Постановка проблеми. Творча спадщина І. Низового є невичерпним джерелом глибоких тем та актуальних проблем українського суспільства в історико-політичному контексті, філософських узагальнень, рефлексій. Творчість поета/письменника розрахована на різновікову категорію читачів, оскільки містить у своєму складі адаптовані під дитяче сприйняття пізнавальні поетичні матеріали та глибокі, змістовні й виважені твори для дорослої аудиторії. Це спонукало Ю. Кисельова відрекомендувати письменника як надзвичайно різножанрового митця [2, с. 13], знайомлячи широке коло реципієнтів з видатною постаттю на літературній мапі України. Однак, попри актуальність, змістову насиченість та стилістичну виваженість, творча спадщина, особливо прозові та публіцистичні твори митця є недостатньо висвітленими на дослідницькій ниві.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Мемуари, художня проза та публіцистика І. Низового на сьогоднішній день не стали об’єктом широкого вивчення в академічних колах. Окремі позиції стосовно спогадів митця були розглянуті в роботах Г. Виноградської [1], А. Манько [3; 4], О. Неживого[5]. Однак епізодичного висвітлення окремих питань стосовно мемуарної спадщини письменника недостатньо для цілісного вивчення постаті митця, що й зумовлює актуальність роботи.
Мета статті. Ознайомити з прозовою спадщиною (мемуарами, публіцистикою) І. Низового, яка є цінним джерелом вивчення автобіографії письменника.
Виклад основного матеріалу. Знайомство з життєписом письменника, поета, журналіста, редактора та громадського діяча І. Низового варто починати зі збірки «А Марківка – як маківка», а саме з публікації «Багата на події історія села» із розділу «Сьогодення Марківки (публікації райгазети)» [6, с. 25 – 37], де автор у ролі історика презентує перед читачем своєрідний літопис свого села. Із науковою точністю митець презентує важливий фактографічний матеріал. Ця публікація мала б стати частиною солідної праці з історії села Марківки, яку митець мріяв укласти, на заваді чому, однак, стали соціально-фінансові та географічні чинники: «Якби я жив у Марківці, то вже давно зробив би це, а так, короткими наїздами вряди-годи жаданих результатів не здобути. Мав намір (ще у вісімдесяті роки) на кілька місяців оселитися при тодішньому колгоспі та ревно взятися за справу, про що й написав голові колгоспу «Дружба» Олексієві Олексійовичу Шкурату, але відповіді від нього не отримав. А зовсім недавно подібного листа написав і до новообраного голови Марківської сільради Миколи Мельника – теж не одержав відповіді. Невже мої земляки-начальники бояться, що я за місяць-другий проживання на кошт місцевої громади обанкручу рідне село та наживуся на бідах марківчан? Жив би я, скажімо, в одній із кімнат сільського профілакторію, платив за яке-небудь харчування гривень зо двісті на місяць, не вимагаючи ніяких делікатесів чи особливих пільг. Їм я дуже мало, до того ж невибагливий – задовольнився б картоплею та молоком чи салом, купленим на власні гроші» [6, с. 9].
Проте митцеві все-таки вдається, хоч і не цілком у таких масштабах, як він розраховував, створити хроніку Марківки. «Багата на події історія села» дає змогу дізнатися про географію (географічне положення Марківки, прилеглі села, об’єднані однією територіальною громадою, кількість населення) та історію досліджуваного села у часовому вимірі від ХVІІ ст. до початку ХХІ ст.
Розділ «З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)» допомагає глибше дослідити політико-історичний, ідеологічний та соціальний контексти життя роду Великородів. Хроніка родинного життя містить відомості про бабусю І. Низового Уляну, «по-вуличному, Улиту Личманиху» [6, с. 11] – працівницю колгоспу, про її вцілілих від голодовки 30-х рр. дітей – Івана (дядька) та Настю (матір), про дядькову родину, про батька Данила, про сусідів, друзів дитинства та, звичайно, про самого малого Іванка.
Уже з перших речень читач дізнається про важку долю роду, згодом успадковану письменником: «За кілька років до початку війни мій дядько Іван Великород напитав на Рудці дешеву глинянку під солом’яною стріхою та й перевіз свою матір і старшу сестру з дощенту розкуркуленої та наполовину вимерлої в часи повального голодомору Марківки» [6, с. 11].
Голодомор – особливо болюча тема, яку автор широко висвітлює як у своїй прозовій, так і в поетичній творчості. Центральне місце в ній займає образ діда Гната та його синів, яких штучним голодом, розкуркуленням знищила радянська система. Не уникає автор й моторошних сцен канібалізму на селі. Спогад «З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)» доповнює маленька повість «Десь там, за соняшниками…»: «Дід Гнат, із Великородів, мав сорок десятин землі, на якій господарював зранку допізна, визискуючи малолітніх моїх дядьків та мою майбутню маму. Бабу Улиту він із ревнощів бив смертним боєм» («З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)») [6, с. 19]; «Уже немолодим дід Гнат одвоював з австріяками та германцями, у „ліворюції” участі не брав і на „гражданській” не був. Землю орав та дітей до роботи „крестьянської” привчав. До того, як почали стягатися в артілі та комуни, Великороди нажили сорок десятин землі, пару коней та дві пари волів. Наймитів не тримали – самі вправлялися, ще й на цукроварні в сусідній Миколаївці підробляли. Продподатки платили, каже бабуся, справно, та Лідка Гусакова, „ахтихвістка” марківська, разом зі своїм „бахурем” Лемішкою все одно обзивали всіх Великородів контрою і похвалялися з лиця землі зітерти, у гроб загнати. Дід Гнат був скупий і мудрий, до колгоспу вступати не хотів і Лідку Гусакову разом з п’яницею Лемішкою гнав з двору граблями. Так вони вночі підпалили дідові скирди, звели з хліва скотину й самі десь геть зникли. <…> А тут почалося таке, що й згадувати страшно. Голодовкою це називається. То було все, а то – нічогісінько. Ні худоби, ні хліба, ні гнилої картоплини» («Десь там, за соняшниками…») [7, с. 27]; «Після повного розкуркулення дід Гнат зліг і помер на припічку на козячій шкурі. Коли прийшли „активісти” ламати оплот закоренілого ворога колективізації, то під очеретяною стріхою знайшли два лантухи всіляких грошей: катеринок, керенок, німецьких марок, скоропадської валюти… То був звичайнісінький мотлох, і його спалили на руїні дідового маєтку. „Ахтивістам” Бог не дав безтурботного життя. Запопадливу Лідку-Людоїдку, яка з’їла рідну матір, убили інші людоїди в лісі під Суханівкою; її поплічника й коханця Сороку зарубав сусіда; інших репресувала влада, яка хотіла відхреститися від терору тридцять третього року» («З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)») [6, с. 19 – 20]; «За дідом услід померли одразу четверо хлопчиків, найменшеньких» («Десь там, за соняшниками…») [7, с. 28]; «Після того, як небідні Коваленки емігрували з Комуни в кращі світи, їхнє помешкання зайняли баба Палажка та Федір Кононяка. Свого небожа, Грицька Лапушку, вони вигнали геть, аби не об’їдав опікунів і харчувався одноосібно. Добряче наголодувавшись у Комуні, підліток притулився був до рідного батька й мачухи Насті на Рудці. Але й там не було шматочка зайвого хліба, тож Грицько гайнув від Лапушок до сусіднього хутора Любимого, де невдовзі й знайшов свою смерть від сокири місцевого куркуляки-одноосібника. Кажуть, його м’ясо здали в їдальню Суханівського спиртового заводу. Та це, мабуть, пусті балачки…» («З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)») [6, с. 19].
Рятуючи від голоду 30-х років свою рідню, дядько й тезка поета Іван знаходить новий притулок у сусідньому селищі – «стареньку й підсліпувату» [6, с. 11] хату-глинянку, та й ту восени сорок першого року зруйнував палаючий німецький літак, який упав прямісінько на неї та змусив бабусю письменника, вагітну матір та старшу сестру переселитися до холодного й глибокого земляного льоху, де й народився власне І. Низовий, а сорок третього року – до фільварку експериментальної Комуни.
У таких важких умовах малий Іванко народжується слабким, «ледве живим, із величезною рахітичною голівкою і малим, кволим тільцем» [6, с. 15]: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній... Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, уся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький. Тільки дуже головатий. І крикливий» («Десь там, за соняшниками») [7, с. 23]. Однак природна жага до життя перемогла: дитина не лише вижила після пологів, а й не загинула в повоєнні голодні 40-рр., коли часом «неможливо було сховати за пазуху не те що бурячину – колосочка житнього!» («З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)») [6, с. 22].
Порятований від голодної смерті сорок третього вареною картоплею, цукровими буряками та калійною сіллю, яку бабуся таємно приносила з місця роботи – свинарнику , а сорок сьомого року – мелясами, макухою та рижієвою олією від дядини Марусини, І. Низовий все одно був заручником багатьох хвороб: «Хворіли ми постійно: вітряна віспа, жовтуха, кір; лікувалися травами й попелом (так, попелом, який очищав тільця від блошиних укусів та чиряків)» («З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)») [6, с. 18].
Письменник у ранньому дитинстві лишився сиротою: «По-всякому називали нас на хуторі – мене й Миколку. Хто – байстрюками, а хто – сирітками. Ми, звичайно, сердились: які ж ми байстрюки та виродки, коли у Миколки є мати, а в мене – бабуся? І не сирітки ми...» («Десь там, за соняшниками…») [7, с. 25].
У спогаді «Війна пройшла крізь моє серце» І. Низовий подає короткі, проте вичерпні характеристики батьків, яких, волею несправедливої долі, йому не довелося знати: «Як важко заповнювати графу „Батько”... Що я знаю про нього? Я його ніколи не бачив. Навіть на фотографії. Навіть уві сні. Зосталося лише його ім’я в меморіальному списку, що експонується в сільському музеї. Він був дуже короткозорим. Працював у колгоспі бухгалтером. Незадовго до війни став комуністом. Евакуювавши артільну худобу й цінний реманент, добровільно пішов на фронт. Його сліди загубилися десь біля берегів Дону, і сельчани, які були з ним, пропали безвісти. От і все, що я знаю про батька. І мало, і багато. Принаймні досить для того, щоб пишатися батьком…
…Як важко заповнювати графу „Мати”... Що я знаю про неї? Адже вона пішла з життя, коли мені не сповнилося й двох років. У смутній дитячій пам’яті мріє: кавалерійська тачанка, прикрита чимось білим, трофейний кінь, багряне листя встеляє лісову дорогу до кладовища... Оце і все. А може, це мені колись приснилося. Мати була рядовою колгоспницею. І загинула на колгоспній роботі. Загинула як солдат, віддавши на державне піклування двох малих дітей» [8, с. 119].
Більш глибокий та детальний опис батька письменник подає у спогаді «З довоєнного та воєнного». Із бабусиних слів, яка є джерелом авторських споминів, постає образ приймака-голяка – безвідповідальної людини, яка мала жагу до розгульного життя, пияцтва, потребу в коханках (покинув дружину під час другої вагітності), «буцім, до одруження з Настею він був засуджений до трьох років таборів, відбув термін від дзвінка до дзвінка, але з партії його не потурили й з посади обліковця не усували» [6, с. 12]. Письменник із розумінням ставиться до того факту, що Данило Низовий був вимушений покинути вагітну дружину через загрозу розстрілу його як партійного. Крім того, відомості про батька митець черпав саме з вуст бабусі, яка від початку не злюбила зятя та ніколи позитивного слова про нього не сказала. У його біографії залишається чимало білих плям, саме тому письменник не може сформувати цілісної об’єктивної оцінки відносно нього. І. Низовий, дотримуючись біблійних канонів, не вдається до осуду рідної людини: «Батька ж свого, яким би він не був, я, коли вже став дорослим, ніколи не осуджував, оскільки він пропав безвісти десь на Дону, а це рівнозначне загибелі. Мертві ж сорому не мають – так і в Біблії написано» [6, с. 14]. За словами Г. Виноградської: «Оця амбівалентність образу батька з одного боку як рідної людини, а з іншого – як представника нелюдської системи, що завдала кривди усій його родині, та й українству взагалі, простежується у багатьох і прозових, і поетичних творах письменника» [1].
Левова частка уваги І. Низового у спогаді «З довоєнного та воєнного» прикута до образу дядька Івана – єдиного з уцілілих синів діда Гната та баби Уляни в часи голодомору 30-х років та безжально розчавленого воєнними лихоліттями. Ще на початку твору дядько Іван постає як герой-рятівник родини, «майстровитий і бідовий, усе в його руках горіло» [6, с. 12]. Природжений хист до залицяння таки перемагає любов до самотності і дарує дядькові первістка – доньку Галю від першої коханки, а згодом і родину – дружину Марусю та доньку Галю, народження якої йому не вдалося застати через мобілізацію. Втеча з німецького полону з другом Прокопом, повернення додому через Польщу, нічний інцидент (падіння у колодязь), схоплення його радянськими силами та конвоювання в гарячі точки танкових битв, смерть – такою змальована карта життя дядька Івана. Його загибель І. Низовий зображує підкреслено трагічно: «У зґвалтовану, розпанахану осколками землю були вчавлені пробиті черепи, потрощені ребра. Там стриміла нога, там чорніла закривавлена рука… Наступного дня михайлівською цілиною, мов граки, блукали жіночі постаті. Серед них і моя бабуся Улита. Та ніхто нікого не знайшов: кров була одного кольору й диміла повсюди, де ще не вщух вогонь битви…» [6, с. 17].
Як і в багатьох своїх творах, у спогаді «З довоєнного та воєнного» автор не забуває зробити акцент на українському патріотизмі. Не дивлячись на тяжкі, голодні воєнні та повоєнні роки, саме діти з частково зруйнованими долями постають найщирішими патріотами, часто на противагу тим, хто жив повноцінним життям: «Усі байстрюки на Рудці та в Комуні виросли українськими патріотами. Думаю, цьому сприяли матері, які зуміли переконати рудих синочків, що вони є сіллю цієї землі, поораної війною та репресіями. Жаль, що життя багатьох безбатченків було нетривалим – через недоїдання в ранньому віці та слабкі європейські гени...» («З довоєнного та воєнного (за розповідями бабусі)») [6, с. 20].
Висновки і пропозиції. Отже, мемуарна та публіцистична спадщина І. Низового є важливим компонентом для цілісного охоплення біографії митця. У розглянутих мемуарних творах – «З довоєнного та воєнного», «Десь там, за соняшниками…», «Війна пройшла крізь моє серце» та газетній публікації «Багата на події історія села» – реципієнт із перших вуст дізнається автобіографічні деталі, нюанси яких міг простежити в поетичній творчості митця. Історія роду, малої батьківщини в контексті історико-політичного виміру тих часів дає змогу не лише краще осягнути мистецький талант у прозовому його вияві, а й прослідкувати передумови його формування. Запропонована робота – лише початок на шляху академічного освоєння мемуарної складової І. Низового, великий масив якої вимагає широкого наукового залучення.

Використана література

1. Виноградська Г. Спогади Івана Низового як одне з джерел до вивчення... Поетичні майстерні. URL: http://maysterni.com/publication.php?id=116519 (дата звернення 11.04.2019).
2. Кисельов Ю. Його талант – завжди з нами. Слово Просвіти. 2011. № 46 (631). 17 – 23 листопада. С. 13.
3. Манько А. Мікроновели Івана Низового як різновид автобіографічного письма. Інноваційні пріоритети у розвитку науки, ХХVІІ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція. Вінниця, 18 лютого 2019 року. Ч. 5. С. 77 – 81.
4. Манько А. Мікроновели Івана Низового як шлях до розуміння життєвої та творчої сутності митця. Нове та традиційне у дослідженнях сучасних представників філологічних наук: Міжнародна науково-практична конференція, м. Одеса, 22 – 23 лютого 2019 року. Одеса: Південноукраїнська організація «Центр філологічних досліджень», 2019. С. 22 – 25.
5. Неживий О. І. Луганщина – земля українська: літературнокраєзнавчі статті та нариси. Видання друге, доповнене й перероблене. Полтава: Полтавський літератор, 2017. С. 135 – 142.
6. Низовий І. Д. А Марківка – як маківка: До історії роду-родини і рідного села. Луганськ: СПД Рєзніков В. С., 2011. 160 с.
7. Низовий І. Д. Десь там, за соняшниками. Луганськ: Луга-принт, 2004. 64 с.
8 Низовий І. Д. Загублене відлуння. Луганськ: Глобус, 2004. 144 с.


Манько А. М. Спогади Івана Низового в контексті вивчення біографічної складової автора. “Science progress in European countries: new concepts and modern solutions”: Papers of the 6th International Scientific Conference. (Stuttgart, April 19, 2019). Stuttgart, Germany. рр. 313–321.