Із погляду життєвих реалій сьогодення аксіологічного значення набуває реконструкція історичної пам’яті як запоруки етнічного ренесансу народу. Український поет, письменник, публіцист та громадський діяч Іван Низовий у своїх творах, зокрема ліричних, стає на захист національної ідентичності українського народу.
Мета роботи полягає в розгляді часового та просторового екскурсу в козацьку добу в ліриці І. Низового. Зокрема предметом дослідження обрано топоніми історичного значення, використані митцем у поетичних текстах.
Екскурс, згідно з «Літературознавчою енциклопедією» Ю. Коваліва, – це «відхід від головної сюжетної лінії, теми задля з’ясування побічних питань…» [1, с. 320]. Аналізуючи в художній формі соціально-політичну картину життя в Україні впродовж свого творчого шляху, І. Низовий часто вдається до алюзій на суспільно-історичні події минулого, національно важливі географічні об’єкти та історично значимі населені пункти.
Поет використовує багатство літературно-художніх образів національного значення:
– образ Запорозької Січі – колиски українського козацтва: «Бо голос праведної Січі / В брехливім світі не пощез. / Бо правда все ж перемагає, / Що б не казали вороги... / Славута славно так гойдає / Свої козацькі береги!» («Я разом з вами, разом з вами…») [15, с. 18]; «Що собі мудруєш, / Безжурний, / Легковажний чоловіче? / – З одної Січі / До другої Січі... / Хіба ж не бачиш / І чуток не чуєш?! / Чого шукаєш – / Дулю а чи дульку? / Всі твої Січі / Нищено по двічі... / – А я на незнищенній, / Вічній Січі / Шукаю прапрапрадідову / Люльку!» («Куди мандруєш…») [6, с. 12]; «Я ж упертий такий степовий українець / Застовпив свої межі – ніякий ординець / Не спроможеться знову спалить мої Січі – / Я пересічно-січений здужчав удвічі!» («Я виціджую з себе хохла по краплині…») [4, с. 61]; «Зруйновану Січ поминаймо не всує – / До неї з повагою ставився Маркс, / І слово Сірка повнокровно пульсує / У серці і в пам’яті кожного з нас» («„Козацькому роду нема переводу…”») [10, с. 6]; «…Той не вартий і гроша, / хто на Січ не поспіша / й спить байдуже… / Крізь сторіч дрімучу ніч, / добре знаю, / що пора мені: / на Січ / вирушаю…» («Тиха водо, не біда…») [8, с. 26]; «В сивій пам’яті Січ жила й живе. / Кошовий вогонь досі не прочах, / Не поблідла кров на чужих мечах, / Бо козацька кров зовсім не така, / Як у рекрута, як у мамлюка» («В сивій пам’яті») [12, с. 22]; «Мертві мають / Перевагу, певна річ, / Над живими – / Спочивають / В мирній тиші Русь і Січ, / Не воюють, не вбивають – / Стережуть зорю сторіч» («Мертві сплять…») [14, с. 14];
– образ Батурина (та зокрема Батуринської трагедії) і Чигирина – гетьманських столиць протягом не одного десятка років: «Батурин спить. / Гетьманський Чигирин / Ледь-ледь розплющив очі несвідомі. / Ще холодно в ненашім ріднім домі. / Ще ярі не яріють / І в судомі, / В содомі сніжнім наш озимий клин. / Батурин спить… / Дрімає Чигирин… / Іще Дніпро флотилій не гойда / Попід Черкасами і Кодаками, / І ми лиш хвалимося козаками,/ Забувши, що давно вже байстрюками / Звемося…» («Батурин спить…») [15, с. 22]; «А може, ми не зовсім безнадійні, / Якщо Батурин ще не відболів» («Терплячий наш народ…») [5, с. 40]; «Тримай, козацтво, високо знамена, / Освячені колись в Чигирині!» («Надійні сідла, пружняві стремена…») [13, с. 89]; «Батурин у риштованні – / потроху / старі гріхи відмолює доба / відродження, / занедбану епоху / Мазепинську / поволі розгріба» («Гетьманська столиця») [8, с. 125];
– образ Хортиці – острову колишньої козацької слави: «Як тобі зберегти і коріння, і крону, / І могилу Шевченка, і Хортицю сиву, / І колиску дитячу, і мову співучу?» («То найбільші страждальці твої, Україно…») [12, с. 24]; «Лише дзвін мовчить – вирвано язик – / Там, де Хортиця, там, де Чортомлик. / Сікачі неправд, ятагани кривд – / Та й прямісінько в передсмертний крик, / Та в самісінький корінь-корінець, / Щоб однісінький (та вірнісінький!) / Був усім кінець» («В сивій пам’яті») [12, с. 22]; «Хортицю прихоркали – / І плачемо, / Хоч нема вже плакати над чим: / Все пересвинячено і втрачено / Без сліда, без видимих причин…» («Дніпровська сага») [9, с. 67];
– образ Дикого поля – батьківщини козацького лицарства: «Як глибоко в історію сяга / Народу нашого коріння! / Причому ж Дике поле – не збагну?.. / В степу, серед курганів посивілих, / Через століття відчуваю віддих / Слов’янського гіркого полину…» («Слов’янськ, Слов’яносербськ, Слов’яногірськ…») [7, с. 7]; «…предківська слава / по Дикому полю розвіяна – / прапранащадкам журитися – / не розжуритися / полечко…олечко…ечко… / воно ж недалечко» («о Оріяно омріяна…») [11, с. 3]; «Від Трипілля до Білопілля / Біг мій пращур по дикополю, / Й процілинне цілюще зілля / Йому вільну стелило долю» («Від Трипілля до Білопілля…») [4, с. 65];
– образ Дніпра-ріки – покровителя козацьких займищ: «А з химерної думки-казки, / З незмілимих джерел Дніпра, / На півсвіту шаблями бряжчали, / На півсвіту й на цілий світ, / Із неволі братів виручали, / І сестер, і чужих сиріт» («Прапрадіди») [2, с. 16]; «Історія наша правдива і чиста, / Й вовік незмілима, / Як води Дніпра» («„Козацькому роду нема переводу…”») [10, с. 6].
Отже, лірична спадщина І. Низового містить чимало ретроспектив. Історичні та культурні алюзії митця спрямовані на боротьбу з втратою історичної та колективної пам’яті українського народу. Часовий та просторовий екскурси у творчості автора покликані спонукати його співгромадян до національного пробудження.

Манько А. М. Часово-просторовий екскурс у поетичному потрактуванні Івана Низового. Людина віртуальна: нові горизонти: зб. наукових праць за матеріалами VІ Міжнародної науково-практичної конференції (Канада – Сербія – Азербайджан – Польща – Україна, 30 – 31 березня 2019 р.) / за заг. ред.. д. філос. н. Журби М. А. Монреаль: CPM «ASF», 2019. С. 50 – 52.

Література

1. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 1 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К: ВЦ «Академія», 2007. – 608 с.
2. Низовий І. Д. Горобина ніч / І. Д. Низовий. – Луганськ. Видання автора, 1992. – 64 с.
3. Низовий І. Д. Дурман-трава / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 96 с.
4. Низовий І. Д. Живу за юліанськими календами / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2010. – 220 с.
5. Низовий І. Д. Запрягайте, хлопці, коней/ І. Д. Низовий. – Луганськ: Спілка журналістів України, 1993. – 64 с.
6. Низовий І. Д. Збудило опівночі серце / І. Д. Низовий. – Луганськ: Осирис, 1998. – 84 с.
7. Низовий І. Д. І калина своя, і тополя / І. Д. Низовий. – Донецьк: Донбас, 2003. – 78 с.
8. Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2007. – 168 с.
9. Низовий І. Д. Мажор в мінорі / І. Д. Низовий. – Луганськ: Світлиця, 2006. – 100 с.
10. Низовий І. Д. Нема переводу / І. Д. Низовий. – Дубно: Наш край, 1993. – 46 с.
11. Низовий І. Д. о, Оріяно… / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. – 64 с.
12. Низовий І. Д. Пора косовиці / І. Д. Низовий. – Київ: Радянський письменник, 1990. – 102 с.
13. Низовий І. Д. Пролог до епілогу / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2004. – 200 с.
14. Низовий І. Д. Те, чому і назва загубилась / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 72 с.
15. Низовий І. Д. Це – мій вертеп… Лірика відчаю і надії / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луганська обласна організація СПУ, 1996. – 76 с.