
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.
Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алка
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

ЧАСОВО-ПРОСТОРОВИЙ ЕКСКУРС У ПОЕТИЧНОМУ ПОТРАКТУВАННІ ІВАНА НИЗОВОГО
Мета роботи полягає в розгляді часового та просторового екскурсу в козацьку добу в ліриці І. Низового. Зокрема предметом дослідження обрано топоніми історичного значення, використані митцем у поетичних текстах.
Екскурс, згідно з «Літературознавчою енциклопедією» Ю. Коваліва, – це «відхід від головної сюжетної лінії, теми задля з’ясування побічних питань…» [1, с. 320]. Аналізуючи в художній формі соціально-політичну картину життя в Україні впродовж свого творчого шляху, І. Низовий часто вдається до алюзій на суспільно-історичні події минулого, національно важливі географічні об’єкти та історично значимі населені пункти.
Поет використовує багатство літературно-художніх образів національного значення:
– образ Запорозької Січі – колиски українського козацтва: «Бо голос праведної Січі / В брехливім світі не пощез. / Бо правда все ж перемагає, / Що б не казали вороги... / Славута славно так гойдає / Свої козацькі береги!» («Я разом з вами, разом з вами…») [15, с. 18]; «Що собі мудруєш, / Безжурний, / Легковажний чоловіче? / – З одної Січі / До другої Січі... / Хіба ж не бачиш / І чуток не чуєш?! / Чого шукаєш – / Дулю а чи дульку? / Всі твої Січі / Нищено по двічі... / – А я на незнищенній, / Вічній Січі / Шукаю прапрапрадідову / Люльку!» («Куди мандруєш…») [6, с. 12]; «Я ж упертий такий степовий українець / Застовпив свої межі – ніякий ординець / Не спроможеться знову спалить мої Січі – / Я пересічно-січений здужчав удвічі!» («Я виціджую з себе хохла по краплині…») [4, с. 61]; «Зруйновану Січ поминаймо не всує – / До неї з повагою ставився Маркс, / І слово Сірка повнокровно пульсує / У серці і в пам’яті кожного з нас» («„Козацькому роду нема переводу…”») [10, с. 6]; «…Той не вартий і гроша, / хто на Січ не поспіша / й спить байдуже… / Крізь сторіч дрімучу ніч, / добре знаю, / що пора мені: / на Січ / вирушаю…» («Тиха водо, не біда…») [8, с. 26]; «В сивій пам’яті Січ жила й живе. / Кошовий вогонь досі не прочах, / Не поблідла кров на чужих мечах, / Бо козацька кров зовсім не така, / Як у рекрута, як у мамлюка» («В сивій пам’яті») [12, с. 22]; «Мертві мають / Перевагу, певна річ, / Над живими – / Спочивають / В мирній тиші Русь і Січ, / Не воюють, не вбивають – / Стережуть зорю сторіч» («Мертві сплять…») [14, с. 14];
– образ Батурина (та зокрема Батуринської трагедії) і Чигирина – гетьманських столиць протягом не одного десятка років: «Батурин спить. / Гетьманський Чигирин / Ледь-ледь розплющив очі несвідомі. / Ще холодно в ненашім ріднім домі. / Ще ярі не яріють / І в судомі, / В содомі сніжнім наш озимий клин. / Батурин спить… / Дрімає Чигирин… / Іще Дніпро флотилій не гойда / Попід Черкасами і Кодаками, / І ми лиш хвалимося козаками,/ Забувши, що давно вже байстрюками / Звемося…» («Батурин спить…») [15, с. 22]; «А може, ми не зовсім безнадійні, / Якщо Батурин ще не відболів» («Терплячий наш народ…») [5, с. 40]; «Тримай, козацтво, високо знамена, / Освячені колись в Чигирині!» («Надійні сідла, пружняві стремена…») [13, с. 89]; «Батурин у риштованні – / потроху / старі гріхи відмолює доба / відродження, / занедбану епоху / Мазепинську / поволі розгріба» («Гетьманська столиця») [8, с. 125];
– образ Хортиці – острову колишньої козацької слави: «Як тобі зберегти і коріння, і крону, / І могилу Шевченка, і Хортицю сиву, / І колиску дитячу, і мову співучу?» («То найбільші страждальці твої, Україно…») [12, с. 24]; «Лише дзвін мовчить – вирвано язик – / Там, де Хортиця, там, де Чортомлик. / Сікачі неправд, ятагани кривд – / Та й прямісінько в передсмертний крик, / Та в самісінький корінь-корінець, / Щоб однісінький (та вірнісінький!) / Був усім кінець» («В сивій пам’яті») [12, с. 22]; «Хортицю прихоркали – / І плачемо, / Хоч нема вже плакати над чим: / Все пересвинячено і втрачено / Без сліда, без видимих причин…» («Дніпровська сага») [9, с. 67];
– образ Дикого поля – батьківщини козацького лицарства: «Як глибоко в історію сяга / Народу нашого коріння! / Причому ж Дике поле – не збагну?.. / В степу, серед курганів посивілих, / Через століття відчуваю віддих / Слов’янського гіркого полину…» («Слов’янськ, Слов’яносербськ, Слов’яногірськ…») [7, с. 7]; «…предківська слава / по Дикому полю розвіяна – / прапранащадкам журитися – / не розжуритися / полечко…олечко…ечко… / воно ж недалечко» («о Оріяно омріяна…») [11, с. 3]; «Від Трипілля до Білопілля / Біг мій пращур по дикополю, / Й процілинне цілюще зілля / Йому вільну стелило долю» («Від Трипілля до Білопілля…») [4, с. 65];
– образ Дніпра-ріки – покровителя козацьких займищ: «А з химерної думки-казки, / З незмілимих джерел Дніпра, / На півсвіту шаблями бряжчали, / На півсвіту й на цілий світ, / Із неволі братів виручали, / І сестер, і чужих сиріт» («Прапрадіди») [2, с. 16]; «Історія наша правдива і чиста, / Й вовік незмілима, / Як води Дніпра» («„Козацькому роду нема переводу…”») [10, с. 6].
Отже, лірична спадщина І. Низового містить чимало ретроспектив. Історичні та культурні алюзії митця спрямовані на боротьбу з втратою історичної та колективної пам’яті українського народу. Часовий та просторовий екскурси у творчості автора покликані спонукати його співгромадян до національного пробудження.
Манько А. М. Часово-просторовий екскурс у поетичному потрактуванні Івана Низового. Людина віртуальна: нові горизонти: зб. наукових праць за матеріалами VІ Міжнародної науково-практичної конференції (Канада – Сербія – Азербайджан – Польща – Україна, 30 – 31 березня 2019 р.) / за заг. ред.. д. філос. н. Журби М. А. Монреаль: CPM «ASF», 2019. С. 50 – 52.
Література
1. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 1 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К: ВЦ «Академія», 2007. – 608 с.
2. Низовий І. Д. Горобина ніч / І. Д. Низовий. – Луганськ. Видання автора, 1992. – 64 с.
3. Низовий І. Д. Дурман-трава / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 96 с.
4. Низовий І. Д. Живу за юліанськими календами / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2010. – 220 с.
5. Низовий І. Д. Запрягайте, хлопці, коней/ І. Д. Низовий. – Луганськ: Спілка журналістів України, 1993. – 64 с.
6. Низовий І. Д. Збудило опівночі серце / І. Д. Низовий. – Луганськ: Осирис, 1998. – 84 с.
7. Низовий І. Д. І калина своя, і тополя / І. Д. Низовий. – Донецьк: Донбас, 2003. – 78 с.
8. Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2007. – 168 с.
9. Низовий І. Д. Мажор в мінорі / І. Д. Низовий. – Луганськ: Світлиця, 2006. – 100 с.
10. Низовий І. Д. Нема переводу / І. Д. Низовий. – Дубно: Наш край, 1993. – 46 с.
11. Низовий І. Д. о, Оріяно… / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. – 64 с.
12. Низовий І. Д. Пора косовиці / І. Д. Низовий. – Київ: Радянський письменник, 1990. – 102 с.
13. Низовий І. Д. Пролог до епілогу / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2004. – 200 с.
14. Низовий І. Д. Те, чому і назва загубилась / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 72 с.
15. Низовий І. Д. Це – мій вертеп… Лірика відчаю і надії / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луганська обласна організація СПУ, 1996. – 76 с.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)