Слова повинні бути промовлені.
Хіба ти не чуєш, як відчайдушно
Намагаюсь придумати для тебе пісню;
Як перебираю просіяні слова, що ходили з уст в уста
Випиваючи з перевернутого келиха неба причастя терпких історій.
Хіба ти не чуєш шепіт отих сторінок, що витають над нами!?
Вони тільки й чекають,
Аби поселитися в бібліотеці твоїх грудей,
Щоб хтось пострушував їхній попіл у ніч
Читаючи сни одкровень, змотуючи тумани нітратних плівок,
Розкопуючи книги, мов складаючи колони
З уламків канелюр патетичного храму вічності.

Хрестик на твоїх персах колихається
Повторюючи порух коштовної люстри серця
В нефах грудей, що переливається нотами
Після гобою бажання.
Коли воно роздивилося сонце і розправило пелюстки,
Поночі, я вливатиму промені поетичної згадки йому
Зриваючи шовковий цілунок, як свою плату.
Коли опускається паволока ніжності
І тебе пробирає щемливий спогад,
Ти зодягаєшся в оксамит.
Слова розшивають бісером підібгане плаття:
«Любов»,
«Переливи»,
«Ще»,
Розкажи мені ще про сплави до мого серця.
Звідки, скрадаючись вузькою смужкою погляду,
Дізнався, що саме вибито на ньому його зрадниками?

Хто цей чоловік, що дивиться на себе,
Весь у піні з надією на послух твоєї юності?!
Він тягне перелицьовану стару пісню і лоскоче
Легковажним «а що коли», наче пір'ям солодке півмариво,
А тоді розвіює його і топить погляд в гладі мутного озера.
Дивиться мов на стару літографію запевняючи себе,
Що він бачив отой краєвид, і оті постаті на березі
Знайомі йому. Власне це він і є. Там його дитина грається в сніжки,
Дружина тулиться до плеча, а з його волі кружляє пухнастий сніг.
І саме тоді, він не хоче відводити погляд у вікно ванної.

30.12.2023