1
Полтавська битва. Ну, хто ж не знав.
У школах вчили ще й в інститутах
Аби не сміли того забути,
Як Петро шведам хребет зламав.
Найкраще військо отих часів,
Яке Європу в боях скоряло,
Перед російським штиком втікало,
А король шведський поперед всіх.
Про те писали багато книг,
Про те поеми, вірші писали
Аби ми часом не забажали
Хоч розібратись в подіях тих.
Чому програв Карл Полтавський бій?
Як Петро змусив його втікати?
Хоча писалось про те багато
Та внесок хочу додати свій.

2
В глибокій за́думі сидить
В шатрі своєму Карл. Не спиться.
Воно і спати не годиться,
Надвір би вийти, походить.
Та вдень під обстріли попав,
Як в розвідку ходив. І куля
Таки дістала в ногу. Муля.
Та він уваги не звертав.
Болючіші за те думки.
І так, і так він повертає
Та виходу, однак немає.
Прийдеться битися-таки.
А скільки мріялось отак,
З Петром зустрітися на полі,
Щоб уже визначити долю.
Але не так усе, однак.
Все склалося не, як хотів,
Чи Бог від нього відвернувся.
Ішов, ішов і враз спіткнувся
І, наче, в прірву полетів.
Де саме він з путі звернув,
Яким ішов до перемоги?
А почалося, мабуть, з того,
Що у Європі довго був
І дав Петру набратись сил.
Давити треба після Нарви.
Він думав, що довершив справу,
Встеливши московітом діл
Перед фортеці. Втратив час,
Коли Європою мотався.
Петро ж із силами зібрався
І не піддасться на цей раз.
Зібрався на Москву іти,
Але побачив – сил замало.
А тут з Укра́їни позвали
Та обіцяли помогти.
Мазепа в тайні від Петра,
Рішив із Карлом поєднатись.
Чого ж отим не скористатись?
Немає худа без добра.
На Левенгаупта й тепер
Іще сердитий. Так бездарно
Програти при Лісній. Він марно
Чекав ту поміч. Ледь не стер
Тоді на порох генерала.
Де десять тисяч вояків?
Сім тисяч із добром возів,
Що московіти відібрали?
Без того на Москву іти
Він не наваживсь. В Україні
Знов сподівався стати сильним,
Щоб далі військо повести.
Та сподівавсь на те дарма.
Мазепу мало хто підтримав,
Прийшов лиш з козаками тими,
Яких він під рукою мав.
Ще запорожці підійшли
Із Гордієнком. Й все, одначе.
Із тим Москви він не побачить.
А московіти почали
Всіляко мстити і карати
Тим, хто з Мазепою пішов.
Річками полилася кров.
Та що від дикунів чекати?
Батурин гетьманський взяли,
Нікого там не пожаліли.
Січ зруйнували і спалили.
Ба, більше, в зиму почали
Все нищить на його шляху,
Щоб і зернини не зосталось.
Солдати з голоду хитались,
Клянучи долю нелегку.
Петра він викликав на бій
Та той десь по лісах ховався.
Здолати голодом збирався.
Та не спромігся. Він – живий.
І військо теж живе його,
Готове, як завжди до бою
З тою московською ордою.
Він-таки витягнув того
Довготелесого царя
На битву. Може і запізно.
Той встиг зібрати силу грізну,
Поки в Полтаві він застряг.
Полтава та йому була
Потрібна, як приманка лише.
Уже б давно її полишив.
Та й встояти би не змогла,
Якби він тільки дав наказ.
Та він чекав, що Петро вхопить
Оцю приманку. Й кров’ю скропить
Полтавське поле й на цей раз.
До того ж в поміч Крим чекав,
Хан обіцяв прийти з ордою.
Прийти залізною ходою
Із Польщі шведський корпус мав.
Та ні того, а ні того.
Що мав тепер із тим робити?
Петра із тим, що має, бити?
Чи почекати ще чого?
Вже б почекав би кілька днів
Та від розвідників дізнався,
Що хан Аюка наближався,
Калмиків сорок тисяч вів.
Петро вже Ворсклу перейшов,
Вже й табір в Яківцях поставив,
Редутами себе обставив,
Щоб Карл зненацька не зайшов.
Піхоти тридцять тисяч мав,
Кінноти двадцять, ще й до того
Нерегулярних з двадцять в нього
Десь тисяч. Стільки назбирав.
Ще і гармат три сотні десь.
А що він мав – сімнадцять тисяч
Тих, кому шведом зватись личить.
І піших й кінних. От і весь
Розклад. Валахів, козаків
Не брав він в розрахунок, навіть.
Бо звик завжди робити справу
Із тим, що знав. А ті які –
Поки не відав. Тож для бою
Лише своїх наготував.
Козаків в таборі лишав.
Частина прикрива собою
Полтаву, щоб, бува, звідтіль
Йому не вдарили у спину.
Гармати всі теж там покинув,
Не витрачати щоб зусиль.
План особисто розробляв,
Зібрав до себе генералів,
Щоб усі бачили і знали,
Що духом їх король не впав.
План був простий. Бо він хотів
Петру про Нарву нагадати.
Іти вперед і нападати,
Нехай би ворог і сидів
За стінами, в траншеях. Та
Ніщо спинить його не в силах.
Бо ж перемога любить смілих,
До них обличчя поверта.
Тож він намірився пройти
Вночі тихенько між редутів,
Щоб московітам не почути.
(Тому й гармати не тягти).
А далі зшикувать полки
І вдарить на московський табір.
Хоч він укріплений не слабо
Та шведи брали й не такий.
Нічний удар, гадав він так,
Повинен паніку посіять.
А шведи воювати вміють,
Їх вже не стримати ніяк.
Хоч скільки б в таборі тому
Не було війська – все здолають
І московіти повтікають.
Дістанеться Петру тому.
Так генералів він повчав,
Хоч бачив сумніви в обличчях.
Та ж суперечити не личить
Своєму королю. Й змовчав,
Ніхто супроти не сказав
Ні слова. Вірили у те,
Що вихід він-таки знайде,
Бо ж якийсь дар від Бога мав.

3
Не мовив проти жоден генерал,
Але, як всі , нарешті розійшлися,
То він уже не витримав, змолився
До Господа. Бо ж в грудях, як кинджал,
Зневіра в себе: - Господи, прошу,
Не дай мені, а ні кому другому,
Живими повернутися додому,
Бо сором той ніколи не прощу,
Коли програю - вже без вороття!
А в перемогу він уже не вірив.
Хоча усе, чого досяг допіру
На кон поставив. Навіть, і життя.

4
Опівночі у темряві густій
Без смолоскипів рушили колони.
Попереду піхотнії загони,
Кіннота слідом замикає стрій.
Ішли у повній тиші. Підійшли
Вже до редутів. Московіти спали.
Не сподівались того, не чекали.
А далі піхотинці залягли,
Чекаючи, коли всі підійдуть.
Але колони зліва заблукали
І, доки вістові їх відшукали,
Вже й московіти щось змогли почуть.
На сполох вдарили, стріляти почали.
Уся раптовість в одну мить пропала.
Не знали, що робити генерали,
Питатися у Карла почали.
А той уже все вирішив: вперед!
Хоч доля вже від Карла відвернулась.
Полки з жорстоким опором зіткнулись.
Хто уже з боєм той редут бере,
Хто мимо нього пробіга лишень,
Щомиті може кулю упіймати,
Бо ж ворог не спиняється стріляти –
І кожен поряд – то жива мішень.
А московіти цілять з-за валів.
Щоб їх узяти – хоч драбини мати,
Без того кров даремно проливати.
Та й швед тоді нікого не жалів,
Коли якісь редути узяли.
Усіх нещадно стали убивати –
В бою закон – полонених не брати.
Та більшість крізь редути ті пройшли.
Сам Карл на ношах військо своє вів
І два десятки відданих драбантів
За нього ладних і життя віддати.
Та він свого сьогодні не жалів.

5
А далі за редутами зустрів
Їх Меншиков з кіннотою. Наскочив,
Неначе кіньми затоптати хоче.
Тут Шліппенбах з кінними налетів,
Зім’яв умить кінноту московітів
Та і до Ворскли в болота погнав.
Щоб Реншільд повернутися не дав
Наказа, всіх могли би потопити.
Піхота ж у тій куряві, яка
Знялась кінними – не видать нічого,
До табору наблизилася того,
Де сам Петро і всі його війська.
Звідтіль гармати вдарили впритул,
Картеч косити лави шведів стала
І всі їх за якуюсь мить змішала.
Та ще і хмара полетіла куль.
Карл дав наказ до лісу відступить
Аби порядок у військах навести
Та, врешті, справу до кінця довести –
Петра із його військом розгромить.
Почавши в лісі шикувать полки,
Побачив, що немає досі Росса.
Тому пройти редути не вдалося
Тож він у табір повернув-таки.
А то третина шведських сил усіх!
Із ким московський табір штурмувати?
Та Карл не знає слова – «відступати»
Й тепер те слово вимовить не зміг.
Він лише десять батальйонів мав
Супроти сорока у московітів.
Ті вийшли теж із табору – помітив,
Петро шеренги шикувати став.
Там, де у Карла лінія одна,
Петро своїх поставив тісно вдвоє.
Війська наготувалися до бою.
Рівнина, як для нього, затісна.
Кінноту Карлу ніде розгорнуть,
Тож він її поставив за піхоту.
Як вдасться московітів побороти,
Тоді кінні уже їх і доб’ють.
Карл дав наказ і шведи почали
Атаку. Стрімко рушили по полю
В надії, що до них всміхнеться доля.
Хоча відомо, що на смерть ішли.
Ревнули разом сотні три гармат
І ядра стали лінію косити,
Ще вдарили з мушкетів московіти.
Та шведи йдуть – нема шляху назад.
Бо ж повелів король. Його наказ
Для них святий. Хай смерть в обличчя дише.
Вона одна їх і зупинить лише.
Здавалось, що за мить спинився час.
У московітів паніка росте.
Стіна вогню тих шведів не спинила.
Це ж яку треба було мати силу,
Щоб не злякатись, далі йти. Проте
І московіти все іще стоять.
Бо ж цар із ними. Той не пожаліє,
Коли з шеренги хтось піти посміє.
Хоч страшно та не сміють відступать.
Здавалося, що знову став Давид
На битву з Голіафом. Відрізняє,
Що пращу Голіаф тепер тримає,
Хоч менший войовничіший на вид.
Гримлять гармати, але шведи йдуть,
Живим під ноги мертвими лягають
Та вже до московітів добігають.
А ті в страху уже удару ждуть.
Ядром у Карла ноші рознесло,
Прийшлося на коня йому сідати.
Бо не збирався він своїх кидати,
Нехай би й усе військо полягло.
Драбанти гинуть за одним другий,
Від куль тілами Карла прикривають.
І з посмішкою на устах вмирають,
Обов’язок виконуючи свій.
Добігши московітів, Карл велів
У них з мушкетів постріли зробити.
Далеко кулі не змогли летіти,
Бо порох геть пропав і відсирів.
Одна надія лише на штики.
Хоча ряди у шведів поріділи
Та в них було іще достатньо сили,
Щоб на московські вдарити полки.
І от він – шведський штиковий удар.
Вломились шведи в лави московітів
Й потроху узялися їх тіснити.
У відчаї метавсь московський цар.
І лівий фланг, і центр подались,
Вже деякі й побігли батальйони.
Але Петро їх завертає, гоне
Аби зі шведом у бою зійшлись.
Все ж кількість мужність почала долать,
Все менше шведів у живих лишалось.
Але вони тримались…ще тримались.
Король не дав наказу відступать.
Усе на нім трималось в тім бою.
Солдати б всі загинути воліли,
Без нього й ні на крок не відступили.
Та Бог вже волю висловив свою.
Упав забитий кінь під королем
І сам він у безпам’ятті звалився.
«Загинув!?» - крик по війську прокотився.
Хоч був король живий тоді. Але
Його драбанти підхопили вмить
І з поля бою винесли до лісу.
Та шведи вже потроху подалися,
Вже сил немає ворога спинить.
Біжить піхота, хоч кіннота, все ж
Атаками той відступ прикриває.
Сама у тих атаках помирає,
Але її так легко не візьмеш!
А московіти стали і стоять.
Не вірять досі, що змогли зломити
Самого Карла. Ладні відступити,
Як шведи знов підуть атакувать.
Та шведам вже не до того було.
Відбивши кавалерію, що пхалась
Слідом за ними, швидко зшикувались
І військо маршем до Дніпра пішло.
На ношах Карл пригнічений сидів,
Бо розумів, що кепські його справи.
Петро погоню скоро вслід направить,
Тоді вже остаточно буть біді.
Та ще й не знав, що з шведами тими,
Які тоді у таборі лишались.
Ще й Росса кудись військо подівалось.
Тепер би врятуватися самим.

6
А Росса, що у табір відійшов,
Відрізали від війська московіти,
Та стали насідати і давити,
Кидаючись в атаки знов і знов.
Той мусив під Полтаву відійти,
У шанцях попід стінами засісти.
Чекав на поміч королівську, звісно,
Бо сили сам не мав перемогти.
Як в кожного солдата куль по п’ять,
То чим ворожий наступ відбивати?
Все ж сподівався поміч почекати.
А московіти навкруги кишать.
Як битви грім удалині затих
Й ще більше московітів налетіло,
Програли битву – стало зрозуміло,
Тоді він вже противитись не зміг
Й підняти білий прапор наказав.
В полон здалися шведські батальйони.
Хоч Россу з того сорому до скону
Та вибору, насправді, він не мав.
Не лише він, потрапили в полон
Фельдмаршал Реншільд, Піпер та багато
Ще офіцерів з ними та солдатів.
Загиблими укрите все було
Велике поле, де два війська бились.
Вже хмарами кружляє вороння,
Його ні дим, ні гуркіт не спиня,
Бо ж десять тисяч шведів там лишилось.
Поживи вдосталь, чом не покружляти.
Стоять солдати, дивляться на те,
В душі і радість, і печаль росте.
Не вірять, що змогли-таки здолати.
Сам цар не вірить. Меншикову дав
Наказ за шведом слідом вирушати,
Щоб достеменно плани його знати:
Чи пастку десь йому не влаштував.

7
Дійшовши, врешті, берега Дніпра,
Човнів знайшли при березі замало.
Переправлятись ними хутко стали,
Поки ще військо не прийшло Петра.
Найперше Карла, ще й Мазепа з ним,
Тоді вже офіцери і солдати.
Не так вже й переправилось багато,
Як Меншиков з’явився. Наче грім
Ударив шведів. Далі що робить?
Король все Левенгаупту довірив.
Сказав боротись, сподівався щиро,
Що відіб’ється той. А він дрижить,
Хоч сам на цю посаду напросивсь.
Чому так сталось – він і сам не знає.
Тепер же, коли ворог підступає,
Здається, остаточно розгубивсь.
І сили більше московітів має,
Та битися поки не поспіша,
Питання з офіцерами ріша.
Ті в більшості боротись вимагають.
Хоч гвардія і рветься в бій іти
Та Меншикова в тришия прогнати.
Сам Левенгаупт військо здумав здати,
Адже не бачив в боротьбі мети.
І шведи білий прапор підняли,
Здались на милість ворога. І зда́ли
Ще й козаків, що поряд них стояли
В однім строю. Бо ж згоди досягли
На тих умовах. Козаків отих,
Кого одразу ж тут закатували,
Кого в Сибір, в далекий край заслали,
Щоб, навіть, вістки не дійшло від них.

Та Карл того всього іще не знав.
Він мав в татарські володіння мчатись,
Щоб з залишками війська там сховатись.
Так Бог його всі плани поламав.