Читаючи черговий опус Д. Б. я наштовхнувся на фразу: «… Ви можете скільки завгодно критикувати Джойса…». І тут я подумав: а чому б мені і не покритикувати Джойса? Рознести в пух і прах його «Улісса», цеглину на цеглині не лишити від його «Поминок за Фіннеганом». Руки почали свербіти (а це завжди до нових текстів – вірна прикмета), білий папір на столі виглядав спокусливо – просто волів забарвитись чорними літерами. Я навіть на мить забув, що кожен текст – це вигнання з раю. Особливо текст критичний. Крім того мене давно муляла одна фраза Джойса про Ірландію, муляла, наче цвях у старих гірських черевиках. Чому я так балансував, особливо рік тому, між захопленням і неприйняттям, читаючи «Улісса», співставляючи його оригінал з різними незачесаними перекладами деякими європейськими і не зовсім мовами. Чому? Мені навіть захотілось зазирнути собі в душу (хоча б по Фройду). Може тому, що я сам стільки разів хотів померти за Ірландію і то вже? Чи може тому, що блукати вулицями Дубліна найближчі роки мені судилося тільки на сторінках «Улісса»? Навряд. Я ж то завжди прекрасно розумів, що Джеймс Джойс – це одночасно і Йоганн фон Гете і Фауст, що синхронно задають Богу одне і теж запитання ірландською мовою, на яке немає відповіді. І от зміцнившись як старий дуб у цьому намірі, навіть покректавши над листком білого паперу, бавлячись синьою авторучкою, я для початку вирішив винести сміття – з хати. А заодно з власної голови. Зібравши старі пошматовані папери, обгортки від цукерок, якісь записники з позаторішніми розкладами лекцій з арахнології, подерті шкарпетки і порожні коробки від прального порошку, порожні пляшки з-під «Джеймсона» та «Роси Тулламору» в чорний мішок, я вирушив до найближчого стійбища сміттєвих контейнерів, де вони зібрались, як мамонти на водопій талої води льодовика. Не встиг я звільнитися від непотребу, як зітнувся очима з місцевим безхатьком, що любив на цьому смітнику пошукати чогось цікавого. Його в нашому районі всі називали Гамлетом, особливо пенсіонерки. Чому – не знаю. Певно, був якийсь шекспірівський епізод в його біографії. Подивившись мені в очі він єхидно промовив: «Джойса зібрались критикувати? Ось повідомлю куди слід!» Мене ніби струмом вдарило: а раптом він і справді напише про це в Спілку письменників Ірландії? Що тоді робити мені зі своєю репутацією алхіміка? Поплівся я додому – все тою ж бруківкою – мокрою і сірою, австрійською. Ледве підіймаючи важкі ноги. Поверхнею дороги човгав довгою березовою мітлою наш двірник Митрофан – фанат Мітри і чистоти помислів. Змірявши мене поглядом, зневажливо оцінивши мої стоптані черевики він промовив: «А ще Джойса зібрався критикувати… Писака!» Додому прийшов я просто «ніякий». Як та сова у дитячій казці про сірого кролика. Мій кіт (якого чисто випадково теж звати Улісс) подивився на мене своїми великими темними задумливими очима, в яких я прочитав: «Джойса, значить, критикуємо? Краще б дав мені трохи поїсти…» А ти хоч, що в тому розумієш? Що тобі література? Тобі тільки біля батареї опалення грітися і сонети Петрарки слухати. Що тобі той смарагдовий острів? Думаєш там більше шанують котів, аніж тут? Даремно. Я вже зовсім було заспокоївся, аж тут телефон – дзвінок лезом по свідомості. Беру слухавку – шеф: «Читав я Ваш річний звіт по науці. Жахливо. А ще й Джойса, значить, критикуємо…» Я щось пробелькотів, невиразне, мовляв, перероблю і кинув слухавку – змовились вони всі, чи що? А тут іще кава невчасно закінчилась. Не пити ж мені в четвер какао! Вдягнувши смугасту краватку і плащ (який не який) я подибав до найближчої кав’ярні «Квазімодо», де варили досить порядну колумбійську каву по-мексиканськи. На мою фразу: «Одне горнятко американо!» бариста кивнув головою і кинув: «А Джойс що Вам поганого зробив? Чи може Ви просто не поціновувач хорошого віскі?» Попиваючи каву і замовивши ще одне горнятко – цього разу кави по-ірландськи я думав: «А справді? Хто я такий щоб критикувати Джойса?» Ми можемо нескінченно сміятися з його «Поминок за Фіннеганом», але приїхавши до Дубліна, зробивши кілька кроків будь-якою з його вулиць, ми обов’язково наштовхнемось на паб. Де будемо так само смакувати «Гіннесс» як робив це Леопольд Блум.