Світе тихий, краю милий,
моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
за що, мамо, гинеш?

Тарас Шевченко

Десять років пролетіло вже, по сотні другій:
увійшла війна у силу, силиться наруга…
Таки справдилися, батьку, ворожі погрози,
не рятують Україну твої гіркі сльози…

Дожилися ми, Кобзарю, до самого краю –
знову власні яничари Неньку розпинають…
Вибирали, обирали – та перемудрили
і немудрі всіх премудрих скопом одурили…

Захопили юди владу, одяглись панами,
привели війну у хату, заправляють нами.
Пожинаємо ми лихо, що сіялось рясно –
од байдужости і ліні усім тепер жасно…

Зажурились над водою Славутині кручі,
за синами Батьківщини вже реве ревучій,
бо недовго наша воля у Дніпрі вмивалась,
не пішла на краще доля, як тобі бажалось…

«А тим часом перевертні» підросли, окріпли
і загнали аж під лаву поспільство осліпле,
розтягнули по кишенях народні багатства
і голоту научають розуму та братству…

Твої степи «запродані жидові»… У поті
лишилося працювати зранку на роботі,
гнути спину до вечора за гріш-копійчину,
віддавати урожаю більшу половину…

Розтинають небо дрони, хижо вітер свище,
як гриби ростуть у полі нашім кладовища.
Котрий рік бомбить агресор, стогне вся країна,
гинуть діти, сльози з кров’ю ллються на руїнах…

На «нулі» стріляти нічим і харчів немає –
на складах гуманітарку миші ж доїдають…
Не стає не те що танків – бронетранспортерів,
та лихі винять у всьому світ, не мародерів…

А навіщо виробляти нині власну зброю,
як дешевше відспівати тисячі героїв.
Не тому воно змінило усіх командирів?
Залишилося просити у убивці миру?.

І віддати рідну землю під ворожий чобіт,
бо один тепер у зелі залишився клопіт –
дуже боязно паяцу, що «величність» меркне
і домовленість оманська злине на поверхню…

В мегафони марафони добивають вуха!
Я не знаю, хто ще досі ті «помиї» слуха…
Втікачі зі сходу мужньо туляться у хижах,
а у них – нова бруківка, «автозаки» свіжі!.

Не тому сидять у тюрмах наші патріоти?
У тяжкі часи військові їм нема роботи?!.
Чи для них вони не люди, а овець отара,
і зразок для українця – з Єрмаком Татаров?!.

А оті – такі підступні, прислужити раді,
бо на пагорбах печерських картопельку садять,
та і те усе минеться, є усьому міра –
десь очікує потвору то́чена сокира.

Не віками ж панувати ненаситним юдам,
упаде з очей незрячих бісова полуда
і пробудиться козацтво від Сяну до Дону,
попрохає усю нечисть на вихід із дому!

Доборолась Україна до самого краю,
але іншої Вітчизни не було й немає…
Тож згадайте і вставайте – кайдани порвіте
та вражою злою кров’ю волю окропіте!

08.03.2024