриття багатогранності творчої індивідуальності поета потребує подальшого переосмислення та студіювання. У подальших розвідках заплановано розкрити постать І. Низового в контексті його інтимної та громадянської лірики.


Manko A. M. (2017), Ivan Nyzovyi – thepoeticwords’ representativein Luhansk region, European Humanities Studies: Stateand Society. Europejskie Studia Humanistyczne. Państwo i Społeczeństwo, 1, pp. 178 – 188.

Література
1. Низовий І. Від травня до травня: поезії / І. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2002. – 84 с.
2. Низовий І. Горобина ніч. Поезії / І. Низовий. – Луганськ. Видання автора, 1992. – 64 с.
3. Низовий І. Д. Народжуються квіти / І. Д. Низовий. – Ужгород: Закарпатське обласне книжково-газетне видавництво, 1964. – 46 с.
4. Низовий І. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі / І. Низовий. – Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 121 с.
5. Низовий І. Д. Пора косовиці / І. Д. Низовий. – Луганськ: Радянський письменник, 1990. – 102 с.
6. Низовий І. Сум’яття: лірика та антилірика / І. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 55 с.
7. Низовий І. Д. Провесінь / І. Д. Низовий. – К: Радянський письменник, 1971. – 80 с.
8. Низовий І. Рівнодення / І. Низовий. – К.: Радянський письменник, 1982. – 60 с.
9. Низовий І. Це мій вертеп… Лірика відчаю і надії / І. Низовий. – Луганськ: Луганська обласна організація спілки письменників України, 1996. – 75 с.
10. Циховська Е. Д. Архетип пам’яті в поезії Леопольда Стаффа / Е. Д. Циховська // Актуальні проблеми слов’янської філології. – 2008. – Випуск ХVІІІ. – С. 232 – 237.