Мікрооповідання чи, за визначенням автора, «мікроновели» є невеликими автобіографічними творами Івана Низового. Для зручності розгляду нами був виконаний тематичний поділ мікроновел на власне біографічні, філософські, імпресіоністичні, гумористичні та на окрему підгрупу – поезії у прозі.
Метою дослідження є розгляд власне біографічних мікроновел І. Низового й доведення їхнього вагомого значення в комплексному вивченні біографії митця.
До власне біографічних можна віднести мікроновели «Двоє, як очей у лобі», «Герой Мукдена», «Добросусідство», «Чи жива ще Мотя?», «На калиновім мості», «Бої місцевого значення», «Не пійманий – не злодій», «Гули дроти», «Потоп», «Осліплення славою», «Смерть розминулася зі мною», «У раю, скраєчку», «І рак мені відомстив».
Мікроновела «Двоє, як очей у лобі» знайомить читача з дитячими роками письменника, а саме з його «піонерським періодом». Волелюбна вдача та неприйняття піонерського укладу призводить до втечі малого Низового з табору, «де не було ні ситості, ні волі» [1, с. 223]. Бунтівна та допитлива дитяча натура з постійною жагою до пригод постає в окремих деталях новели: «мало не втопився в печищанській канаві (притока Сули)» [1, с. 223]; «я тихенько вислизнув зі шкільного двору та гайнув через кладку до Андріївки […] дорога була вже не раз ходженою» [1, с. 223]. Мораль новели вкладена у вуста бабусі І. Низового, яка не сварить малого за його дитячий максималізм, а нагадує про важливість сім’ї, необхідність триматися разом та ні за яких обставин не полишати свою родину напризволяще: «Вас же у мене двійко, як очей у лобі! Одне без одного ви пропадете…» [1, с. 223].
Мікроновели «Бої місцевого значення» та «Не пійманий – не злодій» – невеличкі уривки про «кримінальне» життя в селі: тут і нічна крадіжка «вільхи з громадського лугу» для бабусиного самогону («Не пійманий – не злодій») [1, с. 231], і збройні протистояння з сусіднім селом: «Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла: йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим. До підлітків приєднувалися парубки. Тоді вже з’являлися жертви» («Бої місцевого значення») [1, с. 232].
У «Добросусідстві» розповідається про дружні стосунки жителів Марківки (вихідцем якої є І. Низовий) та мешканців сусіднього села Луциківки; про юнацьке кохання, яке об’єднало два села, та про, так би мовити, кодекс добросусідства: «Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив: – Не чіпайте: ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві і злагоді» [1, с. 234].
«Чи жива ще Мотя?» – мікроновела, яка продовжує тему авторських юнацьких захоплень та водночас роздумів про власне життя. Митець із гіркотою розмірковує про втрачену можливість далеких років перебратися до Латвії, яку пропонувала йому давня закохана в нього знайома Мотя Пахненко: «В юні роки я відмовився. Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди…» [1, с. 233].
Мікроновели «Потоп» та «Гули дроти» розкривають перед читачем важкі умови дитинства І. Низового. «Потоп»: «Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину й перехлюпнулася через поріг нашої глинянки вночі. Сестра […] опинилася у холодній воді. […] Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату» [1, с. 231]. «Гули дроти»: «Босонога хлоп’яча орда» [1, с. 232], «А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба» [1, с. 232].
У мікроновелі «На калиновім мості» І. Низовий продовжує екскурс у власне дитинство: вимушене відвідування демонстрації першого травня, скабка у нозі, що переростає у неможливість пересуватися, однак є поштовхом до «творчості» знічев’я: «До школи я ходити не міг, тож лежав у кутку нашої хати й малював вугіллям на свіжопобіленій стіні симпатичних матросиків» [1, с. 228]. Однак головним персонажем у мікроновелі виступає не сам автор, як може здатися на перший погляд. Головний герой тут – «марківський калиновий міст» [1, с. 228] – джерело дитячих спогадів, яке не втрачає своєї значимості навіть попри кардинальні зовнішні зміни – «давно вже став бетонним» [1, с. 228]. Митець за допомогою метафоричних конструкцій із безмежною любов’ю та теплотою відгукується про калиновий міст як про акумулянта спогадів про найкращі дитячо-юнацькі роки свого життя: «Калиновий міст з’єднував протилежні береги однієї великої любові. На калиновому мосту ще не раз у житті обнімуться мої минулі літа» [1, с. 228].
У мікроновелі «И скучно, и грустно» І. Низового ми дізнаємося не лише про авторське захоплення творчістю видатного російського поета Михайла Лермонтова, який надихнув свого, тоді ще юного, українського колегу на поетичну творчість, а й про душевний стан, у якому перебував на той час митець і про стан країни тодішніх років: «…це лягло на душу й лікувало її, немов рану листок подорожника. Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих… Настрій якраз для сумних ліричних роздумів» [1, с. 230].
Вражаюча міні-сповідь про людську заздрість та марнославство міститься в мікроновелі «Осліплення славою». Просторово-часовий вимір: місто Сватове, кінець поетичного конкурсу на святі «Слобожанський Спас». Автор розповідає про зустріч із лисичанським колегою Анатолієм Алексеєнком, який лютував з приводу власної поразки у конкурсі та дозволив собі грубо-заздрісне висловлювання з приводу творчих здібностей переможниці – людини з обмеженими можливостями. Не толерантне словесне виверження пана Анатолія: «Хіба мої вірші гірші за писанину сліпонародженої рубежанки?!» [1, с. 224], – доповнюється ще й фанфаронськими, з закидами на геніальність, твердженнями: «Співаю я, ніби дихаю. А вірші пишу за покликанням. Після Сосюри я – найславетніший у Лисичому…» [1, с. 224]. Мораль новели представлена словами самого І. Низового: «Сліпа не дівчина-переможниця, а ти, Анатолію… Запам’ятай це. Мені твоя куплена брехнею дружба геть не потрібна…»[1, с. 224].
«Смерть розминулася зі мною» являє собою перелік небезпечних подій у житті І. Низового: «Не загинув під колесами товарняка у Казахстані та поблизу Балашова, не потонув у Сулі та Онезі, тож і моє стрімке падіння з ламкої вільхи у лузі під Першотравневим – це ще не кінець, не останній акорд…» [1, с. 226].
Митець із полегшенням заявляє, що попри свій послужний список ризикованих пригод, він продовжує топтати ряст, вводячи числовий показник смертельного рубежу: «Смерть розминулася зі мною і тоді, коли межи нею і життям було не більше п’яти сантиметрів» [1, с. 226].
Мікроновела «У раю, скраєчку» є фактично логічним продовженням попередньої. Автор знову зазначає, що йому вдалося уникнути смерті, що його час ще не настав. При цьому І. Низовий ще раз доводить, що життя він прожив згідно із законами божими, адже лише люди з чистою совістю та душею можуть потрапити до раю чи принаймні зазирнути у нього: «Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів» [1, с. 233]. Однак авторська скромність та розсудливість не дозволяє йому з цілковитою впевненістю занести себе у ранг праведників, адже кожна людина за своєю природою все ж не є безгрішною: «Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив. Посиджу, скільки й слід за ворітьми» [1, с. 233].
Найтрагічнішою за своїм змістом є мікроновела «І рак мені відомстив», у якій І. Низовий розповідає про свій маленький дитячий бізнес з ловлі й продажу раків. Спробувавши одного разу виручену за них сигарету, митець вирішує не палити в майбутньому, чому стають на заваді сільські хлопці, силою змусивши малого «знову на повні груди вдихнути дим кізяків і дурману» [1, с. 229].
Раки, позбавлені життя рукою автора, у майбутньому символічно трансформуються у смертельну хворобу з однойменною назвою рак, впіймавши свого кривдника: «Через шістдесят п’ять літ рак-неборак з комунівського ставу наздогнав мене і жорстоко відомстив мені за всі образи, вчепившись у мою праву легеню великою клешнею. Тепер я сплачую компенсацію мстивому ракові – тисячами і тисячами гривень (рублі у нас давно скасовані).А рак-неборак злорадствує, не послабляє тиски сталевої клешні...» [1, с. 229].
Отже, кожна з мікроновел І. Низового – це окремий пазл, що у поєднанні з його ліричними, публіцистичними та іншими прозовими творами складає повноцінну картину авторського єства. Подальші дослідження прозових творів письменника сприятимуть не лише академічному вивченню особливостей його художнього стилю, а й допоможуть у складанні цілісної біографічної картини. У наступному дослідженні ми ставимо за мету розглянути філософські, імпресіоністичні, гумористичні новели письменника та його мікроновели у жанрі поезії в прозі.

Манько А. М. Мікроновели Івана Низового як шлях до розуміння життєвої та творчої сутності митця. Нове та традиційне у дослідженнях сучасних представників філологічних наук: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Одеса, 22 – 23 лютого 2019 р.). Одеса: Південноукраїнська організація «Центр філологічних досліджень», 2019. С. 22 – 25.

ЛІТЕРАТУРА

1. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані (поезії, проза, переклади) / І. Д. Низовий. – Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. – 264 с.