Мікроновели Івана Низового є невеликими автобіографічними уривками з різних періодів його життя. Вони допомагають уповні відтворити біографічну картину митця, доповнюючи основні відомості з його життєпису, описаного дослідниками та очевидцями, живим голосом спогадів самого письменника.
У попередньому дослідженні «Мікроновели Івана Низового як шлях до розуміння життєвої та творчої сутності митця» нами була проведена класифікація мікроновел автора, розглянуті власне біографічні мікроновели І. Низового.
Метою дослідження є завершення огляду мікроновел І. Низового, а саме: біографічних, філософських, імпресіоністичних, гумористичних та поезій у прозі.
Класифікувати як філософські можна мікроновели «Як листя за водою», «За туманом…», «Дорога до раю», «Згорю і згасну».
«Як листя за водою» – яскравий приклад екзистенційних роздумів над суттю буття, які особливо чітко виражені в «моралі» мікроновели: «Текуча вода очищає і змиває все зайве. Як лист за водою – всі земні гріхи» [2, с. 223]. Зміст твору автор позиціонує як щоденну вечірню молитву, де просить вищі сили лишити людині (у першу чергу йому самому) усе краще, що було в її житті та позбавити всього лихого, що спіткало її на життєвому шляху та спонукало природні гріховні інстинкти: «заздрість, зло, скнарість, сухий розрахунок» [2, с. 223].
Екзистенційна філософія «самоти й печалі» [2, с. 234] отримала своє продовження в мікроновелі «За туманом...». Туман як символ невизначеності, життєвої плутанини водночас постає й символом надії, адже там, де закінчується туман, зорові відкриваються нові життєві горизонти. У життєвому тумані, у вихорі буденної суєти легко можна втратити зв’язки навіть з найріднішими людьми. Як приклад цього далі автор уводить уривок вірша Наума Тихого «Людмила»:

«Людо? Людо, озовися!»
Тихо… Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?»
На узліссі
Хтось шукає, кличе Люду… [2, с. 234]

«Дорога до раю» – це показ усієї сутності людського буття, вміщеної в п’ять речень. Головна думка новели – дорога до раю лежить через «дев’ять пекельних кіл» людського життя. У такий спосіб утверджується думка, що наше життя – це дуже важка, складна річ (життя письменника – підтвердження цьому), однак потрібно триматися, жити, «не впасти на першому з дев’яти пекельних кіл», «триматися дороги до раю» аби врешті-решт віднайти свій рай, який частково дублює наше дитинство: «Пам’ятай, що в раю квітує твоя райська яблунька, пересаджена з твого дитинства господнім садівником» [2, с. 229].
Мікроновела «Згорю і згасну» є своєрідним підсумком життя, де наперед знову проступають екзистенційні положення про людські страждання, смертність, недосконалість, самотність: «І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі. / Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить. / Бо я не перший… / Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі» [2, с. 232].
Імпресіоністичними творами можна вважати мікроновели «А зорі тут і справді тихі» та «А верби ростуть собі».
У імпресіоністичній художній замальовці «А зорі тут і справді тихі» автор ототожнює життя в рідному йому селі Марківка на Сумщині та в іншому селі Свистунівка на Сватівщині з життям на волі, тоді як міське життя в квартирному приміщенні він порівнює з панельною коробкою, норою, які по суті є символічними образами неволі: «Приходить до мене / Калина із рідної Марківки, / Приносить привіти і скарги / Від річки моєї колишньої. / І я прокидаюсь / В панельній коробці квартири / В такій ностальгії, / Що навіть і назви не має» (поезія «Приходить до мене…») [1, с. 17].
Будучи співцем сільських місцин, І. Низовий високо цінує заспокійливу, медитативну силу природи, злютованість із Всесвітом, яку відкриває природна краса у всій своїй непорушності, стабільності, значимості: «…Ранкове пробудження дарує тобі чимало всяких див: хрущів над вишнями, якщо це у травні, зорепад, якщо це серпень. І обов’язкове гудіння невсипущих бджіл-трудівниць. Собачий гавкіт угамовується, на ставкових плесах розходяться кола…Тихі зорі спонукають до роздумів про чудові перспективи життя на волі» [2, с. 225].
«А верби ростуть собі» – це твір-спогад про авторський «горбатий город», де все «росло і буяло» [2, с. 232]. Перекладаючи імпресіоністичні мазки на словесну палітру, автор ніби проводить екскурсію перед читачем, акцентуючи його увагу на конкретних образах, не затримуючи подовгу на них увагу: «Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталася в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу й сіножаті кучерявилися верби, які виросли із забитих мною кілочків» [2, с. 232]. Згадані автором верби є не тільки його зв’язком «з далекою минувшиною» [2, с. 233], а й символом незламності, чим уподібнюються до образу самого письменника, якого життя постійно ламало, але не зламало, не скорило до останнього подиху: «Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...» [2, с. 233].
Гумористичною мікроновелою є «У Ромнах маківники солодші». Тут автор розповідає про куштування смаковитих маківників – випічки з маковою начинкою – зі своїм товариством, яке «по-змовницьки» приховане в займеннику «ми». Для досягнення комічного ефекту розповіді маківник номінований письменником як «наркотична страва», «наркотик», «нелегальна страва» [2, с. 227]. Отже, використання гумору, іронії та сарказму є притаманною рисою не лише для багатьох ліричних творів митця. Види комічного трапляються також і в прозовій спадщині І. Низового. Яскравим підтвердженням цьому є новела «У Ромнах маківники солодші», де автор уміло обігрує буденні, здавалося б, події, комічно наділяючи їх додатковими смислами: наприклад, пиріжки з маком постають перед читачем у вигляді «збадьорливих найліпших пиріжків»; від маківників письменник та його гурмани-оточуючі ловлять «кайф» [2, с. 227]. До того ж, не без ноти іронії, митець приписує до когорти любителів заборонених смаколиків самого Тараса Шевченка: «Хіба й Шевченко, буваючи не раз тут, на ярмарку, зі смаком наркотик цей не споживав, охоче куштуючи маківники?» [2, с. 227]; «У затінку Шевченка кайф ловив я…» [2, с. 227].
Не можна не виокремити таке явище, як поезія у прозі, серед авторських мікроновел. У цих творах на перший план виступає авторське поетичне начало, яке не може приглушити ніяка проза. Поезіями у прозі є мікроновели «Принадливе містечко» та «Згорю і згасну».
У «Принадливому містечку», попри прозову форму подачі словесного матеріалу, на першому плані виразно проступають ліризм, мелодика та спорадичне римування. Мікроновела є художньою замальовкою маршруту, який торували автор та знову невідомі, об’єднані авторським збірним «ми»: Кролевець – Батурин – «Сейм-ріка» – Терни: «До Кролевця домчали ми під вечір. Давила втома брилою на плечі, хотілось їсти, та найбільше – пити, перепочити мить хоча б. Рипить московський шлях під гумою. Десь тут є дивний сад… Міняємо маршрут, та швидко вечоріє… Диво-сад побачимо іншим разом. Зорепад кличе нас у путь-дорогу неблизьку, через Батурин, через Сейм-ріку до селища славетного Терни – попробуй тут зверни…» [2, с. 228].
Мікроновела «Згорю і згасну» за своїм тематичним наповненням є філософською, а за жанровими ознаками належить до поезії у прозі (чотирирядковий верлібр).
Отже, мікроновели І. Низового як одна з форм мемуарної прози є складовою художньої автобіографії митця. Вони допомагають сформувати цілісне уявлення про постать письменника, його особистісне становлення та соціально-культурне оточення.


Манько А. М. Мікроновели Івана Низового як різновид автобіографічного письма. Інноваційні пріоритети у розвитку науки: матеріали ХХVІІ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (Вінниця, 18 лютого 2019 р.). Вінниця, 2019. Ч. 5. С. 77 – 81.

Література:

1. Низовий І. Д. Білопілля-Верхосулля / І. Д. Низовий. – Київ, 1997. – 68 с.
2. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані (поезії, проза, переклади) / І. Д. Низовий. – Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. – 264 с.