Вже дням рахунок втратили давно.
Здається, сил вже рухатись немає
Та небезпека смерті підганяє.
Отож, встають та йдуть усе одно,
Постійно озираючись назад,
Чи часом готи не наздоганяють.
Позаду хлопців молодих лишають,
Щоб прикривали втечу їх. І рад
Би може вождь і сам піти у бій.
Та ж має плем’я він порятувати
І остаточно згинути не дати
У безкінечній колотнечі тій.
З тих пір, як Германаріху брати
За смерть сестри своєї відомстили,
Всіх воїв готи по сліду пустили,
Аби у свою чергу відомстить.
Лишаючи в степу кривавий слід,
Тікають роси. Дні міняють ночі,
Злипаються уже від втоми очі,
Здається безкінечним той похід.
Коли у антські землі увійшли,
То анти співчутливо їх зустріли.
Мечі до того часу нагострили,
Бо з готами у ворожбі були.
Князь Бус у полі готів перестрів.
Що трохи росам передишку дало.
Позаду люта битва не вгавала.
Було занадто сили в ворогів,
Тож сподівались, що якиїсь час
У них з’явився, щоб порятуватись,
У землях антських, у лісах сховатись.
Туди вони й тримали шлях якраз.
Коней, які у племені були,
Тим воям віддали, що залишались
Із готом битись. Вже й не повертались.
Тож скарб увесь свій на собі тягли.
Коли прийшли у поміч анти їм,
Здавалось, вже позаду небезпека.
Та й вже не дошкуляла людям спека,
Хорс не палив їх поглядом своїм.
Не пік за те, що лишили свій дім,
За те, що перед ворогом втікали.
Та ж готам опиратись сил не мали.
А потім він, здається, зрадив їм.
Чи готи, вже не маючи надій
Їх наздогнати, до богів змолили,
Аби знайшли ті росів й відомстили.
Тож налетів зненацька буревій
І небо чорні хмари затягли
Та Хорса лик сіяючий сховали.
Дощі і вдень, і ніччю поливали,
Усі шляхи-дороги розвезли.
То було важко, а тепер стократ,
Бо ж у багні тягли заледве ноги.
І їсти майже не було нічого.
Вогню не розвести – то дощ, то град.
Промокло усе наскрізь навкруги
Так, що не має змоги підпалити,
Хоч трішки тіло при вогні зігріти.
Ті, кому шлях долать не до снаги,
Зосталися на тім шляху лежать.
Не було сил уже і поховати.
Втомились роси втрати рахувати.
Та рід усе ще прагли врятувать.
Живі питались сивого жерця,
Коли ж, нарешті скінчиться дорога?
Нехай спитає врешті-решт у бога.
На небо позирали без кінця.
Та Хорса лик ні разу не з‘явивсь,
Неначе бог своїх дітей покинув.
Чи, може у борні страшній загинув,
Коли з богами клятих готів бивсь?
Та сивий жрець на те відповідав:
- Ніхто не в змозі Хорса-бога вбити.
Він допоможе, врешті своїм дітям!
Хоч, може й сам надій на те не мав.
Але із рук своїх не випускав
Він півня, щоб принести в жертву богу,
Коли важка закінчиться дорога.
- Коли ж то буде? – знову люд питав.
- Хорс вкаже нам! Подасть із неба знак.
- Який? - Не знаю. Та ми всі уздрієм
І знак той бога Хорса зрозумієм.
Тож далі йшли безсилі вже отак.
Нарешті, зупинились над ріку,
Що розлилася, затопивши луки.
Щоб не сідати людям у багнюку
І не долати течію стрімку,
На кам’янистий пагорб піднялись.
Вже вкотре гілля мокре назбирали
Та вогнище розпалювати стали.
Хоч попередні спроби не вдались
Та ж, може, тут удасться розпалити,
Бо ж сил ніяких в росів вже нема.
Б’ють кремінь об кресало та дарма,
Бо, навіть трут і той не хоче тліти,
Просякнутий вологою наскрізь.
Жінки і діти скупчились навколо
І дивляться з надією і болем.
Дощ ллє й не видно на обличчях сліз.
Те вогнище – остання із надій.
Не запалає – племені не бути.
Хоч не здолав у полі ворог лютий,
Ворожі боги виграють цей бій.
Остання іскра згасла. І, затим,
Надія вмерла. Хорс дітей полишив.
Жіночі зойки залунали в тиші
І діточки, вслід матерям своїм,
Заплакали. Одні чоловіки
Стоять і мовчки тільки споглядають,
Як їх надії всі дощем змиває,
Що сіється на мокрі й так гілки.
І раптом в небі поміж чорних хмар
Просвіт з’явився зовсім невеликий
І в нього Хорса показалось лико.
Маленький промінь, наче його дар,
Упав із неба на оте гілля
І воно вмить яскраво запалало,
Немов дощів ніяких не бувало.
І той вогонь всім душі звеселяв.
Хоч хмари небо знову затягли
І Хорса лик від люду заховали,
То вже нікого зовсім не лякало,
Бо люди обнадієні були.
- Хорс дав нам знак! – промовив сивий жрець, -
Тут ми, нарешті, можем зупинитись,
На берегах цих вільних оселитись
Та заснувати град свій, накінець.
Він півня із-за пазухи дістав
І кров’ю окропив оте багаття,
Щоб Хорсу шану і дари віддати,
Щоб він з пожертви ще сильнішим став.
А згодом тут святилище звели,
А поряд місто - Хорсунем назвали
В честь свого бога. Й жити родом стали,
Над іншими піднятися змогли.
Через віки постала горда Русь,
Яка початки з того міста брала
І племена слов’янські об’єднала
В могутній, навкруг Києва, союз.